Люди

Колись в Афгані врятувала хлопця, а він через 35 років узяв під свою опіку

Колись в Афгані врятувала хлопця, а він через 35 років узяв під свою опіку

Марія Попова, народжена у селі Звиняче Горохівського району Волині, змалечку була навчена виживати. Щоб заробити на кусень хліба, вже в 17 років улаштувалася до будівельно-монтажного управління. І не ким-небудь – землекопом!!!

Про це йдеться у газеті "Твій вибір".

Згодом доля закинула до Нововолинська, на шахту № 9, де молода й енергійна Марійка працювала з молоддю.

Потім були заміжжя та народження доньки. Втім, замість купатися в сімейному щасті, Марія зазнала важкого удару: жінці було 33, як вона овдовіла.

– Тяжко було самій ставити на ноги дитину. Тим паче – із зарплатою касирки на автостанції. Ще важче довелося, як моя донька вступила до університету в Києві. Бо це ж і вдягнути, і взути, й нагодувати, і на житло та на дорогу дати, – пригадує пані Марія.

Це були якраз 1980-ті, війна в Афганістані. Багато хто платив шалені гроші, аби тільки не відправили в те пекло. Натомість наша героїня подумала: «Жити мені чи загинути – вирішує Бог. А от заробити грошей, щоб поставити доньку на ноги, – вирішую я». І так у жовтні 1984 року волинянка побачила, який він – Афганістан…

9 днів ліжко загиблого стояло порожнім

– Перше, що відчула, як тільки відчинилися двері літака, – гаряче повітря і сильний вітер. Від його поривів нашу вузеньку драбину настільки хитало, що знизу її ледве втримували чоловіки в білих чалмах, – згадує Марія Василівна.

Буквально через день жінку призначили завідувачкою чотирьох офіцерських гуртожитків, які розміщувалися в Кабулі. «Ваше завдання – створити максимальним комфорт нашим військовим», – наказав командир полку. І для Марії Попової розпочалися робочі будні, сповнені щоденних тривог, а нерідко – й сліз.

– У гуртожитках, де проживали близько тисячі офіцерів, ми мали забезпечувати ідеальний порядок. Для того я мала в підпорядкуванні дев’ятьох жінок. Для підмоги нам щодня присилали десять-тринадцять солдатів строкової служби, – продовжує Марія Василівна.

Але праця не лякала волинянки. Лякали щоденні обстріли, які вела артилерія, та величезна кількість смертей.

Коли гинув офіцер, дев’ять днів його ліжко стояло порожнім. А на смертному одрі, застеленому білою постіллю, замість небіжчика лежали його фото, пілотка та пояс… Це було дуже моторошно. Особливо бійцям із тієї ж кімнати. Адже кожен розумів: завтра може спорожніти і його ліжко.

– З багатьма офіцерами ми подружилися настільки, що навіть випікали торт їм на день народження. Часто бувало, ще вчора бачилися з людиною, жартували, а сьогодні вже її нема і ніколи більше не буде. Тож не раз і я плакала, дізнаючись про загибель котрогось офіцера, – із сумом пригадує пані Марія.

Та якось про сльози завідувачки дізнався командир. Викликав до себе в кабінет – і холодним тоном наказав: «Категорично забороняю вам плакати. Йдіть і працюйте». Після того інциденту Марія більше не виносила емоцій на загал. Просто ще більше віддавалася роботі, аби в тих страшних умовах війни подарувати бійцям бодай трішки домашнього затишку.

Доброта була за рідкість

І от в один із буднів до Марії Василівни підійшов боєць строкової служби. Хлопчина років 20-ти російською мовою запитав, чи не могла б завідувачка купити йому ліки (за нестерпної спеки і в армійських чоботах багато бійців потерпали від грибка ніг). «Конечно, сынок», – відповіла Марія Василівна. І наступного ж дня принесла бійцеві рятівні ліки.

У жорстких армійських умовах, де жодної поблажки чи ласкавого слова, допомога волинянки розчулила хлопця. «И откуда вы, такая добрая?» – запитав. «Из Украины». – «И я с Украины! А с какой области?» – «Из Волынской, – відповіла завідувачка. – Знаешь, где это?» – «Конечно! – зрадів солдат. – Ведь я тоже оттуда! Из Ковельского района!» – «А я с Нововолынска. Это там, где шахтеры уголь добывают!» – радісно відповіла завідувачка.

Після цього знайомства 43-річна Марія та 19-річний Олександр стали, наче рідні. Коли жінка летіла у відпустку додому, Саша передав листа в село Тойкут, де проживали його батьки та восьмеро братів і сестер. Але привезти землякові привіт із Волині Марія не змогла: зразу після повернення до Афганістану її перевели в інший полк. Більше вони з Олександром не бачилися…

Той, якого колись називала «синок»

Після трьох років служби в Афгані Марія Попова вирішила: треба повертатися. Зону бойових дій вона разом із трьома сотнями солдатів, офіцерів, жінок покидала вантажним літаком. Ситуація була настільки напружена, що кожної миті у машину міг поцілити ворожий снаряд. Тому всередині панувала гробова мовчанка. І аж коли бортпровідник оголосив у мікрофон: «Товарищи, мы пересекли границу Советского Союза», одні пасажири видихнули з полегшенням, інші від радості стали кричати, ще інші підкидали догори шапки.

Відпочивши від війни, Марія Попова в пошуках заробітків подалася в Сибір – на трудові вахти Тюмені. Потім працювала в банківській сфері. І що трудилася сумлінно, свідчать 34 грамоти й подяки, медалі «За трудову доблесть» і «Ветеран праці».

А врешті жінка пішла на заслужений відпочинок. Зайнялася здоров’ям. Адже Афган та його щоденні обстріли не минули безслідно. І ось одного разу доля зробила жінці неймовірний дарунок.

– Оскільки маю вже поважний вік і трішки болячок, то часом лягаю до військового госпіталю в Луцьку. Того ранку я приїхала з Нововолинська, оформила документи і сіла під кабінетом завідувача терапевтичного відділення. Аж тут мою увагу привернув молодий мужчина.

Я ще подумала: «Чому він ходить по три рази туди-сюди». А от цей мужчина сів біля мене й усміхнувся: «Доброго дня, Маріє Василівно». Не зрозумівши, що відбувається, я відсунулася від нього: «Вибачте, але я вас не знаю». – «А колись ви мене «синок» називали», – далі усміхається мужчина. І так слово до слова нагадав мені про Кабул, офіцерський гуртожиток та строковика, який попросив купити мазь.

За 35 роки, скільки минуло після Афганістану, солдат виріс, помужнів і став поважним чоловіком. Не дивно, що його не впізнати. А от Марія Василівна так і лишилася стрункою, красивою і з добрими очима. Хіба що додалося трошки срібла у волосся та промінців біля очей.

– Ми так гарно тоді побесідували… – усміхається, згадуючи, пані Марія. – Саша розповів, що після Афгану повернувся в рідне село, господарює, співає в церковному хорі. Має дружину Світлану та сина Андрія (за дивним збігом, так само звати моїх дочку та внука). «А хто вас буде провідувати?» – запитав. «Ніхто, – кажу. – Єдина дочка вже 25 років за кордоном. Онук теж там».

У тій розмові чоловік дізнався, що через мізерну пенсію Марія Василівна вже забула смак домашньої сметани. Наступного ж дня відпросився з госпіталю та поїхав у село, аби своїй колишній рятівниці привезти баночку сметани й сиру. «Я буду вами опікуватися», – пообіцяв. І свого слова дотримує ось уже два з половиною роки.

– Саша зі Свєтою постійно телефонують, у гості до мене приїжджають. Як тільки почують, що з Ковельщини їде машина до Нововолинська, передають домашні продукти. Тепер я взагалі не купую картоплі, моркви, буряку, капусти, – усміхається Марія Василівна.

Тож, користуючись нагодою, жінка звертається:

– Сашенько і Світланко, якщо ви зараз читаєте ці рядки, знайте: ви прекрасні люди! Я дякую Богу, що подарував мені зустріч із вами. І кожен день молюся, аби ваше добро поверталося сторицею вам та рідним…

Оксана Бубенщикова

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Все про: Волинь, горохів, робота, нововолинськ
В тему