Як же любила Ніна своїх синочків-соколиків! Як дбала про них! З кожної зарплати купувала щось з одягу-взуття-забавок-цяцянок, все старалася, аби в її дітей все було якнайкраще. Можливо, таким чином хотіла компенсувати те, що росли без батька: її чоловік загинув у ДТП, коли синам-двійнятам ще не було й п’яти років.
Про це йдеться у газеті "Твій вибір".
– Дурна та, Нінка! – не раз казала її сусідка. – Невже не розуміє, що і саму себе треба глядіти? Все їм пхає, а сама як жебрачка ходить у лахмітті. А вони й не оцінять її старань.
– Чому ти так кажеш, Людо? – запитала тітка Ганна. – Хлопці бачать, як мати гарує. Виростуть – їй будуть допомагати. Поки ще малі.
Проте час показав, що тітка Ганна помилилася. Як і казала тітка Люда, хлопці старань матері не оцінили. Росли собі і не думали про ту бідолашну матір, яка робила все задля того, аби їм було добре. Вимагали все нових цяцьок, одягу. Опісля – нові телефони, шкіряні куртки, модні кросівки та інше. І не думали, що мати тяжко працює, аби виростити і продати поросят, телят, гусей і за отримані гроші купити їм бажане. Коли вступили в райцентр у ПТУ, то часто прогулювали навчання, ледарювали обоє.
Проте якось їхній друг Роман почав торгувати на ринку старими речами. Опісля – взявся їздити в Чернівці по одяг. Тож брати й собі вирішили зайнятися торгівлею. Спершу виклянчили в матері все до копієчки. Забрали навіть ті гроші, які вона залишила собі, як сама казала, «в останню дорогу». Торгівля в хлопців пішла. Спершу вони витрачали гроші на всілякі дурниці, бари та легковажних дівчат. Проте, бачачи, як ощадливо витрачає гроші їхній товариш, який взяв у кредит квартиру, й собі одумалися.
– Давай-но, Іване, й ми подумаємо про наше майбутнє, – мовив якось Юра. – Тим більше, що Рома взяв кредит на житло і сказав, щоб ми більше на його бус не розраховували. Мовляв, відкриє ще одну точку і туди буде шмотки возити. Тому й нам треба думати, чим товар возити будемо.
– Ну так, – промимрив Іван. – Нам би того, машину купити.
– А за що? В тебе грошей багато?
– Та ні, – заперечливо похитав головою. – Я на день народження усе витратив. Ми з дівками в Карпати їздили.
– В Карпати, – передражнив його брат. – На дівок гроші є, а на машину – ні.
– Ну, так мені ж 30 років. Хотів відсвяткувати з шиком.
– І мені 30, – спалахнув брат. – Але я не потратив стільки грошей, як ти.
– Ну не сердься, – мовив брат. – А давай у матері попросимо.
– Немає в неї. Сам чув, як вона в сусідки позичала, аби було чим за газ заплатити.
Проте рішення меткі брати все ж знайшли. Приїхавши додому, взялися переконувати матір, аби продала свою хату.
– Купимо машину, – розповідав їй про перспективи Юра. – Будемо возити товар, продавати і за якийсь рік збудуємо свою.
– Ні, діти, цьому не бувати, – твердо мовила мати. – От чого-чого, а цього точно не зроблю.
Проте спритні синки тихцем вкрали документи на дім і продали його. Дізнавшись про це, бідолашна мати ледве розум не втратила. Ридала, бігала до сільського голови просити допомоги. Та все марно.
– Вам, тітко Ніно, треба хорошого юриста тепер, – тільки й порадив сільський голова. – Тільки він може все вирішити. Ох, і наробили ваші синочки вам біди. От тобі й діти: гляділи, все життя гарували, аби тільки їм було краще, а вони он як.
Усі жаліли бідолашну жінку. Проте ніхто не запитав, де вона ночуватиме, чи хоч щось нині їла. Тим часом мороз все міцнішав. Бідолашна Ніна Іванівна тремтіла від холоду. Здавалося, що отой холод забрався до неї під стареньке пальто, благеньке платтячко і в старі, стоптані чобітки.
– Змилуйся наді мною, Господи, – ридала вона. – Що ж мені, бідолашній, робити в цім світі? Двох дітей виростила, а тепер хоч помирай просто неба. За що мені таке, Господи?
Якоїсь миті, не витримала і пішла до вулиці, на якій народилася, виросла, пізнала радощі сімейного життя, а тоді гіркоту втрати чоловіка. Тут росли її дітки, тут, от у тій хатині, вона мріяла про те, як вони виростуть, одружаться, подарують їй внучат. Та не так склалося, як вона мріяла. От і хата, її рідна оселя, вже не її. Сусідка казала, що її купила якась молода сім’я. З вікон ще донедавна її рідної хати лилося світло, долинав дитячий сміх.
– Боже, забери мене швидше до себе, – цокаючи зубами від холоду, прошепотіла вона. – Забери, аби довго не мучилась.
І вона пішла прямо у свій двір. Побачивши господиню, Шарик, який вірою і правдою їй служив не один рік, весело почав махати хвостом. Біля нової добротної будки, яку нові господарі встановили на місці старої, стояли дві металеві миски. Одна з водою, а в іншій виднілися рештки каші. Неподалік лежала чимала кістка.
– Видно, хороші люди тут тепер живуть, – подумала вона. – Про Шарика мого он як дбають. Добре, що не вигнали з двору. Бо так, як я, бродив би по світу, нікому не потрібний.
Вона пішла прямо у хлів, де раніше тримала свиней. Підлога там була дубова, в загонах ще було трохи соломи, яку стелила як підстилку для тварин. Тож Ніна вирішила помирати на рідному обійсті. Мовляв, все одно кінець, то краще вже вдома. Від усього пережитого враз відчула неймовірну слабкість. Не було сили ні плакати, ні молитися. Холод дошкуляв все більше. Вона навіть рук та ніг вже не відчувала.
– А сьогодні ж Святвечір, – пронеслося в голові. – Завтра Різдво Христове! Це ж сьогодні вночі відкривається небо і Бог чує усі наші молитви. Господи, почуй і мене! Господи, допоможи мені, бідолашній! Господи, не залиш мене!
Тим часом у хатині раділи нові господарі. Тішилися новим будинком, планували, як господарюватимуть у ньому. Після святкової вечері господиня вклала діток спати. А самі з чоловіком ще довго-довго гомоніли.
– Дивно, – мовив Єгор. – Собака все якось погавкує в сторону хліва. Чи не злодії туди пробралися?
– Так у нас там ще немає ніякої живності, – усміхнулася у відповідь Варя. – Та ходімо, подивимось. Собака просто так не гавкатиме.
Одягнувшись, вони вийшли надвір. Відчинили двері в хлів і, коли зайшли у засіки, де ще недавно хрюкали свині, спинилися вражено.
– Тьотю, що з вами? – кинувся до Ніни Єгор. – Хто ви і що тут робите?
У відповідь Ніна лише ридала. Та й що вона могла сказати? Що вона колишня господиня цього обійстя? І що вона робить нині в їхньому хліві?
– Ведімо її скоріше до хати, – прошепотіла вражена Варя. – Боже, це ж вона до ранку могла б замерзнути від холоду.
Коли бідолашна відігрілася і після «Корвалолу» трішки заспокоїлась, то розповіла подружжю, хто вона і чому опинилася в хліві.
– Отак я залишилася просто неба, – сказала і знову розплакалася. – А мріяла, що в своїй хаті, в оточенні онуків старість зустріну. Та вийшло по-іншому…
– Тьотю, ви тільки не хвилюйтеся, – мовила Варя. – Все буде добре.
Пів ночі молоді господарі розмовляли зі своєю несподіваною гостею. І запропонували їй залишитися у них.
– Ми з Єгором з Дитбудинку, – розповіла Варя. – Спершу працювали в обласному центрі, жили в гуртожитку. А тоді назбирали трішки грошей і вирішили, що квартиру купити все одно не зможемо, а будинок у селі – запросто. Прийняли рішення про переїзд. Тим більше, що в селі потрібен фельдшер, а в школі – вчитель іноземної мови. Наші дітки мріють про бабусю і навіть у храмі священника просили, аби Господу молився, щоб Бог дав їм бабусю. І коли ми з вами зустрілися в таку святкову ніч, то це точно Господь влаштував нашу зустріч. Будьте нам матір’ю, а нашим дітям – бабусею.
У відповідь Ніна розридалася. А донечки та синок Єгора та Варі при зустрічі розповідали священнику, що Бог почув їхні молитви і послав їм найкращу у світі бабусю.
БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Ксенія Фірковська
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
