Таких травматологів, як Микола Наїдко, в Україні аби п’ять набралося. Адже він – учень всесвітньо відомого хірурга-ортопеда, винахідника Гаврила Ілізарова.
Не дивно, що Микола Ігорович хоч зараз може влаштуватися на роботу за кордоном. Але він лишається вірним Україні і 39 років трудиться у Волинській обласній клінічній лікарні, де очолює Центр артроскопії та малоінвазивних втручань в ортопедії і травматології.
– Миколо Ігоровичу, сьогодні Ви – лікар вищої кваліфікаційної категорії. А коли зрозуміли, що хочете стати лікарем?
– 1984 року я закінчив Київський медичний інститут. Пішов працювати хірургом. І тільки у процесі роботи переконався, що обрав правильний напрямок. Щоправда, став травматологом. Але не жалію про це.
– Пам’ятаєте свою першу операцію?
– Так. У мене були дуже хороші вчителі. Тому вже на п’ятому курсі медінституту я оперував.
– Страшно було?
– Думаю, ні. Страх виник, коли виключно на мене лягла відповідальність за пацієнта. Пам’ятаю, як 25-річним прийшов на перше чергування, а мені телефонують: везуть із Камінь-Каширського району хлопчика, в якого розірвалася граната в руці. Ото було страшно! Я до вечора ходив і виглядав, коли приїде «швидка».
– І що?
– Машина приїхала тоді, коли моє чергування закінчилося. Але за 39 років роботи мав дуже багато і складних, і цікавих із професійної точки зору хірургічних втручань. Було багато випадків, які зафіксувалися в пам’яті. От одна зі «свіжих» історій. Рівно рік тому до нас звернулася 50-річна жінка, в якої через хворобу суглоба нога вигнулася колесом. Ми успішно її прооперували. Жінка почала нормально ходити. А оце спускалася в підвал і зламала ногу якраз у місці хірургічного втручання.
– Тобто ви повернули жінку до повноцінного життя, а одна прикра випадковість звела всі зусилля нанівець. Цікаво, скільки загалом оперативних втручань проводите щомісяця?
– Ми маємо лише десять ліжко-місць. Але пацієнтів довго не тримаємо: день, максимум два – і виписуємо зі стаціонару в реабілітаційний центр або на амбулаторне лікування. Така ефективність роботи дозволяє чотирьом нашим хірургам проводити приблизно по 100 операцій за місяць. Якщо цю кількість розподілити між хірургами, то на кожного припадає приблизно по півтори операції на день. Це якщо він сам оперує. А решту часу, коли не оперує, лікар асистує.
– Це чимале навантаження.
– Так, у нас лікар проводить за операційним столом по шість-сім годин щодня. Але в центрі працює хоч невелика, зате дуже надійна команда. Я стовідсотково довіряю абсолютно кожному колезі.
– У чому переваги артроскопічних операцій, які Ви проводите?
– У тому, що операцію роблять із проколів 4 – 5 міліметрів: через один вставляється відеокамера, через інший – маніпулятори, якими виконують оперативне втручання всередині суглоба. Для пацієнта це значно зменшує травматизацію, скорочує період реабілітації та зменшує появу ускладнень.
Під час операції зображення з камери подається на два монітори: один – для роботи лікарям, інший – для пацієнта. Весь оперативний процес записується на відео, і при потребі пацієнт отримує запис на руки. Завдяки відеопротоколам можна оцінити оперативне втручання в післяопераційному періоді, за потреби – проконсультуватися навіть онлайн із провідними практикуючими спеціалістами в цій галузі, продемонструвати хворому та його родичам проблеми, які були в суглобі, і результати роботи лікарів-ортопедів.
– Артроскопічна операція проводиться під яким наркозом?
– Найчастіше оперативні втручання на колінному суглобі не потребують загального наркозу, тому ми використовуємо провідникову анестезією – коли «відключається» лише оперована кінцівка. Хворий нічого не відчуває, з нами контактує, дивиться на монітор. Якщо потрібне його рішення, ми запитуємо, пояснюємо, чому так робимо. Після провідникової анестезії не потрібно добу лежати, можна відразу вставати, самому сходити до вбиральні.
– Чи є такі періоди, коли наплив пацієнтів зростає або, навпаки, зменшується?
– Кількість пацієнтів протягом року приблизно однакова. Але специфіка травм змінюється залежно від пори року, точніше – занять у ці пори року: взимку – катання на лижах плюс травми від падінь на слизькій поверхні, влітку – катання на роликах, велосипедах. Та й загалом, хочу вам сказати, дедалі більше людей активно відпочивають: мандрують, займаються спортом, а від того в травматологів додається роботи. Бо кожен організм має свій передбачений природою ресурс, і це треба враховувати, даючи на організм ті чи інші навантаження.
– Щоб лікувати за новітніми технологіями, Ви десь навчаєтеся?
– Обов’язково! Їжджу на конференції, де провідні спеціалісти не тільки Європи, а й світу (!) діляться своїми знаннями. Крім того, маю багато колег у Польщі, Чехії, Німеччині. До них щомісяця на кілька днів їду в котрусь із закордонних клінік. Був навіть у клініці «Шаріте». Дивлюся, як там оперують той чи інший випадок. А тоді повертаюся до обласної лікарні та на практиці використовую отримані знання.
– Кажуть, хірург-травматолог – це не просто професія, а покликання. Бо, щоб витримати щоденні навантаження, треба дуже любити свою роботу.
– Це так. Бо важко і фізично, і психологічно. Є дослідження, що під час операції лікар переносить такі ж навантаження, як і пілот літака-винищувача. А ще ж після операції ти цілком і повністю несеш відповідальність за пацієнта. Не дай Бог, його стан погіршується – їдеш посеред ночі, і у вихідні, і в час відпустки. А ще ж до пацієнта, буває, приходить стільки його родичів! У багатьох із них є якісь зв’язки з медициною, і перед ними всіма ти маєш якнайкраще себе зарекомендувати. Це справді непросто.
Але що більше лікар оперує, то впевненіше себе почуває. Хоча хвилювання за пацієнта є завжди. Адже навіть, прості, здавалося б, операції можуть стати дуже складними, оскільки ніхто не може передбачити, як поведе себе організм хворого тій чи іншій ситуації.
– Рідні підтримують Ваш професійний вибір?
– Так, і я їм за це вдячний. Але діти не обрали мій шлях. Дочка стала художником, син – комп’ютерником. Може, це й краще.
– Про що мрієте?
– Щоб в Україні лікар почувався так само впевнено, як у цивілізованих країнах. Колега, який працює лікарем у Польщі, отримує (на наші гроші) 900 тисяч гривень зарплати, а в мене оклад – 20 тисяч. І питання не тільки в грошах, а у ставленні держави до лікарів, а також у рівні української медицини загалом. Бо через таку невідповідність зарплат багато хороших лікарів виїжджають за кордон, а Україна втрачає найцінніший свій ресурс – людей. Тому моя мрія – щоб ситуація змінилася. А ще мрію, аби наш Центр розширився, поповнив свою матеріальну базу та міг на повну потужність працювати і повертати здоров’я пацієнтам.
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
