День народження святкує Євген Хотимчук: «Насправді, тату, твої друзі ми – твої сини»
Це сьогодні Євген Хотимчук – заслужений журналіст України, людина, творчість якої знають навіть за кордоном. А колись він був просто Женько Фанасьчин – бідовий хлопчина з волинського села Рудка-Козинська…
Батько рано пішов із життя. Мама весь вік тяжко трудилася, щоб поставити на ноги двох синів. Тож, згадуючи босоноге дитинство, Євген Якович хоч-не-хоч, а втирає скупу чоловічу сльозу.
Проте ці випробування загартували хлопця. Після школи він не побоявся поїхати аж до Львова, аби вивчитися на журналіста. А що не мав ні грошей, ані блату, то вступив до інституту лише з другої спроби.
Потім були робота в газеті «Радянська Волинь», в обласній організації Національної спілки журналістів України, створення газети «Вісник» – найбільш тиражної газети Волині.
А нині Євген Хотимчук – це вже й талановитий письменник, з-під пера якого вийшли 14 книг. Він – батько чотирьох синів, молодший із яких студент, а троє вже й самі стали головними редакторами. Тож під прізвищем Хотимчуків у світ сьогодні виходять 24 газети й журнали!!!
4 жовтня Євген Хотимчук зустрічає 70-річчя! І на порозі ювілею рідні та друзі діляться спогадами, які нікого не залишать байдужими…
Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір".
«Насправді, тату, твої друзі ми – твої сини», – Тарас Хотимчук, другий із синів, редактор 12 газет і журналів, а також інтернет-видання.
Для нас, синів, батько – і тато, і друг, і наставник. Мене він змалку не тільки вчив писати оповідання та статті, а ще й виховував працею.
На початку дев’яностих, у часи безгрошів’я, ми, малі, помагали батькам на дачі вирощувати полуницю, молоду картоплю. Об’єми були великі. І завдяки цьому в ресторанах Луцька з’являлася перша бульба. У нас було так багато кущів малини, смородини і порічки, що донині їх не можу їсти. Зате, коли виріс, не цураюся ніякої роботи. Це прищепив мені тато.
Мій батько неймовірно прямолінійний: всім в очі каже правду. З одного боку це – добре (бо я сам такий вдався), з іншого – ранить. Але його слова – це завжди від душі, без бажання образити. Тато може грізно насварити, але швидко відходить. Харизматичний, але в душі все одно лишається добрий та щирий. І головне – завжди справедливий.
Тато простий зі всіма, незважаючи на статуси і посади. І всі прості з ним. Кожен, відчуваючи щиру душу тата, відкривається йому. Колись батько завів мене до губернатора Бориса Клімчука, щоб я взяв інтерв’ю. І наша з Борисом Петровичем розмова склалася настільки відверта, що потім я не мав, що писати широкому загалу.
У дитинстві та нині, коли ми з татом гуляємо, дуже багато людей підходять, вітаються. Я навіть дивуюся, як тато пам’ятає імена та по батькові такої кількості людей. Таке враження, що пів Луцька знає! Хоча коли треба розрадити, поспівчувати, підтримати – нема нікого. Дуже багато знайомих, а вірних друзів мало. Але насправді, тату, твої друзі ми – твої сини.
Най повертається все добро, що ти робиш. Бажаю тобі, дорогий татку, не нервувати, не заїдатися, а найголовніше – здоров’я!
«Тато навчив нас не цуратися праці і все в житті здобувати самотужки», – Павло Хотимчук, третій із синів, головний редактор семи газет і журналів:
– Колись мені здавалося, що наші з татом стосунки були такими, як у всіх дітей. І тільки з часом я став по-іншому оцінювати те, що відбувалося в дитинстві. От, приміром, тато врятував мене від футбольних фанів, коли ми поїхали з ним до Львова на матч «Карпати» (Львів) – «Динамо» (Київ). Стадіон тоді був старенький, проходи вузькі. Люди хлинули і ледь не задавили мене. Тато вчасно це помітив, разом із братом Володею стали довкола мене живим щитом. І так я лишився неушкодженим.
Був період, я дуже сумував за татом. Бо він поїхав на курорт, а я лишився вдома. І в сім років вирішив написати свого першого листа. Оскільки нічого не знав про особливості епістолярного стилю, то складати послання до тата мені допомагали мама і брат Тарас. А наприкінці я зімпровізував і від себе дописав слова з мультика «Вінні Пух»: «Кажется, дождь начінаєтся». Коли тато надіслав мені відповідь, то після розповіді про відпочинок на курорті теж прописав рядочком слова з «Вінні Пуха». Вже потім тато повернувся до Луцька, а ми все продовжували з ним листуватися і неодмінно в кінці дописували наш «пароль».
А от від чого в мене завжди з’являється усмішка, так це коли згадую наші дрилювання вишень. Росло їх на дачі в Моташівці ду-у-уже багато. Тож ми дружно – тато, брати Володя, Тарас і я – посідаємо на вулиці кожен зі своїм відром і дрилюємо: дві кісточки в миску, одну – комусь у писок. Мама вийде, насварить, що її хлопці з ніг до голови у «кривавих плямах». Ми голови схилимо, а далі знову за своє. Бо де ж стільки вишень подрилювати і ніякої шкоди не зробити?!
Порички ж – то взагалі окрема тема! Тато дуже любить смородину і насадив колись її по всьому периметру поля на дачі. Посадив, порадів, а як дійшла справа до збирання, то це виявилася не смородина, а порички. Спочатку було для нас мукою збирати їх, закривати, а потім через «не хочу» їсти весь рік.
Але завдяки татовій завзятості ми з малих літ були привчені до роботи. Чи то часник тато вирощував на продаж, чи молоду картоплю розвозив у ресторани – ми завжди були долучені до сімейного бізнесу. І не біда, що інші діти влітку їздили на курорти і відпочинкові табори, а наші канікули минали на дачі в Моташівці. Головне – тато навчив нас не цуратися праці і все в житті здобувати самотужки.
«Тоді я вперше побачив, що мій тато вміє плакати», – Володимир Хотимчук, старший із синів, головний редактор двох газет:
– Ми з братами ніколи не були подарками. І перехідний вік. І дурні 90-ті. І не завжди ми вміли вислухати до кінця чи тим більше – зрозуміти батька. Але поділитися мені хочеться спогадом про те, як я вперше побачив, що мій тато вміє плакати…
…Це було давно. Мені тоді виповнилося років чотири чи п’ять. Разом із татом ми поїхали на море. Компанію нам склали татові куми. Десь на третій день чоловіки вирішили насмажити шашликів. А я там щось терся-терся й вибрав собі найбільшого шампура з м’ясом. Сам його добряче попоїв. А в ночі, чую, зле! «Швидка» приїхала, оглянула і в лікарню мене. Отруєння було таке сильне, що через дві години діагностували інтоксикацію всього організму. Давай мені промивати шлунок. Воду з марганцівкою заливати цілими банками. А потім ще й під крапельниці поклали.
Тато, бідний, біля мене сидить. Перелякався! Дай-но, думаю, розвеселю його трохи. І затягую пісню: «Машина є-е-ехала. Кольоса тьо-о-орліся. А ви нє жда-а-алі нас. А ми припьо-о-орліся». Доспівав, дивлюся – а батько… дивиться на мене і плаче. Ну, тут я вже геть розгубився. Бо ж був упевнений, що тато не просто ніколи не плаче – навіть не вміє цього робити! А тут на тобі – сльози!
Після такого відкриття я вже забув і про крапельницю, і про отруєння. А закінчилася ця вся історія вже на вокзалі в Луцьку. Через телефон-автомат ми передзвонили мамі: «Мамо, – щебечу, – ми на морі, в нас все добре». А вона: «Сируне ти малий… -но вже додому».
А ще одна історія, яка мене розчулила, сталася в селі Моташівка, де була наша дача. Тато привіз три або чотири причепи гною. «Поможи, сину, розкидати», – попросив, а сам поїхав іще по справах. Взяв я вила (а мені було років 15-ть чи 16-ть) і давай розкидати. На вечір так утомився, що ледве ноги тримають. А руки не те що до мозолів – до крові понатирав! Стемніло, я вже впорався. Аж тут і тато приїжджає. Глянув на порожні причепи. Глянув на мої руки. Став на коліна і цілує. Мені аж незручно стало…
«Тато у мене дуже добрий. Хоч і впертий», – Олег Хотимчук, студент І курсу КПІ факультету прикладного системного аналізу:
– Перші мої спогади про тата пов’язані з футболом. І я до сьогодні пам’ятаю той день, як він уперше завів мене займатися у спортивну секцію. Та й кожен футбольний матч, де грали ФК «Волинь» або збірна України, був для нас подією глобального масштабу. Тоді до нас у гості приходив мамин брат, дядя Олег, ми накривали стіл, вмощувалися і вболівали. У гольові моменти крик, зіскакування з дивана. А вже як наші забивали гол, то під вигуки «Ура-а-а!!!» тато з дядьком спішили «замочити» цю подію, ну, а мені лишалося тільки закушувати.
До речі, коли тато дивиться матч, боронь Боже його зачепити. Футбол для нього – то святе! Так само заборонено його зачіпати, коли він голодний чи насуплений. Бо тоді теж можна попасти під гарячу руку.
Але загалом тато у мене дуже добрий. Хоч і впертий. Чесний, хоч і злопам’ятний. Якщо з ним погиркаємося, то першим миритися маю я. У школі, наприклад, я не дуже засиджувався над домашніми завданнями, а йому це не подобалося. «Тобі тільки ігри в голові! – бурчав. – Як ти будеш ЗНО здавати?!» Та коли я отримав золоту медаль, тато носився з нею, як мала дитина. Бо навіть не очікував, що для хороших оцінок не обов’язково днювати й ночувати над книгами.
Сьогодні молодь живе по-іншому, ніж люди старшого покоління. Тож хоча мені лише 17 років, я вважаю, що татові для щастя треба не зациклюватися на роботі, а більше відпочивати, менше думати про те, що скажуть люди, і не гнатися за новими успіхами, бо він і так досягнув усього, до чого прагнув.
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
