Хто з вас не любить меду, зізнавайтеся?
А хто за ним готовий вилізти на дерево висотою шостого поверху? Не повірите, але наші предки лазили! А щоб до меду не дісталися злодії, то власник вулика обрубував на дереві з медом усі гілки! Ну, а якщо злодія таки ловили, то смерть йому робили. Навіть якщо медокраду вдавалося втекти, то на нього порчу насилали. Уявляєте? Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Коли історикиня, дослідниця етнографії Алла Дмитренко на лекції в Музейному просторі «Окольний замок» розказувала про це, яка була шокована. Але – про все по черзі…
Нашої смакоти навіть Візантія просила
Навіть сьогодні, в час війни, найбільшої після Другої світової, Україна лишається серед лідерів за кількістю виготовленого й експортованого меду. І так, щоб ви знали, було з найдавніших часів.
Коли наші предки знаходили в лісі дупло із бджолами, то доглядали його, отвір, крізь який вилітали бджоли, гарненько закривали спеціальним бруском (він називався «довж»). Також могли наші предки спеціально видовбати у великому дереві дупло й заманити туди бджіл. Кожен власник такої довбні вирізав на стовбурі своє тавро – знак приватної власності. А коли дерево з бджолами вже падало від старості, то власник вирізав частину стовбура з вуликом і встановлював на дерев′яному підвищенні. Так з′явилися колодні вулики.
«Арабський мандрівник іще в дев′ятому столітті дивувався, що в Україні люди видобувають мед, утримуючи бджіл у «дерев′яних глеках» (тобто колодних вуликах), – розповідає Алла Дмитренко. – Такі колодні вулики бджоляр витягував на дерево з товстим стовбуром (мінімум метр у діаметрі) і кріпив на висоті 10-ть, 14-ть, навіть 16 метрів, тобто це нинішній четвертий, п?ятий, шостий поверхи!»
Оскільки мед дуже цінувався в давні часи, то за кожну борть власник платив податок. Маємо літописні згадки, що в часи України-Русі князі київські їздили до древлян збирати податки медом, а князь Ігор, коли з греками «мир стверджував», відпустив послів і подарував їм хутра й воску. Бо саме хутра, віск і мед уже тоді були головними стратегічними продуктами, що експортувалися не тільки в країни Європи, але й до Візантії. Як доказ – лист князя Візантійського і Царгородського Костянтина до нашої княжни Ольги про багаті дарунки, серед яких – бджолиний віск.
«Іще в одному літописі оповідається, як мед урятував жителів Білгорода – древнього міста на річці Ірпінь – від оточення печенігами, – продовжує Алла Адамівна. – Літописні згадки оповідають: коли печеніги оточили місто і там наставав голод, зібрали жителі старців, і ті запропонували зварити діжку медової сити й опустити її в колодязь, а в другій діжці зварити вівсяний кисіль та запросити печенізьких послів. Запросили жителі Білгорода печенізьких послів і пояснили їм, що, скільки б ті облогу не тримали, в білгородців у землі є те, що ніколи не дасть їм у мерти. І як доказ – із одного колодязя набрали закваски на вівсяний кисіль, зварили, погодували печенізьких послів, з другого колодязя набрали медової сити, посли пішли і зняли облогу».
Перший збірник законів Руська правда жорстко карав тих, хто нищив борті з бджолами. І штраф за це був більшим, ніж за вбивство смерда (людина з найнижчого суспільного рівня тих часів).
На З?їзді монархів у Луцьку випивали по 700 бочок меду
Коли Україна входила до складу Великого князівства Литовського та Руського, то бджільництво теж мала розвинене. В тогочасних законах (зокрема – Литовському статуті1) за пошкодження бортей чи крадіжку меду теж були жорсткі покарання.
Щоб ведмеді не крали меду, то бджолярі прив′язував під вуликом до гілляки «таран» – колоду, вкриту довгими гострими шипами. Ведмідь лізе, лапою ту орелю відштовхує, щоб не заважала до меду добратися, а ореля гойдається і штрикає ведмедя шипами, він сильніше її відштовхує – вона сильніше штрикає. А знизу під деревом на медокрада вже чатували високі гострі штирі або кілки – впаде ведмідь на такі й умре від ран.
Чому, запитуєте, мед так цінувався? Бо до кінця 18 століття не було жодного іншого солодкого продукту. Тож медом ласували на найбільші празники. Ним частували найповажніших гостей.
І як приклад – З′їзд європейських монархів у Луцьку 1429 року. Перекази оповідають, що тоді гості (а їх разом із челяддю було більше, ніж жителів тогочасного Луцька) щодня випивали по 700 бочок меду.
«Звісно, то був не сам мед. найімовірніше, йдеться про хмільні напої, виготовлені на основі меду, – зауважує Алла Дмитренко. –Коли 1483 року посол Венеційної Республіки побував у Луцьку з нагоди гучних святкувань 23 – 24 березня, то згадував потім, що гості дуже повивалися на весіллі, але «вони не п?ють вина, а вживають напій, зроблений із медом». Тож не дивно, що під час розкопок довкола Луцького замку теж були знайдені частини колодних вуликів».
Не просто вулики – скарб!
Навіть коли в кінці 18 століття в Україні почали вирощувати цукровий буряк, то виготовлений із нього цукор коштував шалених грошей: сім кілограмів вартували, як одна корова. Відтак бджільництво й далі лишалося дуже популярним.
«Навіть Тарас Шевченко дуже добре був знайомий із колодним бджільництвом. У нього серед ескізів збірки «Живописна Україна» є малюнок і власноручний підпис до нього: «Батько на пасіці вулики довбає, а діточки несуть йому обідань», – розповідає історикиня.
До речі, знайти колодні вулики можна дотепер. Алла Дмитренко під час етнографічних експедицій Українським Поліссям знайшла такі колоди і сфотографувала в багатьох селах: серед них – Луко Вараського району та Біловіж Сарненського р-ну Рівненщини, а на Житомирщині – в селі Возлякове Коростенського р-ну.
«Ті вулики були дуже старі, бо переходили з покоління в покоління і вс е-таки давали мед своїм господарям, – зауважує історикиня. – В окремих селах мені вдалося знайти й дерева з колодними вуликами. І чимало їх – на старих покинутих кладовищах. До прикладу – в селі Осни Житомирської області (це нині Чорнобильська зона)».
Для чого вулики встановлювали на деревах саме кладовищ? Моя думка – аби злодії боялися приходити. Є дослідники, які стверджують: щоб на поминальницю з того меду варити сито або коливо. Натомість Алла Дмитренко вважає: кладовища були обрані тому, що саме там росло багато високих сосон із товстим стовбуром, а тільки такі й могли втримати борть.
«Щоб дістатися до таких вуликів по стовбуру дерева (а нижні гілки, нагадаю, всі обрубані), бджолярі використовували спеціальні мотузки – лазиво. Воно могло бути завдовжки 30 – 40 метрів! – продовжує Алла Адамівна. – Виготовляли лазиво зі шкіри тварин ( бика, вола, навіть лося!). Для того вирізали тонкі шкіряні смужки і по чотири сплітали в одну «косичку». Щоб шкіра роками лишалася еластичною, не тріскала й не рвалася, її щороку змащували дьогтем. Коштувало лазиво дуже дорого, тому переходило у спадок від покоління до покоління».
Щоб зручніше піднімати на височезний стовбур, бджолярі кріпили для себе на мотузці «сідало». Підніматися на дерево могли спеціальними зазубринками в стовбурі дерева або самотягом – перекидали лазиво через високу гілку і тягнули себе за мотузку.
«Аби колодний вулик (а він був дуже важкий) витягнути на дерево, бджолярі використовували колесо, мотузки, а «костилі» вбивали у колодний вулик, до них прив?язували мотузки і так потім кріпили вулик до стовбура», – додає Алла Дмитренко.
А хто крав солодощі, того карали на смерть!
Словом, роботи і ризиків було у бджолярів – ого-го скільки! Тому тих, хто приходив і крав мед, дуже карали.
За переказами старожилів, на Рівненщині колись – в епоху середньовіччя, – якщо ловили бджолодера, то йому розрізували живіт, діставали кишку, прибивали її кінець до дерева, гнали крадія довкола дерева, аби всі киші вимотав на стовбур, і залишали помирати. Жорстоко, правда?
«Убивати бджіл чи красти мед вважалося гріхом великим, – підтверджує Алла Дмитренко. – У селі Глинне на Рівненщині старожили на запитання: «Чи були у вас бджолодери?» розповіли: «Ого, в нас і зараз такий є. Лежить уже літ сорок, може: ліз по мед, упав, поламав хребта і має тепер кару за свої діяння». Коли ж піймати крадія не вдавалося, то його карали в інший спосіб – насилали на нього порчу: «аби гнив, як дерево в могилі», «аби сили в нього танули, як віск у свічі» й подібне».
Але що цікаво, наші предки і близько не куштували такого меду, як ми сьогодні з вами. Бо ж медогонку українці почали використовувати лише 150 років тому. А до того ласували медом уперемішку з вощиною, бджолами, іншими домішками.
«Бувало, об′їсться людина меду, віск почне злипатися в животі – і вже заворот кишок», – переповідає Алла Дмитренко спогади старожилів.
А ще – пасічники ніколи не казали «видобувати мед» чи «викачувати». Цей процес називали «глядіти бджіл». За мед пасічники щедро віддячували комашкам і дуже шанували їхню працю. Навіть той спеціальний ніж, яким знімають мед, називається «користь».
А ще – бджіл до тепер називають Божими комашками: настільки вони важливі для природи і людей, настільки працьовиті. І якби люди так само організували своє життя, як бджоли у вулику, то жили б ми всі, як у раю!..
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
