Життя

Розлучилися за 20 хвилин до розпису, а зустрілися через 20 років у черзі по рибу

Розлучилися за 20 хвилин до розпису, а зустрілися через 20 років у черзі по рибу

Про весілля Яринка мріяла ледве не з дитинства, коли вперше побачила молоду – в пишному білосніжному платті, з шикарною зачіскою і довжелезною фатою. Тож до власного весілля готувалася заздалегідь. Сукню спершу вибирала в магазинах та весільних салонах, а опісля замовила в знаної майстрині. Потім були численні примірки, нові ідеї, пошук ще однієї дизайнерки, яка мала оздобити сукню вишивкою. Одне слово, дівчина готувалася до події всього свого життя.

Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір".

– Толику, можливо, візьмеш іншу сорочку? – допитувалась в нареченого. – Або ж давай ту, яку ти вибрав, прикрасимо вишивкою. Як тобі?

– Навіщо? – хлопець щиро не розумів коханої. – У мене чудова сорочка. Навіщо на ній вишивка?

– Щоб твоя сорочка була найкращою!

– Головне – що ти в мене найкраща у світі, – юнак пригорнув її до грудей. – Яринко, ти в мене красуня, сонечко і, взагалі, найцінніший скарб всесвіту!

У РАЦСі були вражені красою молодих, їхніми розкішними шатами. А ще – одягом свідків, який за задумом Яринки був однаковим. Букети лише з білих троянд.  Білі голуби. Кожна дрібничка свідчила про те, що її детально продумували.

– Ви – після цієї пари, – сказала працівниця РАЦСу нареченій. – Готуйтеся!

– Ой, а де Толик? – наречена, яка приймала вітання, враз зауважила, що не бачить коханого.

– Він щойно вийшов надвір, – відповів хтось. – Зараз прийде.

Однак наречений так і не повернувся. Ні тоді, коли їхню пару запрошували в зал урочистостей, ні пізніше. Ні наступного дня, навіть тижня чи місяця. Наче у воду канув. Спершу Яринка ридала, все шукала відповідь на єдине питання: чому він так вчинив?

– Та забудь його, – просила мама, якій боляче було дивитися, як побивається донька. – Яринко, донечко, повір, все буде добре! Ти молода, вродлива і…

– Мамо, припини, – простогнала донька. – Мені так важко.

Час показав, що мама мала рацію. Поступово Яринка заспокоїлась, перестала плакати, а через пів року вперше посміхнулась і погодилась піти з подругою на каву. Відтоді все докорінно змінилось – дівчина почала зустрічатися з подругами, ходити в театр та кіно. Згодом поїхала на стажування за кордон і там познайомилася з Германом, молодим амбіційним німцем, за якого через пів року вийшла заміж. Спершу час від часу згадувала Толика, однак ці спогади ставали все рідшими. Зрештою життя вирувало, і на спогади часу зазвичай не було. Народила двох синів, зробила непогану кар’єру. Кожного року старалась приїхати в Україну, відвідати рідних та зустрітися з друзями.

– Донечко, я сьогодні йшла біля ринку, а там такі коропи продають, –мовила якось мама. – Може, запечемо? Герман, Ганс і Адольф рибу люблять. Що скажеш?

– Звісно, запечемо, – відповіла Яринка. – Зараз я когось із хлопців командирую на ринок.

Однак виявилось, що Герман з тестем та синами зібралися на дачу. Мовляв, треба ставити нову огорожу, тому їхати мають усі.

– Може, то й на краще, – міркувала Ярина. – Хлопцям корисно працювати, а вдома, в Німеччині, вони ж нічого не роблять. Знають лише навчання та комп’ютер. Он Гансу 17 років, а він навіть їжу не вміє приготувати. Адольфа з криком примушую прибрати в квартирі. Нехай їдуть. А рибку я сама куплю.

Черга за свіжою рибою була невелика. Декілька людей. Тож Ярина стала в самому кінці.

– Безсовісні ви, – пролунав раптом крик чоловіка у темній сорочці. – Обважили мене. Обманули! Нелюди ви!

Черга пожвавішала. Щось кричала у відповідь продавчиня. Люди, враз розділившись на два табори, почали захищати обманутого покупця. Інша половина стала на захист продавчині.

– Ух, обдираєте людей, – лютував чоловік у темній сорочці. – Все ніяк не наїстеся.

Враз він замовк. Почав пильно вдивлятися в очі Ярини. Тоді миттю поблід. Опісля – покрився рум’янцем.

– Ти? – запитав, підійшовши впритул до жінки. – Ярино, це ти?

– Я, – просто відповіла вона, впізнавши колишнього коханого. – Я, Толику.

– Ото зустріч, – мовив він. – То скільки ж ми з тобою не бачилися?

– Стільки, скільки минуло від того дня, коли ти залишив мене з гостями в РАЦСі, – сказала Ярина. – Не мало – двадцять років.

– Яка ж ти стала, – захоплено сказав він. – Така гарна, наче і не було тих років.

– Ну, бо чоловіка маю хорошого, – відповіла вона. – Він про мене дбає, тому і виглядаю красиво. Толику, то чому ж ти мене покинув за лічені хвилини до розпису?

– Так мама веліла зробити, – знічено промимрив. – Вона сказала, що коли ти так любиш шмотки, то гарної господині з тебе не вийде. А сім’я тримається на гарній господині.

– Он воно що, – повільно мовила Ярина. – Ну, з огляду на те, яка на тобі сорочка, господиня в тебе не дуже гарна.

– Нема в мене жінки, – похнюпився чоловік. – Мама порадила одружитися з донькою її подруги. Та ми через пів року розлучилися. Тоді був ще один шлюб. Народилася донька, та мама сказала, що вона не від мене. Мовляв, зраджувала мене дружина. А коли Ліля, дружина моя, це почула, то забрала доньку, документи – і  відтоді я її не бачив. Третій шлюб також не вдався. Ярино, може, почнемо все спочатку?

– Та ні, шанс розпочати спочатку зі мною ти втратив, – усміхнулась вона. – Та й мамі твоїй я точно не сподобаюсь.

– А ми їй не скажемо, – запропонував Толик. – Одружимось і переїдемо тихцем до тебе.

– Ну, моєму чоловіку і синам така ідея точно не сподобається, – розсміялась Ярина. – Бувай, Толику. Життя одне, і прожити його треба власним розумом, а не маминим.

 

Ксенія Фірковська

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
Все про: історія, кохання
В тему