Того дня я поверталася додому, коли на моїх очах автомобіль наїхав на кошенятко. Як же воно, бідолашне, кричало від болю!
– Воно ще й бездомне, – пронеслося в голові, коли підбігла і побачила сірий брудний комочок. – Негайно слід викликати Костянтиновича.
Не минуло й пів години, як ветеринарний лікар – один із найкращих спеціалістів міста – поважного віку чоловік пригальмував біля нашого двору. Ретельно оглянувши і прощупавши маля, ввів йому болезаспокійливий засіб, йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».
– Сильний забій – раз, – коротко мовив. – І – найімовірніше – тріщина задньої, лівої лапки. Плюс – лишаї і блохи, яких потрібно негайно виводити.
Костянтинович виписав рецепт і, побажавши швидкого одужання, поїхав. Так у моєму житті з'явилася Кося. Димчаста, з білою шийкою і розумними зеленими очима кішечка виявилася, на диво, розумною і слухняною.
Перші тижні їй важко було багато ходити, та коли одужала, то часто нагадувала дзиґу – щойно каталася на шторах, а тепер ловить свого хвостика. Ще через мить – з грізним виглядом наступає на Рекса, німецьку вівчарку, яка лише здивовано переводила погляд з кошеняти на мене, наче запитуючи: господине, кого ти оце принесла додому, від нього ж лише одна шкода?!
Однак за кілька місяців Кося перетворилася на розкішну красуню, яка вже не гойдалася на шторах, а натомість любила поніжитися в моєму ліжку.
– Ох, і розбалувала ти її, – зауважила якось Неля, моя давня подруга, зайшовши на чай. – Онуків тобі треба няньчити, а ти з собакою і кішкою носишся.
У відповідь я лише сумно зітхнула. Та й що я могла відповісти, коли єдина донька вже десять років живе в Канаді. Поїхала туди на роботу, там і заміж вийшла і народила спершу синочка, а опісля – донечок-близнят. Я їх і не бачила – ні зятя, ні внучат.
Точніше, бачила, але спершу на фотографіях, а тепер раз на тиждень ми спілкуємося по Скайпу. А як же хочеться обняти їх, пригорнути до серця і поцілувати! Проте Оксана, хоча і обіцяє приїхати, але все відтягує той приїзд – то одне, то інше. Раніше хоч Степан був поруч – все ж і легше, і веселіше було. А після смерті чоловіка почувалася такою самотньою, що хоч вовком вий. Саме тоді у мене і з'явився Рекс.
Однак через два роки розумний, надійний і вірний собака захворів. Оглянувши тварину, ветлікар лише розвів руками.
– Рак, – мовив Костянтинович. – Тут ліків немає. Болі з кожним днем ставатимуть сильнішими і Рекс постійно витиме до того часу, поки битиметься його серце. Знаєте, Любо, я раджу вам усипити собаку – порятунку немає, а попереду – лише лічені дні, кожна секунда яких сповнена неймовірних страждань.
Так ми з Косею залишилися одні. Спершу кицька бігала і шукала Рекса, на що я не могла дивитися без сліз: вона нявчала, заглядала у його будку, а тоді йшла шукати його в саду. Згодом змирилася і, наче відчуваючи, як мені боляче і важко, часто лягала на грудях, солодко муркаючи, наче заспокоюючи мене.
Ще через трохи у нас з'явилося п'ятеро кошеняток. Вони були такими милими і грайливими, що мені ставало не по собі при одній лише думці про те, що незабаром їх доведеться віддати. Однак коли малюків розібрали, то заспокоювала себе тим, що вони потрапили у турботливі руки людей, які піклуватимуться про них.
Так життя поволі котилося, залишаючи після себе дні, тижні, місяці і роки. Косі було вісім років, коли я зрозуміла, що донька не приїде. Змиритися з цією думкою було неймовірно важко, але це було очевидним.
– Навіщо витрачати купу грошей, коли ми й так спілкуємося кожного тижня? – відповіла Оксана питанням, коли я поцікавилася, коли їх чекати. – Мамо, гроші нам з Андре даються нелегко, і ми кожен долар витрачаємо з розумом.
Пригадую, після тієї розмови я всю ніч проплакала. Розуміла, що в доньки своє життя, свої інтереси і бажання. Розуміла, що мені у ньому відводиться лише пів години раз на тиждень і то по Скайпу, і ніяк не могла змиритися з тим, що моя рідна дитина стала такою чужою.
У ці дні Кося, наче відчуваючи мій стан, весь час проводила зі мною. Лягала на груди і муркотіла, лизала мені щоки, по яких текли сльози. І я обнімала її, цілувала ніжну, м'яку шерсть і з болем констатувала, що, окрім неї, я нікому в цьому великому світі не потрібна.
Тоді я не знала, що через місяць мене чекає ще один удар: Косю біля дому збив автомобіль. Вона померла за лічені секунди. Мені здавалося, що життя зупинилося.
– Візьми собі цуценя або кошеня, – радила Неля. – Вони потребуватимуть часу, догляду – і тобі буде легше. Думаєш, мені в цьому житті легко? Ти хоч знаєш, де твоя донька, бачиш її і її сім'ю, а я про свого Костика навіть не знаю, чи й живий. Як поїхав у ту Москву на зарібки, то десять років ні слуху ні духу.
І сусідка, витерши сльози, пішла. Дивлячись їй вслід, я розуміла, що в чомусь вона має рацію – я доньку і чую, і бачу, а вона ж навіть не знає, чи Костя живий. А після того, як її чоловік, з якими прожили життя, закрутив любов зі своєю студенткою і пішов до неї, Неля залишилася абсолютно сама.
Весна того року виявилася холодною. Якось, попивши липового чаю і подивившись новини, я лягла спати. Довго дивилася за вікно, де в світлі вуличного ліхтаря було видно, як падає сніг, і незчулася, як заснула. Прокинулася від того, що на мені товклася Кося. Влігшись на грудях, почала голосно муркати, а тоді – лизати мою шию. Я обняла її і торкнулася обличчям ніжної шерстки, коли вона, зістрибнувши на підлогу, почала голосно нявкати. «Косю, лягай спатки, до ранку ще довго, – спросоння мовила я і встала, щоб забрати її. – Ходи сюди…»
Я вже хотіла взяти її на руки, коли раптом відчула неймовірний сморід. У мене крутилася голова і було враження, наче ось-ось втрачу свідомість. Поруч кричала Кося, наче кличучи мене. Відчинивши двері, я через коридор пішла на кухню – і тут побачила, точніше відчула, що кухня і весь дім наповнені газом. Перекривши кран, я швидко стала відчиняти вікна і пригадала, що вечором збиралася запекти шматочок сала, вже увімкнула духовку, а тоді передумала – вирішила за краще зробити це вранці. А воно он як виявилося – духовку я вимкнула, але не до кінця – вогню не було, проте газ продовжував йти.
– Господи, це ж ще дві-три години, і я могла б загинути, – пронеслося в голові, коли увімкнула світло. – Ой, а де Кося?
Вражена, я опустилася в крісло – Господи, це ж вона мене з того світу врятувала! І я розридалася. Згадувала кожну мить, коли почула її муркіт і коли Кося лягла на груди, коли своїм шершавим язичком лизала мене, настирливо нявкала.
– Спасибі тобі, Косечко, – мовила я, капаючи на ложку «Корвалол». – Спасибі тобі, моя маленька.
Вранці я викликала працівника газової служби, бо помітила, що хоч все вимкнено, в будинку відчувається газ.
– А це тому, що тут є невеличка поломка, – оглянувши плиту, мовив Василь Васильович. – Зараз ми її усунемо. Якби ви її не помітили, то могла б бути біда. Ой, яка у вас красуня!
Він подивився на фото Косі, яке в рамочці стоїть у мене на кухні. Я ж почала плакати і розповіла про нічну пригоду.
– Бачите, ви її врятували, а вона – вас, – тільки й мовив майстер. – Коти – вони ж не прості тварини. Є у них щось містичне.
Опісля ми сиділи, пили ароматний чай з кексом, розповідали одне одному про різні випадки зі свого життя. А з рамочки на нас дивилася Кося. І щось у її погляді було таке хитре – вона наче знала, що цей чоловік прийшов не просто так: минуть декілька тижнів, і він оселиться тут назавжди. В любові і злагоді ми будемо жити довго-довго. У нас буде і песик, і котик, проте фотографія Косі стоятиме на кухні завжди. І кожного разу, дивлячись на неї, я дякуватиму Косі за те, що вона мене врятувала.
Ксенія Фірковська
БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
