Але правду розкрив боєць, якого похоронили, а він виявився живим.
Боже, як плакала бідна Лариса. «За що?! Мій Господи, за що?!» – причитала на все село. Єдиного сина, Миколку, забили кляті кацапи, - йдеться у газеті «Твій вибір».
Спочатку Лариса з чоловіком Андрієм не хотіли в це вірити. «Покажіть мені дитину. Покажіть, бо не повірю», – плакала згорьована матір, коли до хати прийшли офіційно повідомити страшну звістку.


Після того пекельного обстрілу на передовій від бійців лишилися тільки фрагменти тіл. Тож Ларисі з Андрієм сказали: треба здати матеріал для ДНК-аналізу. Через трохи прийшли результати, і батькам зателефонували: «В морзі – останки вашого сина. Будете забирати?»
– Не буду. Не вірю. Це не наш Миколка, – заплакала у відповідь Лариса.
– А раптом це він? – промовив Андрій. – І що – хай закопають, як собаку?
Після кількох днів вагань і терзань батьки таки поїхали до моргу. Замовили все, як годиться: труну, хрест, ритуальне авто. І вже до хати їхали не самі – везли в домовині єдину дитину.
Знайомство біля труни
Потім, згадуючи ту дорогу, Лариса нічого не пам’ятала. Ні людей, які навколішки проводжали кортеж. Ні квітів, якими був устелений останній шлях Героя. До хати попрощатися з Миколою приходили від старого до малого, навіть із довколишніх сіл. А ввечері поріг кімнати переступила молода жінка з немовлям на руках.
«Здрастє», – привіталася не по-тутешньому. Всі зразу перевели на неї погляд: хто така? Незнайомка – років 25-ти. Обвівши всіх поглядом, підійшла до закритої труни, поклала руку на кришку, постояла з опущеною головою. А потім стала очима когось шукати.
– Це ви – Коліна мама? – запитала ломаною українською, звернувшись до Лариси.
– Ну, я.
– А мене Наташа звати. Я Коліна жінка. Не офіційна, гражданська.
– Яка така «гражданська»? – не зрозуміла Лариса. – Мій син не був одружений.
– Ну, да, але ми жили разом. Хотіли розписатися, коли я завагітніла. Але не встигли...
– Ти хочеш сказати, що то, – поглядом показала Лариса на дитину, – Миколина?
– Так, Полінка – ваша внучка, – промовила незнайомка і пильно подивилася на Ларису.
Матір аж обімліла. Тим часом до кімнати зайшов батько.
– Андрію, чуєш? Андрію. Внучка в нас є, – промовляла Лариса, а сама не знала: радіти чи плакати. – Але чому ж Миколка нам нічого не казав? Ні про жінку, ні про дитину? Чи ж ми проти були б? Чи ж не пораділи би за нього?
Батько теж стояв розгублений. І Наташа, аби заповнити мовчанку, дала Ларисі на руки маленький згорточок – Полінку...
А дитина на кого записана?
Тижні зо два жила Наташа в селі. Лариса з Андрієм усе допитувалися, як невістка познайомилася з їхнім Миколою, скільки часу вони зустрічалися, що казав Микола, коли взнав про донечку. Але Наташа чи то соромилася свекра зі свекрухою, чи то тяжко переживала втрату коханого? Бо говорила загальними фразами, не хотіла вдаватися в деталі. «Поки мене нічого не розпитуйте. Дайте, отямлюсь після похорону», – просила щоразу, як заходила мова про стосунки з Миколою.
– Слухай, Андрію, – запитала якось Лариса в чоловіка. – Це ж як на нашого Миколку виплатять гроші, то їх треба буде ділити і на Наташу з дитиною?
– Виходить, що так, – підтримав Андрій. – Але ж вони не були розписані. І дитина, не зрозуміло, на кого записана.
Того ж вечора завели батьки мову з невісткою. І Наташа помітно оживилася:
– Так, ми з Колею хотіли вам сюрприз зробити, тому нічого наперед не казали. А Полінку я записала по батькові Миколаївна, тільки прізвище своє лишила. Ми так із Колею домовилися.
– Добре, а батьком хто записаний у свідоцтві про народження? – далі допитувався Андрій.
– Ну, Коля. Хто ж іще? – сказала Наташа, але очі в неї тут же забігали, як у злодійки.
– Бо ми ж оформляємо документи на виплату. То хотіли би, щоб і внучці що перепало, й тобі.
– А я думала, ми без тої «волокіти» питання вирішимо, – обережно запропонувала Наташа. – Хай би ви отримали гроші, а нам із Полінкою дали потім готівкою. Я вам і так довіряю.
Лариса з Андрієм перезирнулися, але Наташі нічого не стали казати. Бо до такого повороту подій не були готові. Та коли порадилися, вирішили таки здати для виплати всі документи – і свої, і Полінчині.
І от після цього почали відбуватися дивні речі. Спершу Наташа сказала, що згубила доньчине свідоцтво про народження й тому не може його дати.
– Так усі відомості є в електронному реєстрі, – зауважив на те Андрій.
– А у свідоцтві, коли оформляли документи на Полінку, допустили неточність, – далі опиралася Наташа.
– Це яку?
– У прізвищі Миколи не ту букву написали, – сказала Наташа. – Замість «Мельник» написали «Мельничук».
– Ого! А чому ти зразу не виправила помилку? Це ж, виходить, батьком зовсім інша людина записана! – здивувався Андрій.
– Так отож! Я зразу не побачила. А потім Миколка загинув. Потім похорон. Вже не до того було.
Після цих слів у Лариси з Андрієм закралася підозра: щось тут нечисто…
Чужі люди врятували й переховували
– Слухай, а це хоч Миколина дитина? – перепитав Андрій у невістки.
– Ви що, мені не вірите? – почервоніла Наташа. – Та Полінка ж із Миколою – як дві краплі води! І волосся світленьке, і очі голубі!
Воно-то так. Але сказати, що «як дві краплі води» – ну точно ні. Ніс, губи, підборіддя, вушка – ні в Миколи, ні в Наташі таких не було.
Відтак батьки вирішили: поки ДНК-експертиза не покаже, що Полінка – їхня внучка, ні про які гроші не може бути й мови.
Акуратно, щоб не образити можливу невістку, вони так і сказали жінці: «Доведеш, що батько дитини – наш син, матимеш гроші. А ні – вибачай».
Сердита, схопила Наташа дитину – і з хати. А через трохи на мобільний матері подзвонили з невідомого номера і сказали: Микола живий, пораненого, його переховували українці на окупованій території, а тепер він – у прифронтовому госпіталі, втратив руку, але живий.
– Ой, людоньки! – скрикнула Лариса. – Моя дитина жива! – й розридалася…
Щойно батьки дізналися, де саме лежить син, вирушили в дорогу. Зайшли в палату госпіталю. «Микольцю!.. Дитино моя золота!..» – кинулася матір до сина. Весь перебинтований, під крапельницею, він розплющив очі, усміхнувся. І Лариса з Андрієм давай плакати. Щастя ж то яке!..
А правду він з’ясує потім
З кожним днем Миколі ставало все краще. Вже він і їв потрохи, і з батьками розмовляв. Вони чекали, що син сам запитає про дружину, дитину. Та Микола мовчав. «Може, пам’ять утратив?» – припустила Лариса, розмовляючи з чоловіком. «Може, але якось треба про це спитати». І коли лікарі сказали, що життю Миколи вже ніщо не загрожує, матір акуратно завела мову про Наташу.
– Ма’, ви шо? Яка женячка? – засміявся у відповідь Микола.
– Але хто ж тоді та дівчина? – отетеріли батьки від почутого.
– Ану-но, ну-но, яка та Наташа? – став про щось згадувати Микола.
Батьки описали «невістку», і син промовив:
– Здається, я знаю, хто та аферистка. Тільки мені треба пару дзвінків зробити – дещо уточнити.
Після цих слів батьки перезирнулися, й Лариса почала:
– Ти пробач нам, сину. Бо ми тій брехусі повірили, і… нам сказали, ти загинув. ДНК-експертиза підтвердила. І ми… – замовкла матір і почала плакати.
– Шо, похоронили? – здогадався Микола. – Значить – довго житиму. А той фрагмент тіла, який знайшли на місці обстрілу, – то, певно, була моя рука. Тому не гризіть себе. Головне – що я вижив…
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.