Валя дуже хотіла дітей. Тож, коли після п'яти років шлюбу з Олексієм дізналася, що вагітна, сказала собі: «Якою б не була ціна, я мушу народити».
Олексій якось дивно зреагував на новину про появу малюка, - йдеться у газеті «Твій вибір».
Бо всі п'ять років він сам був у ролі дитинки: балуваної, часом навіть занадто. Валя збирала після чоловіка шкарпетки, розкидані по хаті, навіть не сварила за папірці з-під цукерок, які Олексій закидав за диван.
– А ти впевнена, що нам треба та дитина? – запитав він якось у дружини. – Лікарі казали, в нас із тобою мінусові резус-фактори, так що дитина може родитися калікою. Та й ти, не дай Боже, ще ґеґнеш.
– Навіть не думай про таке, чуєш? – сердито сказала Валя. – Замість дурне ляпати, краще до церкви зі мною пішов би.
– Як тобі треба – то йди, – скривився на те Олексій. – Я тут до чого?
– Бо дитина і твоя, якщо ти забувся.
– А мені і так добре, – заявив чоловік. І від цих слів у Валі стисло в серці.
Зайва дитина
Майже сім місяців вагітності жінка пролежала на збереженні. Але все одно син народився передчасно.
«То нічого, що кволенький, – утішали лікарі. – Головне – здоровий. А там викарабкається».
І Матвійко, так назвали хлопчика, з усіх сил хапався за життя: добре їв, гарно набирав вагу. Коли Валю з малим виписали додому, жінка всю себе присвятила сину. Постійні масажі, зарядка, дороге харчування...
– Та на те мале грошей іде більше, ніж на нас із тобою, разом узятих, – якось дорікнув Олексій.
– «Те мале» – це твоя єдина дитина! Причому передчасно народжена.
– То ти не могла нормально дитину виносити, а я тепер маю зі шкури вилазити, щоб його лікувати? – знову дорікнув Олексій.
Гострим ножем різонули Валю слова чоловіка. Вже на язиці крутилося висказати все, що накипіло на душі. Але якраз у ту мить запхикав Матвійко, і жінка пташкою припала до колиски.
Спокусниця з бару
– Глянь, яка краля, – штурхнув під бік Олексія його дружок Вітя.
– Ну. Цицьки зараз випадуть із тої блузки, – підтвердив Олексій, оглядаючи молоду жінку за барною стійкою.
А та, вловивши зацікавлені погляди клієнтів, поправила зачіску, взяла в руки меню і покрутила дупою до їхнього столика.
– Щось будете замовляти? – замуркотіла до відвідувачів.
– А можна вас-с-с… – миттю розпустив хвоста Вітя.
– А зуби зламати не боїтеся? – хмикнула молодиця, поклала на столик меню і покрутила дупою до барної стійки.
– Ти ба , яка штучка, – облизався Вітя.
– Ага, люблю таких, – додав Олексій. І відтоді ледь не щодня став заходити нібито на каву, а насправді – щоб подивитися на звабливу Маринку.
Вона, як виявилося, була не просто барменшою, а співвласницею цього закладу. З чоловіком на той момент уже розлучилася, але ділити бару вони не стали – просто домовилися, хто яку частку матиме від доходу.
– А я зі своєю не можу розірвати. Хоча в нас не життя, а мука, – потягнуло Олексія на відвертість.
Після третьої чарки коньяку він розповів Марині, що став геть не потрібним своїй дружині, що давно вже не цікавить його як жінка.
– О, голубчику. Треба щось змінювати в своєму житті. Бо я бачу по очах: ти не щасливий… – промуркотіла Маринка і торкнулася Олексієвої руки своїми ніжними пальчиками.
Чоловіка наче струмом пробило. Як давно він не відчував чогось подібного!
– Бачиш, як мало тобі треба для щастя, – продовжувала Марина пестити його руку. – Хочеш, підемо сьогодні до мене?.. Можемо навіть зараз, щоб до вечора ти вже повернувся додому…
І Олексій не встояв перед спокусою.
Душевна рана
Валя стояла перед іконами і зі сльозами на очах шепотіла: «Господи, ти подарував мені єдину дитину. Ти допоміг простити моєму чоловікові його зраду. Ти дав мені силу самій виховати сина. А зараз благаю: збережи мого Матвійка від куль ворожих, від ракет і дронів. Стань йому заступником на війні. Благаю…»
Так, Валін 20-річний син пішов добровольцем на фронт. Більше від року рятує поранених. Вже отримав не одну нагороду. Тож мати неймовірно пишалася сином. І ніяк не могла зрозуміти: чому її Матвій потрібен усім, окрім… рідного батька.
– Слухай, мам , а чому ти ніколи нічого не розказувала за мого батька? – прийшовши у відпустку, запитав Матвій.
– Не хотіла тебе травмувати.
– Чим саме?
– Бо він кинув нас. Пішов до красивішої, багатшої, успішнішої.
– А де він зараз?
– Не знаю. Казали, нібито нова жінка виставила його за двері голого-босого, бо знайшла собі іншого. До нас він не просився – совість не дозволяла. То нібито їздив десь по заробітках. У Дніпрі чи Запоріжжі працював водієм. Точно не скажу.
– Знаєш, мам , колись мені дуже боліло, що в інших дітей є тато, що він їх любить, підтримує. А ти завжди все сама і сама. Я таку образу затаїв на батька. Думав, ніколи йому не прощу. Але на війні щось таке перевернулося в душі, що я захотів його знайти.
Валя заплакала. Підійшла до свого Матвійка. Притулила його кучеряву голову до своїх грудей.
– Дитино моя безталанна… Якби ж я могла щось змінити…
– Мам , ну що ти… Перестань. Ти віддала мені все, що могла. Навіть більше. Я до кінця життя буду тобі вдячний. Чуєш? За все…
– І тому маєш подарувати мені внуків, – усміхнулася Валя і поцілувала сина в маківку.
Особливе Різдво
Того дня у Валі щось таке робилося на душі. «Боже, благаю, спаси і сохрани мою дитину. Матінко, Заступнице Пресвята, огорни мого синочка Своїм покровом небесним», – стояла жінка на колінах і вдивлялася в лики святих.
Аж тут пілімкнула мобілка. Валя схопилася. Тремтячими руками взяла в руки телефон. Плюсик! Матвій поставив плюсик! Живий! І розридалася.
А ввечері син нарешті зателефонував:
– Мам ! Я таке тобі розкажу – не повіриш! – сміявся у трубку.
– Та що вже в тебе такого сталося, – раділа Валя голосу сина.
– Пам‘ятаєш, я тобі казав, що хотів би знайти батька?
– Ну…
– Так-от, учора привозять до нас у стабілізаційний пункт військового. Років під 50-т. Я йому кровотечу зупинив, ногу перемотав, везу. Він лежав, дивився-дивився на мене. А потім каже: «Дякую, сину». – «Та будь ласка», – відповідаю. Їхати нам було хвилин 20-ть. Розговорилися. І знаєш, хто то був? Реально – мій батя! Я шокований. Він лежить – сльози з очей витирає. Коротко кажучи, обмінялися ми з ним номерами телефонів. Коли прощалися, він сказав: «Мамці привіт передавай. Дуже завинив я перед нею». А сьогодні попросив твій номер телефону. То я дав, чуєш, мам ? Так що чекай дзвінка. Тільки дивись там – не впади на місці.
Валя не встигла слова вставити, як Матвій перебив: «Добре, мам , цілую. Мушу бігти». І тільки жінка поклала на стіл мобілку, як заграв вхідний дзвінок, а на екрані висвітився невідомий номер…
…До нинішнього Святвечора Валя готується, як ніколи. Бо розділити з нею радість Різдва має приїхати її найдорожчий у світі синочок, а ще… Олексій.
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
