Тамара дивилася у вікно евакуаційного потяга. Здавалося, вона ось-ось лусне від злості. На світ, на людей, на життя. Бо за свої майже 60 років так і не була щасливою: ні в молодості, ні після заміжжя, ні навіть тепер – коли діти повиростали.
Мачуха
Тамарі було вже 25-ть, коли до неї почав підбивати клинки односелець Петро. Ніби й непоганий чоловік: працював у колгоспі трактористом, мав хату, якщо й випивав, то нечасто, а п'яним не буянив. Єдиний недолік мав – 5-річну доньку. Коли дружина покинула Петра (а точніше – поїхала з рідної Донеччини «на рассєю» і знюхалася там із якимось кацапом), усі думали: хана буде чоловікові. Бо інші мужики на місці Петра точно би спилися. Але він був із заходу України, тож вирізнявся з-поміж односельців: мав добру вдачу, був роботящим і знав міру у випивці. Відтак коли лишився сам із дочкою, то, замість топити горе в горілці, працював із ранку до ночі. По-перше, бо інакше не справлявся б на роботі й удома. А по-друге – так легше було не думати про дружину-зрадницю.
Але найбільше переживав Петро за донечку Світлану. Бо так, вона ходила в садочок, потім до школи пішла б. Проте дівчинці бракувало жіночої уваги: щоби косички хтось заплітав, гарно вдягав. От Петро й запримітив Тамару: давно не молоду дівку, яка мала би вхопитися за будь-кого, хто покличе заміж.
Розрахунок чоловіка був правильним. Тим паче, що він і будинок мав, і непогані гроші заробляв. Так що через рік після втечі зрадливої дружини Петро привів до хати нову хазяйку.
Попервах Тамара ніби й ладнала зі Світланкою. Та й дівчинка була щаслива, що тепер має маму. Проте радість тривала до тих пір, доки в Тамари з Петром не з явилася спільна дитина, потім – друга, третя. Мачуха вічно сварила Світланку: то погано позамітала, то не так помила. А якщо вже хтось із менших дітей де запхикає, Тамара шулікою налітала на падчерку: «От ледащо! Навіть тут не можеш дати ради!» Петро не раз заступався за доньку: мовляв, вона ж сама ще дитина, звідки їй усе вміти. Але Тамара у відповідь іще більше пінилася: «Як їсти – то накладай їй, як косареві, а як до праці – то маленька, бачте-но!»
Із дому – до інтернату
Ще сутужніше стало Світлані, коли батька переїхала машина й він помер, не отямлюючись. «Тут своїх дітей не знаєш, як самій ростити, а ще ти на мою голову!» – при кожній нагоді докоряла мачуха. Бідна сирота тільки мовчки ковтала сльози. Щоб догодити мачусі й не потрапити до інтернату, працювала з ранку до ночі. Але через три місяці після загибелі чоловіка Тамара покликала падчерку і якомога ласкавіше стала говорити: «Бачиш, Світланко, як ми тепер бідуємо. Нема в нас грошей ні на нове платтячко тобі купити, ні цукерок. А от у райцентрі є така школа, де тобі все, що хочеш, даватимуть, навіть ковбасу. Поїдеш?» Дівчинка глянула на мачуху. Підбитою пташкою впала перед Тамарою на коліна і давай цілувати їй руки:
– Мамочко, мамо! Не віддавайте мене у дєтдом. Я, що хочете, буду робити. Я на роботу піду. Тільки не віддавайте…
– А ти про мене подумала?! – відштовхнула Тамара сирітку. – Та я вже посивіла від постійної гризоти: де брати гроші, чим дітей годувати, як їх на ноги поставити. Твоя мамаша десь із коханцями забавляється, а ти будеш на моєму горбі сидіти? Знайшли дурну!
…Коли в будинку-інтернаті Тамара прощалася зі Світланкою, серце в мачухи таки йокнуло. Вона обняла сироту і сказала: «Раз на місяць буду забирати тебе на вихідні. Так що не реви…»
Тітка Марія
Увесь рік Світлана жила в інтернаті. Звісно, бувало по-всякому. Коли від болю душили сльози, вона клубочком скручувалася на ліжку і мріяла, як в останню неділю місяця поїде додому, обійме молодших брата і сестричок. І від цих думок ставало легше.
Аж тут – як грім серед ясного неба: «Світлано, збирай свої речі. Тебе забирають». Бо в село, звідки родом Петро, дійшла звістка про трагічну загибель земляка, і троюрідна сестра Петра вирішила забрати сирітку до себе в сім'ю.
На той час Світлані вже виповнилося 15-ть. Тому, хоча в новій сім ї вона швидко стала своєю, але тітку Марію, яка забрала до себе, так і не змогла називати мамою.
А от та, яку дівчина вважала мамою, фактично викреслила Світланку зі свого життя. Дівчина з рік писала Тамарі листи на далеку Донеччину. Розпитувала про життя, про сестричок і братика. Коли бачила, що вулицею йде поштарка, ставала біля воріт із надією: а раптом лист. Тьотя Марія дивилася на це все, а потім не витримала: «Дитино моя, не муч себе. Якщо не пишуть – значить, усе в них добре. А тобі треба будувати своє життя…»
І Світланка заспокоїлася. Хоча думками ще довго линула в далекі краї свого дитинства – рідних, друзів, до садка, де родили такі солодкі яблука…
Було щастя й не стало…
Двадцять років минуло відтоді, як Світлана переїхала до тітки Марії в село. Роботяща, добра, ще й красуня – вона мала шанувальників ледь не пів села. Але свою долю поєднала з таким же, як сама, простим і люблячим хлопцем Сашею.
Доля була прихильна до цих дітей. Бо за що не візьмуться – все в них виходило. Засадили город – то вродило стільки, що вистачило і собі, й на продаж. За вторговані гроші купили теличку – то таку молочну, що Світлана взялася возити до міста сир та сметану. Попрацював Саша сезон у поляків на трускавках, а на наступний рік уже в себе під хатою виростив таку полуницю, що всі сусіди приходили подивитися.
Так що потрохи-потрохи – і біля старої бабиної хати звело подружжя добротний будинок. У ньому бігало двійко діточок. Ну не щастя, скажіть?
Проте тривало воно доти, доки росія не пішла повномасштабною війною. В перший же місяць Саша пішов воювати. А Світлана давай шукати своїх рідних із Донеччини – мачуху, двох сестер і брата.
За останні 20 років рідня так і не обізвалася до Світлани. А тепер додзвонитися в тамтешню сільраду було нереально. І від свого безсилля щось змінити в житті Світлана божеволіла.
Зустріч через 20 років
Тим часом Тамара вже виходила з вагона евакуаційного поїзда. В руках – сумка з теплим одягом і документами. Це все, що лишилося від її попереднього життя.
Після кацапського ракетного обстрілу Тамара сама дивом вижила. Врятувало те, що погріб був глибокий, у ньому були їжа та вода й можна було безвилазно просидіти під землею три доби.
Коли Тамара на місці своєї хати побачила руїну, думала, поїде жити до дітей. Якось додзвонилася до них у росію. Але вони не схотіли забирати матір. Син сказав: «Слухай, мамаша, я не знаю, чим своїх дітей годувать, а тут іще ти припрешся?» А дочка вислухала мамині жалоби і порадила: «Ми, мать, і самі тепер тут бідуємо. То ти давай десь до западенців тікай. Там, ми чули, все, що хочеш, роздають, навіть колбасу американську».
Ці слова боляче різонули Тамарі. Бо колись із такими ж словами вона виганяла з дому свою пасербицю Світлану. Тільки тоді навіть подумали не могла, що те саме почує від своїх рідних дітей.
Ось так, із невеселими думками Тамара доїхала до якогось райцентру на заході України. Порівняно з тим, що робилося на Донеччині, тут був справжній рай. Глянула на назву містечка – і серце йокнуло: це ж та сама назва, яка була на конвертах із листами від Світлани!
«А я так ні разу й не відписала на них… – подумала. – Цікаво, де тепер Світлана? Як живе?» І в цю мить Тамара за спиною почула: «Мамо! Мамочко!» Не встигла обернутися, як її кинулася обіймати якась молода жінка.
– Ви не впізнаєте мене? – запитала незнайомка. – Я Світлана, ваша дочка…
Того ж таки дня Світлана забрала мачуху до себе. Виділила окрему кімнату. Накупляла одягу, взуття. Огорнула такою любов'ю і турботою, що Тамара аж розплакалася. А ввечері обійняла свою нерідну дочку і прошепотіла:
– Світланко, доню, ти пробач мені… За все… Чуєш?..
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
