Це сьогодні Євген Хотимчук – заслужений журналіст України, людина, творчість якої знають навіть за кордоном. А колись він був просто Женько Фанасьчин – бідовий хлопчина з волинського села Рудка-Козинська…
Батько рано пішов із життя. Мама весь вік тяжко трудилася, щоб поставити на ноги двох синів. Тож, згадуючи босоноге дитинство, Євген Якович хоч-не-хоч, а втирає скупу чоловічу сльозу.
Проте ці випробування загартували хлопця. Після школи він не побоявся поїхати аж до Львова, аби вивчитися на журналіста. А що не мав ні грошей, ані блату, то вступив до інституту лише з другої спроби.
Потім були робота в газеті «Радянська Волинь», в обласній організації Національної спілки журналістів України, створення газети «Вісник» – найбільш тиражної газети Волині.
А нині Євген Хотимчук – це вже й талановитий письменник, з-під пера якого вийшли 14 книг. Він – батько чотирьох синів, молодший із яких студент, а троє вже й самі стали головними редакторами. Тож під прізвищем Хотимчуків у світ сьогодні виходять 24 газети й журнали!!!
4 жовтня Євген Хотимчук зустрічає 70-річчя! І на порозі ювілею рідні та друзі діляться спогадами, які нікого не залишать байдужими…
Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір".
«Женя витягнув мене з того світу», – Володимир Хотимчук, старший брат (на фото):
«Коли в сім’ї двоє братів, то вони постійно товчуть одне одного. От і в мене найдавніші спогади про Женю – це коли він, семирічний, розбив мені, дев’ятирічному, лоба яйцем. Боліло крепко! Але і я здачу дав – лупив, як козу.
А от коли хтось проти нас виступав, то вже горою ставали один за одного.
Як ми підросли, перестали битися кулаками – тільки словесні перепалки час від часу влаштовуємо. Хоча й вони – не зі злоби, а з любові. То Женя мене за щось підколе, то я його.
Як зараз, пам’ятаю: ремонтував я машину, весь замазаний, аж тут Женя приїжджає (в білий сорочці!). Ну, я й кинувся його обіймати своїми засмальцьованими руками. Так що за секунду біла сорочка стала вже вся в солідолові.
Буває, поскандалимо, але все одно не можемо довго дутися один на одного. Правда, Женя дуже зацєнтий: зла не тримає, але й не зробить першого кроку. Тому я, хоч і старший, перший їду до нього в місто на мирову.
Хоча він поважний чоловік – пише книги, керує газетою, – але я кажу йому, щоб не задирав носа, щоб не зазнавався. Бо ким би він не був для інших, для мене завжди буде просто братом.
Але загалом у мене найкращий у світі брат! Я його крепко люблю! Коли я захворів і треба було робити операцію, навіть не одну, Женя сам дістав із кишені гроші і за все заплатив. Я до кінця життя буду йому вдячний, що фактично витягнув мене з того світу.
Та й земляки його шанують. Бо часом, так гостро напише про владу, що навіть думаєш: «Хоч би не застрелили за такі слова». А ще Женя дуже щирий, людяний, усім помагає – геть, як наша мати! Після того, як у селі церкву побудував, то люди взагалі не надякуються!!!
«У нього ні грама не було лукавства», – Феодосій Романюк, хірург Луцької міської клінічної лікарні, заслужений лікар України:
– Із Євгеном Хотимчуком нас познайомив його земляк і мій колега-лікар Євген Федчук. Це було далекого 1977-го. Не знаю, чому, але Женя відразу припав до душі. Мабуть, тому, що в нього ні грама не було лукавства. Молоде покоління того не знає, але в ті, радянські часи, люди були дволикими: в очі говорять одне, а позаочі – протилежне. Так-от у Євгена було інакше: він, що думав, те казав, причому казав щиро – в лице.
Із часом наші життєві дороги переплелися настільки, що ми стали не просто друзями – кумами. Та й я в цьому плані був підходящою кандидатурою. Адже не був членом партії, а раз так – не боявся, що виженуть із партії, якщо зайду до церкви та візьму участь у таїнстві Хрещення. Ось так більше від 30 років я – хресний батько Євгенових синів: Тараса та Павла.
Часом задумуюся, скільки ми, Женю, пройшли непростих етапів. Бо і тобі, і мені випадали випробування. Але тим більше тішить, що плече вірного друга завжди було опорою.
Із роками в людини змінюються цінності, змінюється ставлення до життя й до того, чим варто дорожити. Тому я зичу ювілярові, аби він беріг своє здоров’я і свої нерви, аби не розтрачав їх на хвилювання, гнів, тривоги. Не можеш змінити людей – сприймай їх такими, якими вони є. Підтримай, похвали своїх працівників – і вони розкриють свої кращі риси. Привітайся добрим словом із сусідами – і вони віддячать щирою посмішкою. А від цього ще на краплинку добрішим стане світ і щасливішим – кожен із нас.
Ми, Женю, не молодіємо, але в тебе є найдорожче – сім’я: четверо синів, онуки. Твоє Хотимчуківське коріння міцно тримається на рідній землі і жодні вітри не зможуть його вирвати. В цьому і є, мабуть, сенс життя. Лишається тільки, щоб ти любив і щоб тебе любили…
«У нього доля з мозолистими руками і з добрим серцем», – Володимир Карпук, депутат Верховної Ради 5 і 6 скликань:
– Із Євгеном Хотимчуком нас познайомило… його серце. Тоді, у 80-тих роках, я працював кардіологом, а Євген Якович звернувся до мене як пацієнт. Буквально за декілька зустрічей я переконався, що то непересічна людина. А допомогла в тому його дебютна книга «Суд». Хоча то була перша проба пера Євгена Яковича як письменника, але відразу стало очевидним, що автор мислить категоріями добра, справедливості, пошани до праці.
Сьогодні в письменницькому доробку Євгена Хотимчука до півтора десятка книг. Кожну з них я прочитав. На багатьох із презентацій був модератором. І мушу визнати: з кожною новою книгою він усе більше проявляє свій творчий хист, усе талановитіше прокладає «калинові мости» від свого серця до читача, все більше в його доробку дотику до отого потаємного, що є в людській душі.
Якщо ж говорити про Євгена Хотимчука поза площиною творчості, то мені завжди імпонувала його відповідальність за все, що він робить. Мені подобається його прямолінійність (хоча, впевнений, це не раз і не два йому шкодило). Така риса характеру – то є рідкість у наш час. Адже люди ховаються за масками, і не лише ковідними, а Євген Хотимук завжди лишається собою.
Я вражаюся його невтомній праці над собою, але для людей: для сім’ї, колективу, громади. В нього доля з мозолистими руками, з болями в хребті від роботи і з добрим серцем. Думаю, це в Євгена Яковича від мами, яка рано овдовіла і сама ставила на ноги двох синів. Не дивно, що у творах Євгена Хотимчука і в його серці стільки любові до мами, стільки тепла за те, скільки вона зробила для нього з братом Володею. Я завжди буду пам’ятати геніальну фразу, яку мама промовила Євгенові Яковичу, зупинившись у Києві посеред Хрещатика: «Сину, скільки праці тут вкладено!..»
Тому на порозі 70-річчя я бажаю Євгенові Хотимчуку, щоб ніколи його серце не втомлювалося творити і любити.
«Людина унікальної багатогранності!» – Ярослав Фейло, одногрупник, заслужений журналіст України, м. Львів:
– Це було першого вересня 1970 року – ми з Євгеном Хотимчуком стали студентами факультету журналістики Львівського національного університету.
З перших днів Євген старався бути в центрі уваги: зі всіма знаходив спільну мову, завжди мав напоготові свіжий анекдот. Тож ми, одногрупники, навіть подумати не могли, яке важке дитинство було в цього життєлюба і що тоді, в студентські роки, Євген, бувало, не мав ні копійки, аби купити бодай булочку (жив із того, що з дому давала мама, а їздив у село всього раз на місяць).
Після перших місяців знайомства (а навчалися ми в одній групі) мене підкорили Євгенові щирість, правдивість, порядність.
Хоча й без перепалок не обходилося. Бо хлопці, буває, пропустять якусь лекцію, а я як староста мушу за них вислуховувати перед деканом. Отримаю від керівництва на горіхи і йду до Євгена: ану на пари! То він ще ображався. От, мовляв, знайшов прогульника, йди до тих, хто тижнями не ходить.
Бували в нас тертя, і коли справа торкалася дівчат. Бо він дуже любив жінок. Якщо закохувався, то вже з головою. І до конкурентів був непримиренним! Зізнатися, я навіть заздрив його вмінню підкоряти дівочі серця.
Ну, а чоловіків Євген підкоряв щедрістю, готовністю поділитися останнім. Пам’ятаю, через роки доля звела нас у Києві – у Вищій партійній школі. То Євген завжди чимось пригощав: то сала домашнього привезе, то вугрів. Та й зараз: почує, що я купую картоплю, і вже передасть якийсь мішок-другий. А коли буває у Львові (хай навіть проїздом), завжди забіжить, і неодмінно з якимось гостинцем.
До речі, оці його щирість та людяність наскрізною ниткою проходять у творчості Євгена. Мабуть, тим він і підкупляє читачів. Мабуть, у тому й один із феноменів його успіху як письменника, як журналіста, як керівника найтиражнішої на Волині газети. У нас, на Львівщині, видання закриваються, тиражі падають шаленими темпами, а він із синами ще й нарощують оберти. Це великий хист! Велика його заслуга! І ще один із проявів його унікальної багатогранності!
«Побудував церкву і став першим у селі письменником», – Микола Яцюк, із 2000-го до 2021 року – сільський голова с. Рудка-Козинська колись Рожищенського, а нині Луцького р-ну Волині:
– Із Євгеном Хотимчуком ми односельці. Тому знайомі багато-багато літ. А от тісно контактувати розпочали, коли я очолив громаду нашого села. Одразу згадати все, що нам спільно вдалося зробити, – нереально. Бо наша співпраця включала і збір інформації про бійців УПА, які були вихідцями з Рудки-Козинської, і встановлення пам’ятного знака землякам, які виборювали незалежність Україні.
А які Євген Якович дарував нам свята! Особливо запам’яталася «Сповідь перед односельчанами». Тоді Євген Хотимчук знайомив земляків зі своїми книгами. І ми дуже пишаємося, що Рудка-Козинська тепер має свого письменника.
А скільки Євген Якович допомагав людям просто так – з доброти душевної! Чи біда в кого сталася, чи скрута – він завжди підтримає. І не лише словом, а й ділом. Пам’ятаю, декілька років тому чоловік із Рудки-Козинської, який проживав у сусідньому селі, раптово помер, у нього лишилися дружина з дітьми. Якович поїхав до вдови й осиротілих діток, зразу допоміг їм фінансово, потім узяв їх під свою опіку, і ця багатодітна сім’я дотепер йому вдячна.
Ну, а найбільшою заслугою Яковича стало спорудження в селі церкви. Коли ми, жителі Рудки-Козинської, закладали фундамент під майбутній храм, думали, впораємося силами громади. Але дуже швидко зрозуміли: без підтримки меценатів не обійдемося.
Під час будівництва церкви я побачив, що Євген Хотимчук – то не просто благодійник, а людина слова. Він уміє працювати чітко, злагоджено і від інших того ж вимагає. Він – людина слова: сказав – виконав. Саме стараннями Євгена Яковича (хоча, звісно, й громада помагала, чим могла) Рудка-Козинська тепер має храм Святого Духа, який вдалося спорудити всього за п’ять років.
Коли священник править службу в цій новій церкві, згадує меценатів і каже: «Хто сіє щедро, той щедро й жатиме». Тому я зичу ювіляру, аби його милосердя поверталося йому сторицею. Бо таких щедрих благодійників, як Євген Хотимчук, наше село справді більше не має.
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
