– Людо, а то правда, що твоя мама заміж виходить? – затарахкотіла Світлана, набравши по телефону свою куму.
– Та ні, слава Богу, не встигла! – відповіла Люда. І з її тону було чути, що жінка навіть згадувати про це не хоче, - йдеться у газеті «Твій вибір».
Але Світлана була ще та «любопитна Варвара». Тож, замість змінити тему розмову, ще більше почала допитуватися: а хто той жених? А коли познайомилися?
– Ой, Свєто, то така комедія, що ну, – почала Люда. – Ти ж знаєш: як наш батько вмер, то мене із сестрою мама сама ставила на ноги. І за інститут платила. І весілля обом зробила. Здавалось би: тепер жінко живи і ні про що не переживай. Але ж наша мама – як та квочка: любить, щоб хтось був біля неї. А я ж живу на іншому кінці міста. Сестра з чоловіком узагалі виїхали за кордон. От і сумно стало мамі одній у квартирі.
Ще поки ходила на роботу, то так-сяк: у будні – в колективі, на вихідні – то вона до нас, то ми до неї. Та минулого року на фірмі сказали: мовляв, Михайлівно, вам уже 65-ть, пора і честь знати – молодим місце уступати. Мама, скажу чесно, аж плакала. Бо на тій фірмі служила вірою і правдою 40 років, а тут на тобі – виганяють.
Зареєструвала дочка маму на сайті знайомств
Щоб мала мама чим зайнятися, ми їй дачу за містом купили: хатинка, городик, сусідка її віку поруч. Але знов у мами проблема – їздити маршруткою дорого, безплатно – електричкою, але сумки з вокзалу далеко носити. «Як же моїй сусідці добре, – не раз казала мама. – В неї чоловік із машиною: підвезе, коли треба і куди треба. Де би собі такого водія знайти».
Слухала я те, слухала, а одного дня й кажу: «Мамо, я вас зареєструвала на сайті знайомств». Вона спочатку в крик: які кавалери у 66 років! Але за пару днів бачу: проситься познайомитися якийсь Іван Петрович.
Я глянула на його фото – дід дідом. А в мене ж мама і з фігуркою, і на лиці ще нічого. Але мамі той дід сподобався. «Приємний, – сказала, – мужчина, трохи навіть схожий на нашого тата-небіжчика». І стали вони переписуватися. Потім обмінялися номерами телефонів. А на Петра і Павла той кавалер запросив мою маму в гості: мовляв, недавно було свято Івана, скоро Петра – можна одним махом два празники відсвяткувати.
«Мамо, – кажу, – від Ковеля до села під Рівним – понад 100 км. Та й Петровича я ніколи наживо не бачила. Якось воно стрьомнувато». – «Ой, дитино! – махнула мама рукою. – Як у 30 років я овдовіла і з двома дітьми сама зосталася – отоді було мені страшно. Як позичала гроші вам на навчання і весілля – то ночами не спала, так переживала. А зараз чого мені боятися?!»
Поїхала знайомитися – вернулась без грошей
Провели ми маму на автостанцію. Посадили в автобус. Наказали: «Раптом що – зразу дзвони. На випадок надзвичайної ситуації кодове слово «вдова»: то ми вже будемо знати, що треба тебе з біди витягати». Підключили ще мамі таку функцію, щоб ми могли зі свого телефона бачити, де вона зараз. Словом, перестрахувалися, як могли.
Але, як виявилося, тільки даремно переживали. Бо кожного вечора мама нас набирала. Казала, що все в неї добре, що вони з Петровичем удень хазяюють, а вечорами сидять під хатою, цвіркунів слухають, чай зі свіжої м′яти попивають. Романтика…
Через тиждень вернулася мама додому така щаслива, що ну! Розпитала, як ми тут без неї. Сказала, що дуже за внуками скучила. І зразу після того: «Людо, а ти мені позичиш гроші?» Я аж зупинилася. Не від того, що мамі шкода. Боронь Боже! А від того, що мама навіть у найважчі часи тримала якусь копійку на запас. І тут на тобі – «позич».
«Добре, мамо. Тільки скажи, на що?» – «Бо ми з Петровичем подумали: що то є для хазяйства – кури та качки? Можна ж завести якесь порося. А Петровичу ще пенсії не приносили, то я вирішила підсобити».
Усю пенсію забрав, ще й у борги загнав
Позичили ми мамі гроші. Вона, як тільки пенсію принесли, зразу віддала. А через два тижні знову поїхала до Петровича і знову вернулася без копійки. «Мамо, я то позичу. Але цього разу – на що?» – здивувалася я. «Ой, дитино. Ми з Петровичем подумали: нащо будемо спину гнути на городі, як можна тракторця відремонтувати». – «А Петрович що – своїх грошей не має?» – «Та має, має. Але ж тому трактору – майже як мені, багато запчастин треба міняти. То що – позичиш?»
Зрозуміло, що я мамі не відмовила. Але все це мені не подобалося. І вже геть лопнуло моє терпіння, коли після чергової поїздки мама подзвонила до моєї сестри, яка живе в Британії, і попросила п′ять тисяч доларів із розстрочкою на рік. «Мамо! – набрала її. – То ви з Петровичем тільки свинку завели чи ще й дійну корову?» – «Яку корову?» – «Та тебе, мамо! – не витримала я. – Спершу всю пенсію з тебе витягував. А тепер іще й у борги загнав!» – «Доню, це ж я для вас стараюся! Ми з Петровичем будемо в селі хазяювати, а ви до нас – у гості приїжджати. Скоро, он, ранню картоплю копати. То ти би, може, взяла на роботі пару днів відгулу?»
Тут я не витримала. Бо з якого дива маю їхати копати картоплю до чоловіка, якого в очі не бачила? Мама образилася на мої слова. Після того і від мене трубку не піднімала, і сама не дзвонила. Але одного вечора телефонує мені і, чую, ледве говорить: «Слухай, Людо. А ви можете приїхати по мене? Бо так спину схопило, що з ліжка не встану».
Якби не комендантська година, ми ще звечора поїхали б маму забрали. А так із самого ранку з чоловіком на вйо. Поки їхали, я записала маму на прийом до невропатолога. Того ж дня лікарка нас прийняла, призначила і уколів, і мазей. А ще строго-настрого заборонила надриватися на городі.
Бачу: моя мама зажурилася. Бо як же: такі були плани наполеонівські, а тут на тобі – ніякої роботи. Але ще більше її добило інше: ту картоплю, на якій вона спину надірвала, Петрович продав, а мамі ні копійки не дав. «Це ж я для тебе стараюся, – виправдовувався, коли мама йому дорікнула. – Купив навісне до тракторця, щоб ти спини більше не надривала».
Моя мама, добра душа, пробачила. Але їхати до Петровича «пахати» вже не спішила. Та й грошей більше не давала. Бо вся пенсія йшла на їжу, комуналку і на лікування спини.
Іще не вийшла заміж, а вже квартиру здали в оренду
– А чого ж тоді, – почувши від Люди всю цю любовну історію, здивувалася Світлана, – всі кажуть, що твоя мама заміж виходить?
– Бо Петрович її справді кличе під вінець. Але не просто так!!! – продовжила Люда. – Аби далі тягнути з мами гроші, він придумав схему: моя мама переїжджає до нього в село, а мамину квартиру в Ковелі він уже домовився здавати своєму племіннику. Уяви!
– І що мама?
– Сказала Петровичу, що в її віці вже якось стидно жити у статусі «ні те ні се».
– А він що?
– «То давай, – каже, – розпишемося». Мама ще нічого не відповіла, а він уже всім розпатякав про весілля, і в сільраді домовився, щоб їх розписали на Покрову. Мовляв, до того часу якраз у полі все поробить. Але моїй мамі сказав, щоб до нього вже переїжджала, бо племінник уже заплатив йому завдаток за квартиру і чекає, коли зможе заселятися.
– То, може, воно й добре? Ти казала, мама хотіла би в санаторій поїхати, спину підлікувати.
– Якби ж то! – випалила Люда. – Петрович за ті гроші вже планує мотоцикла купити! То я мамі сказала: «Навіть не думай кидати свою квартиру і переїжджати до Петровича. Бо будеш і без житла, й без пенсії. Як-то кажуть: у добровільному рабстві». Так що, слава Богу, мама не встигла з ним розписатися…
Поліна Костюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
