Усе почалося, коли Оленці було років вісім.
Саме тоді мама Іра й тато Юра почали як не сваритися одне з одним, то тижнями не розмовляти. Із їхніх криків за зачиненими дверима дівчинка чула, як мама колупає тата, що він мало заробляє, а тато докоряє мамі, що вона постійно у відрядженнях із якимось «лисим очкариком». Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Після однієї з таких сварок Оленка побачила, що мама скидає свої речі у велику сумку, з якою вони їздили на море.
– Мам’, ти куди? – перелякано запитала.
– Іду від твого тата, – відповіла Іра, продовжуючи запихати сумку своїми лахами.
– До лисого очкарика? – повторила Оленка слова, які чула від тата.
– О! Вже свого батюню наслухалася?! – сердито відповіла Іра. – Ну, то й живіть собі!
Оленка не розуміла, чим вона завинила і чому мама стала така зла. Тому побігла за нею в коридор:
– Але ж ти вернешся? Правда? – запитала з надією.
Коли двері за матір’ю гримнули, дівчинка так і лишилася стояти. Тільки сльози, що струменіли по дитячих щічках, свідчили: Оленка все зрозуміла. Тільки поки не хотіла в це вірити…
Після зради дружини стався інсульт
Без мами квартира зразу спорожніла. Навіть зі сварками вона була кращою, ніж зараз, коли всюди була мертва тиша. Якось відразу Оленка подорослішала. Навчилася ставити собі будильник у телефоні, щоб не спізнюватися до школи. Сама готувала собі сніданок, поки тато голився у ванній. А одного вечора, дочекавшись Юру з роботи, обхопила його обома рученятами й каже: «Я тобі вечерю приготувала».
Юра з донькою сіли двоє за стіл. Оленка поставила тарілку з чотирма незграбними бутербродами. Налила окропу у кружки з чайним пакетиком. І дуже здивувалася, чому тато жував хліб, а з очей котилися сльози.
– Ти через маму плачеш? – запитала.
– Ні, через вечерю, – усміхнувся у відповідь Юра.
– Не смачна?
– Навпаки: смачнішої ніколи не їв, – сказав, обійнявши доньку міцно-міцно, і вони двоє розридалися.
Ввечері Юра з Оленкою разом мили і складали посуд, дивилися якесь смішне кіно про собаку. Полягали спати. А серед ночі дитина крізь сон почула: «Оленко, сонечко». Розплющила очі – тато біля ліжка. «Ти тільки не лякайся, – прошепотів Юра, – але зараз до нас прийдуть лікарі. Може бути, що я поїду з ними. Якщо так – то зранку передзвониш до бабусі в село, і вона приїде до тебе. Зрозуміла?»
Оленка кивнула головою на знак згоди. Проте їй усе ще здавалося сном, коли до квартири зайшли люди в білих халатах, щось розмовляли з її татом, потім поклали його на каталку й повезли.
Страшно стало Оленці самій у порожній квартирі. Тож до світанку так і не зімкнула оченят. А зранку, як і обіцяла татові, зателефонувала бабусі й усе розповіла.
Як потім почула із розмов дорослих, у тата стався інсульт. Що то таке – дівчинка не знала. Але здогадалася: це щось серйозне. Бо бабуся дуже плакала.
Натомість мама Іра, коли Юру забрали в лікарню, лише написала доньці повідомлення: «Привіт. Ти як?» – «Нормально. Тільки тато в лікарні», – відписала Оленка в телефоні. «З тобою бабуся?» – «Так». Побачивши, що мама більше нічого не запитує, дівчинка написала: «Коли ти приїдеш?» – «Я за кордоном. Якщо треба гроші – напишеш. Я попрошу тьотю Наташу, щоб тобі принесла». І на тому все. Жодного слова про стан Юри. Жодної відповіді доньці про те, коли приїде чи бодай подзвонить.
Якби хто заглянув тоді в дитяче серденько, то стільки болю там побачив би, стільки туги за мамою. Але що могла дитина? Тільки плакати. Тихенько. В подушку. Коли ніхто не бачить. А замість мами й тата обіймати іграшкового ведмедика…
«Ти ж тепер моя донечка»
Після інсульту тато повернувся додому іншою людиною. Веселий, життєрадісний. Оленка спершу не розуміла, чому. Але якось перед вихідними Юра запитав доньку:
– А як ти дивишся на те, щоб ми пішли гуляти не вдвох, а втрьох?
– Мама приїхала?! – зраділа Оленка.
– Ні, ти ж знаєш: вона за кордоном. А з нами (якщо ти не проти) піде гуляти тьотя Оксана – лікарка, яка за мною доглядала.
– Це та, що в неї таке гарне волосся?
– Так.
– Ну, якщо вона твоя пасія, можемо й троє піти.
– «Пасія»? – засміявся Юра. – Де ти таке слово почула?
– В кіно про любов. Усі дорослі так кажуть, – по-серйозному відповіла Оленка й пішла вибирати собі одяг для татового побачення.
Після першої спільної прогулянки Оленка аж підстрибувала, повертаючись додому. В дитини тільки й мови було, що про тьотю Оксану: а яка вона гарна, а вона така добра. Десь через декілька місяців після знайомства дівчинка зізналася: «Знаєш, тату, я би хотіла мати таку маму, як тьотя Оксана…» І це стало «зеленим світлом», аби Юра подав документи на розлучення з Ірою.
Іра, яка майже рік жила за кордоном зі своїм «лисим очкариком», навіть зраділа розірванню шлюбу. Бо планувала стати офіційною дружиною свого коханця та законно накласти лапу на його гроші.
Тим часом Юра та Оксана розписалися. А коли після офіційної частини пішли разом із Оленкою до ресторану, дівчинка боязко запитала: «А можна, я тепер буду називати вас мамою?» Від почутого в очах жінки забриніли сльози. Вона обійняла Оленку, зазирнула дитині в очі й промовила: «Звичайно. Ти ж тепер моя донечка. І я тебе дуже люблю».
Незвана гостя
«Боже, як швидко біжить час…» – думали Юра з Оксаною, дивлячись, як їхня донька йде під вінець. Після вінчання весільна церемонія продовжилася в ресторані. Були і тости, й музика, і триповерховий торт. А коли настав час обтанцьовувати молоду, до залу зайшла якась жінка. «Що за одна?» – зашепотіли гості. Бо в незнайомці ніхто не міг упізнати колишньої красуні Іри. Так, це була вона.
Куди й поділися струнка фігура, розкішне волосся і той погляд королеви, яким колись Іра підкорила не одного чоловіка. Нині ж посеред залу розгублено стояла жінка, передчасно постаріла, з поглядом загнаного звіра і посмішкою, повної злоби та презирства.
Адже Ірі так і не вдалося накласти лапу на гроші коханця. Як виявилося, він майже всі свої статки оформив на дітей та першу дружину. Тож навіть не збирався кидати сім’ю.
Дізнавшись про це, Іра дуже пошкодувала, що при розлученні з Юрою відмовилася і від своєї частки майна, і від материнських прав (бо Оксана вдочерила Оленку). А коли через п’ять років коханець виставив Іру за двері, вона зразу відчула, що то таке – стати нікому не потрібною. Тоді вже й за дочку згадала. Подзвонила до Оленки, почала проситися, щоб прийняли. Проте у відповідь почула: «Ту квартиру, в якій ти нас покинула, ми давно продали. Зараз забрали до себе хвору бабусю. Тому вибач, місця в нас нема».
Після того Іра ще декілька разів телефонувала Юрі, щоб позичив гроші, поки вона шукає роботу. А потім підчепила собі якогось бізнесмена «в літах» і знову в статусі коханки повернулася до нічних гулянок, закордонних курортів. Дійшло до того, що із самого ранку Іра могла заїхати до ресторану й випити від похмілля пляшку шампанського. Зрозуміло, що вічно п’яна коханка не влаштовувала бізнесмена. І він швидко знайшов їй заміну. Іра знову кинулася на пошуки спонсора, й так повторювалося через кожні пів року. І що старішою ставала, то біднішого коханця собі знаходила. Дійшло до того, що замість елітного шампанського вже хлебтала горілку, навіть самогонкою не гребувала. І зараз, на весіллі доньки, Ірі було всього 45-ть, але вигляд вона мала жахливий.
Обвівши поглядом усіх присутніх, Іра демонстративно розправила плечі і попрямувала до молодят. «Тихо, музика! Тихо! Мама буде тост говорити! Шампанського мені! – крикнула до офіціанта: – Бігом!»
Той запитально подивився на Юру з Оксаною. І коли вони кивнули, налив гості спиртного. Залпом випивши келих шампанського, Іра зразу вбараніла і замість тосту почала згадувати, як вона народжувала Оленку, як ночами недосипала, коли донька хворіла, як плакала від щастя, коли дитина робила перші кроки. Через хвилини три, щоб якось зупинити цей словесний понос, ведучий свята підійшов до Іри, подякував. Але вона вихопила мікрофон і закричала в нього: «Але після цього всього моя дочка не запросила рідної матері на весілля! А оту сучку, – тицьнула на Оксану, – називає мамою. Як вам таке, га?!!»
Іру тут же, як паршивого кота, витягнули за шкибарки на вулицю. А Оленка взяла мікрофон і сказала: «Ось ця жінка, – показуючи в напрямку Ірини, – колись покинула мене з татом. Бо їй були потрібні не ми, а гроші. А ось ця, – показала на Оксану, – полюбила так, як не кожна рідна полюбить. І я дякую тобі, мамо, що ти в мене є. І дякую Богу, що так усе склалося…»
Поліна Костюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
