Коли Інна прийшла на роботу – відразу зауважила Костика, керівника одного з відділів їхнього підприємства. Ще б пак! Високий, красивий, накачаний – йому б личило прикрашати своїми фото обкладинки глянцевих журналів!
– І не мрій, – прошепотіла колега, робочий стіл якої стояв поруч стола Інни і яка перехопила захопливий погляд новенької. – Він зараз у траурі.
– Тобто? – нерозуміюче запитала Інна. – Хтось помер?
– Ні, його Ліля кинула. Дівчина, з якою він зустрічався ще зі школи. Вона його перше і єдине кохання. Вони навчалися в одному інституті, щоправда, на різних факультетах. Він декілька разів робив їй пропозицію руки і серця. Вона ж все віджартовувалась, а два місяці тому до нас приїхали партнери з Польщі. Підписали з керівником договори про співпрацю, а їхній бос ще оком накинув на Лілю. Одне слово, через півтора тижня вона погодилась стати його дружиною. Звільнилась з роботи і переїхала в Словенію. А Костя з тих пір все ніяк оговтатися не може.
Інна ж лише зітхнула. Розуміла, що втрата дуже велика, відтак молодий чоловік сумуватиме за Лілею довго. Яким же було її здивування коли через місяць піймала на собі пильний погляд Кості. А через два дні він запросив її на каву. Виявилось, що в них багато спільного – люблять класичну музику, читають одні й ті ж книги. А якось, роблячи замовлення в ресторані, зі сміхом побачили, що в них і на страви однакові смаки.
– Ти дуже розумна, красива і взагалі дівчина-мрія, – мовив якось Костя, коли вони гуляли парком. – Інно, виходь за мене заміж!
О, на роботі тоді про них говорили довго. Одні казали, що, очевидно, Костя Лілю по-справжньому і не любив, коли так швидко вирішив одружитися з іншою. Інші ж, і їх була більшість, були переконані, що такий крок він зробив в противагу заміжжю Лілі.
– Впевнена, що він як кохав, так і кохає її, – сказала Світлана Олександрівна, секретарка. – Ну і Лілька пішла за того старого дядька лише тому, що він дуже багатий. А вона грошики ой, як любить!
Та що б не говорили, Інна була щасливою. На весіллі від родичів та друзів чула, як їй із ним пощастило. Те ж саме говорили і Кості його гості. Бо Інна – висока, струнка, усміхнена – сподобалась його запрошеним. За гроші, подаровані на весілля, вони придбали новеньке авто. А через десять місяців в подружжя народився синочок. Щастю молодих батьків не було меж. Пологи були важкими, тож додому жінка повернулась неймовірно втомленою. Постійно хотіла спати, бо виснажений організм потребував відпочинку. Тож Костя, приїхавши з роботи, взяв усі домашні справи на себе. Мив посуд, прибирав, купав малюка, а вночі вставав до нього, заспокоював, переодягав.
– Інно, а давай поїдемо на море, – запропонував Костя. – Я візьму відпустку і гайнемо на місяць. Дитині корисно, і ми оздоровимось. А по приїзді відсвяткуємо рочок синочку. Як тобі ідея?
– Ой, як славно! – зраділа жінка. – Я давно мрію про море.
Відпочинок і справді виявився чудовим. А після приїзду виявилось, що керівник вимагає, аби Інна вийшла на роботу. Попри усі переконування, що вона, згідно із законодавством, має право бути в декретній відпустці три роки, керівник був невблаганним.
– Я все розумію, але або ти виходиш і працюєш, або звільняйся з роботи, – сказав, як відрізав керівник. – Час на роздуми до завтра.
Того вечора Інна з Костем довго-довго думали, що робити. І з понеділка жінка вийшла на роботу. Спершу було дуже важко, бо ж батьки, як Кості, так і Інни, жили дуже далеко. В садочок малюка не прийняли, тож просили стареньку сусідку та її внучку-другокласницю посидіти з дитиною. Лише через півтора року вдалося влаштувати дитину в садочок. І за цей час подружжя ще більше зблизилось. Згодом вони продали квартиру і купили невеликий, але дуже ошатний будинок на околиці міста. Разом фарбували новеньку огорожу, продумували і облаштовували клумби. Їздили в пошуках меблів, які впишуться в загальний дизайн кімнат. А на новосілля придбавши мангал, запросили родичів та друзів. Смажили шашлики, ласували пловом з барбарисом, який в Інни виходив по-особливому смачним. Гості вітали подружжя, дарували подарунки. Співали, спілкувалися – Інна в якусь мить загадала бажання – нехай оте відчуття щастя буде в їхній оселі завжди.
Мабуть, небо почуло її бажання – життя сім’ї і справді було спокійним, наповненим радістю і гармонією. Через п’ять років подружжя задумалось про другу дитину.
– Людині, яка немає сестер чи братів, важко в житті, – сказала якось Інна. – Я в батьків одна і часто думаю, як би було чудово, якби в мене був брат чи сестра.
– І я про це часто думав в дитинстві, – погодився Костя. – Мої батьки мали по дві роботи кожен, і тому я часто був вдома один. І так заздрив сусідським близнюкам – Ромі і Петі, які завжди мали з ким погратися, поговорити. Бо ж мої батьки приходили додому пізно і єдиним їхнім запитанням було: «Сину, а чому ти досі не спиш?» Тож я мріяв про брата або про сестричку.
Біда прийшла в їхню оселю, коли Інна була на п’ятому місяці вагітності. Одного дня Костя прийшов додому якимось збентеженим. Було видно, що його щось турбує. Однак відмовився від вечері. Обминув сина, який поспішав до батька розповісти останні новини, і пішов у вітальню. Сівши у крісло-качалку довго-довго сидів, про щось роздумуючи.
– Щось сталось, коханий? – Інна тихенько підійшла до нього.
– Сталось, – важко зітхнувши відповів чоловік. Опісля радісно усміхнувся і продовжив. – Інно, нас чекає розлучення. Я думаю, як ділити майно, щоб ти з дітьми була усім забезпеченою.
– Що ти сказав? – жінка розуміла, що він не жартує. – Костю, що сталось?
– Ліля повернулась, – відповів він. – Той старий її, бідну, довів до того, що вона кинула все і повернулась в Україну. Сьогодні була в мене, і ми зрозуміли, що це наш шанс бути разом.
Ксенія Фірковська
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
