Баба Зіна мала проблеми зі здоров’ям давно. З того дня, коли її покинув Толик. Отак прийшов додому і з порогу сказав, що йде до іншої.
Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір".
– Зіно, тільки без істерики, – мовив він тоді, збираючи свої документи та одяг в стару валізу. – Скажу просто: я полюбив іншу. Ти й сама, мабуть, знаєш Ганнусю, повара з заводської їдальні. Спершу думав, що то так – тимчасове захоплення, але згодом зрозумів, що ні. Вона – моя любов на все життя. Тому не сердься і не згадуй лихом.
Підхопивши валізу, він гримнув дверима. А Зіна поволі сповзла на підлогу. Добре, що сусідка вчасно вирішила зайти, вона й викликала карету швидкої допомоги. Лікарі тоді констатували обширний інфаркт, сказали, що якби привезли до лікарні пізніше, то не відомо чим би все закінчилося. Після лікарні Зіна кинулася шукати ще одну роботу. Підростали дітки, тому гроші були вкрай потрібні. Тож працювала, як кобила: вдосвіта підмітала вулиці, тоді на завод, опісля – магазини, приготування їжі, прибирання. Далі – уроки з дітьми, плетіння безрукавок та кофт на замовлення.
– Нині і сама дивуюся, як я тоді так могла, звідки сили бралися, – не раз казала згодом. – Але з Божою допомогою дітей вивчила. Заміж видала, одружила. Далі онуків бавила, поки до школи не пішли. А тоді захворіла так, що задається, наче я була пляшкою з водою, а тепер цю воду вилили і лишилася лише порожня пляшка. Все болить, в грудях постійно тисне. Таки точно буду помирати.
– Ну що ви таке кажете, мамо, – відповіла донька. – Давайте краще до лікаря поїдемо. Він вас огляне, послухає, кардіограму зробить.
Проте і терапевт, і невропатолог, і кардіолог усі нарікання бабусі списували на вікові зміни.
– Як-не-як, а вашій мамі 65 років, – мовив лікар. – Вона перенесла складний інфаркт, а ще плюс метеозалежна. Тому так і виходить.
– Та хіба ж 65 то багато? – дочка не могла змиритися зі словами медика. – Он її мама, моя бабуся, в 70 років ще на роботу ходила.
– Ну, ви не рівняйте, – махнув рукою лікар. – Попередні покоління були міцнішими.
Наближався Великдень. В материній оселі доньки та невістка все побілили, прибрали, наготували чимало різної смакоти.
– Діти, так мені важко, – заплакала баба Зіна. – Точно смерть моя вже біля мене ходить. Покличте священника, нехай посповідає мене.
Однак до прийняття Святого Причастя священник її не благословив. Він довго бесідував з нею, все щось переконував, а коли зрозумів, що то марна справа, – почав прощатися. Баба Зіна лише плакала. Та й що вона могла сказати? Хіба лише правду, яка їй понині, попри те, що минули десятки років, пекла в грудях наче розпеченим залізом.
– Ви добре, дуже добре подумайте над моїми словами, – сказав на прощання священник. – А тоді й поговоримо. Не можна тримати зла. Бо воно почне вас з’їдати зсередини. А ви і так на здоров’я нарікаєте. Одумайтесь! Бо тут то ще тут, а там, перед Богом, за все треба буде відповідати.
У відповідь бабуся лише плакала. А за два дні до Великодня сказала, що хоче до храму. Мовляв, все життя не ходила, то хоч нині піде.
– А чому не ходили? – запитала невістка.
– Бо на Бога образилась, – тихо відказала старенька. – За те, що Толик мене покинув. Я ж все життя його любила. І нині люблю. А він мене на Ганну проміняв.
– То чому в церкву хочете?
– Священник сказав, що в таке велике свято обов’язково треба йти. Та й здоров’я в мене погане. Хто знає, чи до наступного Великодня доживу.
В храмі бабуся більше сиділа, ніж стояла. А в якусь мить почала плакати. Сльози стікали по щоках, а вона навіть не витирала їх.
– Прости мене, Господи! – шепотіла вона. – Прости мене!
Хтось із присутніх час від часу кидав погляди на жіночку, яка ридала. Хтось стояв, вслухаючись у кожне слово священника. В ті таємничі миті, які лишалися до воскресіння Христа, кожен в своєму серці звертався до нього. Хтось дякував. Хтось – благав про допомогу. Хтось в ці хвилини відчував, як душа торкається чогось велично-незбагненного.
– Христос воскрес! – голосно мовив священник.
– Воістину воскрес! – відповіли люди.
Почали бити у дзвони. Священник освячував смаколики в корзинах людей. Чоловіки, жінки і діти щиро вітали одне одного зі святом.
– Доню! – скрикнула враз баба Зіна. – Доню, я здорова! Господь зцілив мене!
Того дня вона надцять разів розповідала рідним та гостям про чудо.
– Я все життя ображалась на Толика, – витираючи сльози радості, розповідала. – А заодно і на Бога. І в церкві все запитувала, чому Він допустив це? Тоді просила забрати з моєї душі оті образу, біль, який мене мучить стільки років. Священник як приходив мене сповідати, сказав, що мої проблеми зі здоров’ям через те, що я ношу у собі біль, образу і злість. Тому просила Бога очистити мене від всього цього. А тоді в якусь мить відчула полегшення, наче оті всі образи, які носила довгі роки в душі, враз наче зникли. І на душі стало так світло і радісно! Опісля відчула, як десь зник біль у грудях, спина перестала боліти. Враз стало так легко і добре!
Ксенія Фірковська
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
