Люди

Ветеран із Луцька перший День Перемоги святкував 15 травня

Ветеран із Луцька  перший День Перемоги  святкував 15 травня

В Україні давно стало традицією відзначати 9 травня як одне з найбільших державних свят. Мабуть, саме тому для багатьох людей День перемоги є даниною пам’яті хоробрим предкам і хорошим приводом подякувати за мирне небо над головою ще живим учасникам тієї страшної війни. До таких належить ветеран Великої Вітчизняної війни, лучанин Володимир Дмитрович Єщенко.

 

— Народився я 27 квітня 1924 року в Сибірі у багатодітній сім’ї. З юних років мене цікавило військове мистецтво, ще школярем став відвідувати гурток «Ворошиловський стрілець», де вчився влучно стріляти по мішенях. Коли почалася війна, мені було лише 17 років. Наша сім’я жила неподалік від військкомату, тому я часто бачив черги людей, які хотіли йти на війну. Я теж вирішив поїхати добровольцем на фронт. У 1942 році свого добився, хоча ще й не мав 18 років. Мене взяли в одну з військових груп і повезли потягом на фронт, але згодом я зорієнтувався, куди ми рухаємося, і зрозумів, що ми їдемо не на захід, де була війна, а на схід країни — у Красноярськ. У місті мене зарахували курсантом до Першого київського червонопрапорного артилерійського училища, де я навчався 10 місяців.

— Вирушаючи на війну, Ви сподівалися, що станете  артилеристом?

— Потрапити у цей рід військ для мене було дуже неочікувано, адже за фізичними показниками я не підходив: мав зріст 1 метр 65 сантиметрів, а туди брали лише високих хлопців. Проте я добре вчився у школі та в училищі, тому мене й узяли в артилерію.

— Куди Вас направили після училища?

— Після закінчення навчання мені присвоїли звання лейтенанта. Деякий час я ще проходив стажування, а далі мене направили у штаб 112 гвардійського гарматного полку. Там був назначений командиром другого вогневого взводу. Все це відбувалося на початку червня 1943 року. Із цього й почалося моє фронтове життя.

— Яке враження справляла війна?

— У перші дні мене дуже все лякало. Коли йшов на вогневу позицію зі штабу — це 2,5 кілометра околицею лісу, дуже часто бачив калюжі крові, понівечені людські тіла. Все це формувало у мене почуття ненависті до ворога, заставляло задуматися про те, що і сам я так можу одного дня загинути. Проте з часом, звичайно, почав звикати до думки, що мене можуть вбити чи поранити, тобто ставав справжнім захисником вітчизни. 

— Пригадайте, у яких битвах брали участь?

— Перш за все, у Курській дузі. Пригадую, що серед 300 гармат, які стояли на одному кілометрі фронту, були і наші. Тому разом зі всіма іншими вояками брав участь в артпідготовці до прориву ешелонованої оборони німців. Хочу сказати, що завдяки цій битві були розгромлені найбільш боєздатні армії нацистської Німеччини. Це вдалося зробити завдяки спільним зусиллям усіх родів військ, тому почався наступ на захід. Так визволили місто Орел на території Росії, потім — Охтирку у Сумській області (за це полк нагородили орденом «Червоного прапора»), Гадяч у Полтавській області, Коростишів у Житомирській, Васильків, Білу Церкву у Київській області, а також Київ. Визволяв я також Рівненську та Волинську області, зокрема, брав участь у боях за Луцьк.

— Пригадайте, яким був Луцьк під час його звільнення у 1944 році?

— Майже повністю зруйнованим. Хоча тоді залишалися неушкодженими казарми — тепер це будівлі на вулиці Стрілецькій, також стояли кілька будинків на нинішніх вулицях Бандери і Коперника. Центральною була вулиця Леніна (тепер проспект Волі) — в результаті боїв її практично знищили. Залишилася тільки одна будівля — тепер це Педагогічний коледж. Там було Гестапо, будинок весь у колючому дроті. А навпроти сучасної гімназії №4 розміщувалося єврейське кладовище.

— Коли вдалося відвоювати Луцьк і Волинь у німців, куди далі проліг бойовий шлях Вашого артилерійського полку?

— Після Волинської визволяли ще Львівську область. Там я брав участь у боях за Рава-Руську та Броди (Бродський котел). Також визволяв Польщу. Коли ворог залишив цю країну, мені ще довелося у складі свого полку воювати на території нацистської Німеччини. Наш полк наблизився до Берліна й там вели вогонь по Потсдаму в південній околиці німецької столиці. Після цього отримали наказ вирушати у Чехословаччину. Там нам навіть після взяття радянськими військами Берліна і капітуляції гітлерівської Німеччини довелося знешкоджувати велике військове угруповання, яке не хотіло здаватися. Це була армія генерала Шернера, я його на все життя запам’ятав, адже він намагався прорватися до американців. Проте їхні спроби провалилися… Операцію ми провели успішно. Бойові дії наш полк закінчив 12 травня у Карлових Варах тодішньої Чехословаччини, а назад у Німеччину ми добиралися своїм ходом — часто пішки, а то й на тракторах гусеничної тяги, що рухалися зі швидкістю 5 (максимум 7) кілометрів за годину. Хтось їхав на лафетах, особисто я пересувався у кабіні як командир взводу. Наша бойова одиниця дісталася до німецького міста Кумертау, де вже у спокійній обстановці наш артилерійський дивізіон зміг відсвяткувати День Перемоги аж 15 травня.

— Яким чином Ви стали жити в обласному центрі Волині?

— Після закінчення війни Луцьк лишався зруйнованим, тому коли у липні 1945 року наша артилерійська бригада приїхала сюди, ми ще відбудовували місто. Зокрема, споруджували Меморіал слави у 70-х роках. У той час я працював дробильником на Луцькому меланжевому заводі. Але основною моєю роботою в подальшому стала праця юрисконсультом на Луцькому спиртогорілчаному заводі, якому віддав 25 років свого життя.

БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ»  В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!

Спілкувався Сергій Жуковський

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Все про: Найцікавіше, Інтерв'ю
В тему