Наталія Євтушик родом із волинського міста Ковеля. Їй 25 років. Вона виросла в бідній сім’ї і з дитинства знала лише образи і ненависть оточення до себе. У молодому віці вона поїхала в Африку, аби рятувати дітей від злиднів та проституції. І у цій далекій країні вона зустріла свою долю.
Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір".
У школі була жертвою булінгу
Тато Наталії весь час вживав алкоголь, тож матір із ним розлучилась. Згодом у неї з’явився новий чоловік, від нього народилися ще двоє дітей. Вся сім’я з 5 людей (двоє дорослих і троє дітей) з’їхалась в однокімнатну квартирку. Спали, де тільки могли. Кого де ніч застане. Кухня слугувала ще однією кімнатою, відповідно – і місцем для ночівлі. Щасливого дитинства у Наталії не було. У школі з неї знущалися, обзивали товстою – дівчина була справжньою жертвою булінгу. Вдома було не краще. Новий чоловік матері, м’яко кажучи, незлюбив падчерки. Дівчина неодноразово думала про самогубство, але у 12 років їй до рук втрапила дитяча Біблія. Яскраві кольорові картинки, цікаві тексти – прочитане зігрівало їй душу. «Той, що на небі, мене любить», – думала дівчинка, і це леліяло її дитяче серце і давало надію.
Після закінчення школи через брак коштів дівчина пішла навчатися на кравчиню-вишивальницю. Старалась вчитись добре, щоб потім все-таки потрапити в університет. На той час вона уже ходила у церкву християн віри євангельської. Вступила в біблійний коледж, на факультет християнська освіта, а згодом – в Рівненський державний гуманітарний університет.
Як і кожна дівчина, вона мріяла про хорошу роботу і кар’єру. Але несподівано для себе і оточення прийняла рішення стати місіонеркою і разом з іншою молоддю служити потребуючим в далекій Африці. Хоч, направду, спочатку трохи боялася цієї країни. Її перша поїздка мала тривати 3 місяці. Але дівчина вирішила залишитися там довше. В Україну вона повернулась тільки через рік. І це не було повернення додому, це була короткотривала відпустка. Нині у Наталії є місіонерська віза, і вона не має терміну.
– Наразі проживаю в Кенії, у місті Кісуму, уже майже чотири з половиною роки. Я є частиною команди «mission assistance» і відповідаю за роботу притулку «Татовий дім», де зараз перебувають 25 дітей, і ще двоє діток під нашим наглядом живуть у сім’ї. Це діти-сироти або діти, в яких алкозалежні батьки. Декого з них підкинули до лікарні чи поліції. Є серед них і такі, кого батьки викинули на смітник. Також я займаюсь медіароботою, – розповідає наша героїня.
В Африці за віру потрапила в СІЗО
Кенія, як розповідає Наталія, – це країна різких контрастів. Вона дуже багата прекрасними краєвидами. Тут і гори, і ліси, й озера, і пустелі, ще й океан. Але тут люди або бідні, або багаті. Приїжджаючи, приміром, в місто Найробі, можна побачити хмарочоси, гарні будівлі, багаті райони, але біля цих же хмарочосів – тисячі вуличних дітей. А за декілька метрів від гарних будівель стоять домівки, які гірші за сараї для худоби в українських селах.
Зі своїм майбутнім чоловіком Наталія познайомилися, коли тільки приїхала до Кенії. Вона з групою прийшла відвідати одну сім’ю, а його покликали перекладати, оскільки від був єдиним серед усіх сусідів, хто добре знав англійську. Пізніше почав грати на гітарі і вчити молодь в церкві, де служила дівчина. Через деякий час навчав музиці і дітей з притулку. Наталія бачила, як Кельвікс, так звати хлопця, по-справжньому любив дітей. Це настільки торкнулося її серця, що їй було байдуже, якого кольору його шкіра. Для неї було головне, яка він людина. Спочатку молоді люди товаришували, а потім це переросло у стосунки. Вони одружились майже за рік після того, як офіційно стали парою.
Батьки Кельвікса прийняли невістку дуже добре. Його тато – пастор в маленькій церкві в селі, а мама купує рибу, смажить і продає її.
Не так давно Кельвікс став працювати фрілансером онлайн. Має мрію отримати диплом магістра.
– До чого найважче звикнути українці в Кенії? – запитую у нашої героїні.
– Є тут речі, яких я ніколи не зрозумію і не прийму. Тут люди просто «помішані» на чорній магії. Ще тут багато мусульман при владі, і вони відкрито ненавидять і переслідують християн. Один з них арештував без ніякої причини 6 людей, серед яких була і я. Три дні в СІЗО, суд і ще три дні в тюрмі. Це було найбільше випробування. І тривало все це протягом двох років. Слава Богу, мене визнали невинною. Це був мій найтяжчий період.
– Якою мовою ви розмовляєте тут?
– Тут наразі є дві державні мови. Перша – суахілі. Друга державна – англійська, тому що Кенія довгий час була колонією Англії. Коли я їхала сюди, моя англійська була на дуже низькому рівні. Але одна з місіонерок була викладачкою англійської. Вона нас і вчила. І тепер мені не соромно за мою англійську.
Чай тут їдять, а українську кухню вважають дивною
Кухня у Кенії дуже одноманітна. З гарніру тут є тільки угалі, рис та картопля. В магазині можна знайти макарони, але їх тут не дуже люблять. Зазвичай люди тут не снідають, п’ють чай з молоком – масала. Часто вони кажуть «я їв чай». Обід тут часто пропускають, а ось вечеря має бути обов’язково. Це угалі та сукума – їжа для бідних. Угалі (Ugali) – це приготована на воді дуже щільна за консистенцією каша з кукурудзяної муки. Без додавання солі. Угалі – це як хліб у Україні. Сукума вікі (Sukuma wiki) – в перекладі означає «штовхати слабкого (бідного)». Також переводять цю назву, як «пережити тиждень», або «розтягнути тиждень». Дешева ситна страва допомагає економити сімейний бюджет. Для її приготування використовується місцева листова капуста сукума вікі. Вартість такого обіду або вечері на двох – 5,50 гривні.
– Ми звичайно готуємо українську їжу. Всі кенійці з нашого оточення куштували і вареники, і борщ. Вони не зовсім розуміють, навіщо варити тісто, і як можна їсти суп і лишитись ситим, – сміється Наталія.
Про повернення в Україну Наталія наразі не думає.
– Ми працюємо над тим, аби молодь і підлітки вчились, мали освіту і хорошу роботу. В інакшому випадку їм світить або бути рибаками і заливатись алкоголем, або займатись проституцією. Тому ми почали проєкт «Спонсорство дитини» для того, щоб дати шанс на краще майбутнє місцевій молоді, – продовжує Наталія.
Наразі африкансько-українське подружжя з нетерпінням чекає на свою першу дитину. За словами лікарів, буде дівчинка. Тато вже мріє, як навчатиме її і мови свого племені – луо. Звичайно, маленька буде знати англійську і суахілі. Та, попри це, як запевняє Наталія, її донька з молоком матері і колисковими найперше убере саме українську мову…
Ірина Бура
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
