Люди

«Часом так було страшно, що я сиділа і молилася»

«Часом так було страшно, що я сиділа і молилася»

Неймовірні історії про роботу на висотному крані розповідає жінка, яка 42 роки працювала між небом і землею

Із дитинства Ніна Грицюк просто обожнювала висоту. Тож у рідному селі Мала Глуша, що майже на кордоні з Білоруссю, маленька Ніна потайки від батьків знаходила найвищі дерева й могла годинами сидіти між небом і землею. Не раз тоді сусіди приходили до Ніниних батьків і казали: «Ідіть зніміть вашу малу, бо ще вкалічиться». І батьки, обіцяючи дитині цукерку, хитрощами спускали доньку на землю.

– Коли в 1960-ті людей у бідних поліських селах агітували їхати до Криму, то і мої батьки подалися шукати кращого життя, – згадує Ніна Феодосіївна. – Так я опинилася за 1300 кілометрів від рідної Любешівщини.

Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір".

В селі Ільїнка Ніна закінчила школу. У технікумі Красноперекопська здобула  фах товарознавця. Пішла стажуватися в ЦУМі – найбільшому магазині міста.

– Але робота продавцем не сподобалася. Та ще й батьки переживали: якщо, мовляв, проторгуюся, то муситимуть останню корову продати, аби дочку з тюрми витягати, – провадить Ніна Феодосіївна.

Та якось вона, 17-річна, гуляла з подругою. Дівчата побачили на будівництві баштовий кран і стали із захопленням спостерігати, як то людині працюється на такій висоті. «От би й нам так!» – промовили в один голос. Того ж дня розпитали в будівельників, як можна влаштуватися на таку роботу. Пів року провчилися в Сімферополі на курсах кранівниць. І…

У 18-ть Ніна Грицюк отримала право керувати баштовим краном.

Перші чотири роки розбудовувала Армянськ – найближче до Кримського перешийка місто на півострові. Робота не зупинялася навіть уночі. За три зміни, кожна з яких тривала по вісім годин, будівельники зводили по одному поверху житлового будинку. Тому житло в місті росли, як гриби після дощу. От тільки оплата за такі старання була мізерною.

– Через чотири роки я у бригадира попросила відпустку, щоб поїхати на Волинь. Він сказав: «Ні, маєш працювати». Мене це так обурило, що я написала заяву на звільнення, речі поштою переправила на Волинь. А що знайти роботу кранівниці можна було тільки в обласному центрі, то я осіла в Луцьку.

Із 1976 року, скільки жінка розбудовувала місто, на яких тільки об’єктах вона не працювала.

– Перший будинок, який спорудила, – на проспекті Відродження, де зараз працює магазин «Там-Там експрес». А потім зводила житлові будинки в усіх мікрорайонах Луцька. Серед найбільш знакових об’єктів, де працювала, – обласна клінічна лікарня (терапевтичний та операційний корпуси), обласні дитячі лікарня й поліклініка, 24-та школа, дитсадки, житло для працівників насіннєво-дослідного інституту в селищі Рокині.

Залежно від особливостей об’єкта, Ніні Грицюк доводилося пересідати на баштові крани різних моделей.

– Спочатку найпопулярнішими були крани, в яких стріла рухається вгору-вниз. Якщо стріла догори, вона може підняти вісім тонн вантажу. Якщо пряма – лише чотири, – пояснює жінка. – Потім з’явилися сучасніші крани. В них стріла завжди стоїть прямо, стабільно піднімає вісім тонн, а сам вантаж, причеплений гачками до тросів, рухається завдяки коліщаткам.

На кранах, що споруджують 5-поверхові будинки, працювати краще – швидше вилазити-злазити, не так хитає піж час сильного вітру, та й легше дотримувати точності до сантиметра, з досвіду знає Ніна Феодосіївна:

– А от коли працюєш на високих об’єктах, щодня потрібно підніматися на 40 метрів у висоту і звідти, з кабіни площею півтора метра на метр і 70 сантиметрів, дивитися, куди подати цеглу, як злегка перехилити розчин, аби робочим було зручно його зачерпувати, – продовжує оповідачка. – Найбільше зосередженості вимагає встановлення плит перекриття. Адже на відстані 40 метрів (від кабіни кранівника до першого поверху будинку) ти маєш так поставити півтораметрову плиту, щоб вона стик-встик лягла на цегляну стіну.

Згадуючи найбільш хвилюючі моменти в роботі, Ніна Феодосіївна каже: максимальні хвилювання були, коли ще не мала досвіду роботи. Тоді на вулиці холод, а у тебе від хвилювання мокрі і руки, і лоб, і спина.

– Питання ж не тільки в тому, аби точно подати вантаж. Головне – не зачепити нікого з бригади: не травмувати, не скинути людини з висоти. Тим більше, коли сильні вітри і, буває, піднімеш плиту переставити з одного місця в інше, а вітер її так підхопить, що кількатонна плита крутиться, як пропелер! – згадує Ніна Феодосіївна. – Не дуже комфортно почувається кранівник і в грозу. Бувало, поки вимкнеш у кабіні все електрообладнання, то вже гримить, блискає, ллє як із відра, та ще й вітер розхитує кран. Одного разу стихія так розбушувалася, що я присіла в кабіні, дивлюся, аби ні до чого металевого не торкатися, і молюся, щоб усе добре минулося.

Перекидатися разом із краном Ніні Феодосіївні, на щастя, не доводилося. Хоча в її колег у Луцьку траплялося такі аварії.

– Ці надзвичайні ситуації ставалися переважно на будівництві панельних будинків. Бо, на відміну від цегли, панелі стандартно великі, важкі, часто призводили до перенавантаження, і кран просто падав разом із вантажем, – пояснює оповідачка. – Але в усіх подібних аваріях миналося без жертв, оскільки в землю вгрузала стріла, а кабіна водія просто зависала в повітрі. Пам’ятаю, один колега-кранівник під час падіння настільки злякався і так сильно хапався за ричаги, що в нього на руках аж полопала шкіра!

Бували на будівництві і трагічні випадки, коли стропальники (ті, що чіпляють вантаж на гачки або його звідти знімають) помилилися, недодивилися – і багатотонні предмети або розчавлювали ногу, або придушували працівника до землі. Після таких аварій кранівникові дуже тяжко знову спокійно приступати до роботи. Бо, по-перше, всі ці трагедії відбуваються в нього на очах. А по-друге – мимохіть виникає страх, чи не зірветься багатотонний вантаж цього разу.

– Але, мабуть, найважче будівельникові працювати, коли настає спека. Бо якщо на землі ти можеш сховатися в тінь, охолодитися від вітру, то в жерстяній кабіні крана ти весь день під палючим сонцем, мало того – до майже 50 градусів нагрівається метал самої кабіни! В таку спеку навіть лізти на кран неможливо – пече руки! – пригадує жінка. – Тому порятунком були для мене протяг від вікна до дверей, обливання та мокра тканина, якою періодично себе накривала.

Гортаючи у пам’яті сторінки минулого, наша оповідачка каже: робота на висотному крані вимагає великої концентрації уваги, хорошого зору, міцних м’язів і голосових зв’язок (бо як спілкуватися з бригадою на відстані 40 – 50 метрів?). Втім Ніна Феодосіївна не проміняла б своєї професії на будь-яку іншу.

– Мені завжди подобалася висота. Зачаровували ті краєвиди, які відкриваються лише нам, кранівникам, ну і, звісно, пілотам. А ще 40 метрів над землею – це та відстань, яка робить нас фактично недоторканними, – усміхається жінка і пригадує випадок, що трапився під час будівництва Волинської обласної клінічної лікарні:

– Тоді подивитися на хід робіт приїхала якась «шишка» з Києва, здається – міністр охорони здоров’я. Весь шлях, яким мав крокувати урядовець, вичистили, вирівняли, частину загорожі пофарбували, по всьому периметру виставили охорону. Я розвернула кран – думаю, подивлюся на все це дійство: бо ж із кабіни мені все видно, як на долоні. Аж тут прибігає бригадир і гукає: «Ніно! Повернися до нас задом і не висовуйся!» Певно, охорона міністра боялися, щоб у мене в кабіні який снайпер не засів, а залізти до мене і перевірити боялися.

Проте то був єдиний такий випадок. Бо потім на об’єкти, де працювала Ніна Грицюк, приїжджало чимало поважних людей, в тому числі й віце-прем’єри. Але розвертати кран до людей задом більше ніхто не вимагав.

Працювати між небом і землею Ніні Грицюк пощастило аж 42 роки. І навіть у 60-т жінка щодня вибиралася на 40-метрову висоту і милувалася Луцьком із висоти пташиного польоту.

– Коли мені виповнилося 60-т, керівник Луцького домобудівельного комбінату (де я тоді трудилася) Руслан Вайман зробив незабутній подарунок – подав мою кандидатуру на присвоєння почесного звання Заслужений будівельник України. Подав, – зауважує жінка, – але мені нічого не сказав. І от у п’ятницю (а День будівельника відзначають у другу неділю серпня) бригадир побачив, що я вже піднімаюся на кран, і гукає: «Ніно, сьогодні на 11-ту тебе чекають в облдержадміністрації. То щоб точно була!» – «А нащо?» – питаю. – «Заслуженого тобі будуть давати».

Ось так до скарбнички подяк, почесних грамот, медалей потрапив і знак Заслужений будівельник України.

– Приємно, звичайно, що люди оцінили й відзначили, – підсумовує Ніна Феодосіївна. – Хоча для нас, пенсіонерів, найкращою подякою за десятки відпрацьованих літ мала б бути забезпечена старість, а не тих пару тисяч, за яких не знаєш, як прожити.

Оксана Бубенщикова

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
Все про: історія
В тему