Усе це на своєму віку пережила поет, композитор, співачка Любов Мілевич, якій у травні виповнюється 65.
Відразу після народження Любі довелося збагнути, що таке боротьба за життя. Хоча про цей жахливий факт свого минулого жінка дізналася лише через 15 літ.
– Я з’явилася на світ 17 травня 1953-го в селі Буцин Старовижівського району Волині. Мама була місцевою, трудилася в колгоспі. А тато переїхав із Вінниччини, де працював журналістом, керував однією з тамтешніх газет. Він був на 14 років старшим за маму, і вона, за наполяганням бабусі, стала його шостою (!) дружиною, – пригадує пані Люба.
Чи було кохання між такими абсолютними різними людьми? Навряд чи… В тодішні часи для шлюбу головне було – щоб господарювали разом, дітей виховували. А все решта «стерпиться – злюбиться». Тож коли молода сім’я поповнилася першою дитинкою – думалося: Люба допоможе скріпити шлюб.
Проте одного разу батько вчинив таке жахіття, від якого в усіх волосся
– Це була зима. Снігу – по коліна. Мама вибігла в магазин. Я, восьмимісячна, залишалася з татом. І от батько зняв колиску, де я в той момент спала, поніс у сад і там закопав у яму, зверху притрусивши снігом… Коли мама повернулася і не знайшла мене в домі, стала допитуватися батька: «Де наша дитина?» Але він не хотів казати правди. Мама кинулася мене шукати. І благо, що випав сніг! Бо саме батькові сліди привели до того місця, де я, крихітна, лежала, закопана в сніг, і тихо помирала…
На порятунок восьмимісячної дівчинки кинулися ледь не всім селом. Тривалий час дитина балансувала між життям та смертю. Але, видно, багато надій покладав Господь на маленьку Любу. І вона таки окріпла…
– Після того випадку мама подала на розлучення. Довгі роки я зберігала добру пам’ять про тата і про те, як одного разу він приїхав до нас у гості й подарував мені костюмчик моряка. І аж коли стала дорослою, люди розповіли, чому мама розлучилася з татом, після того вдруге вийшла заміж, і цей її шлюб подарував мені на п’ять років молодшого брата.
З появою в домі другого чоловіка щастя в сім’ї все одно не з’явилося. А з народженням хлопчика додалося і чимало клопотів.
– Оскільки доглядати за братом увесь час доводилося мені, то я першою стала помічати в нього психічні розлади, – продовжує оповідь Любов Мілевич. – Коли стала говорити про це мамі, та лише відмахувалася: «Він просто вредний!» А ця «вредність» полягала в тому, що брат ішов, куди йому заманеться, ночував, де ніч застане. Ми постійно шукали його по лісах, ровах, сусідніх селах. Ця душевна хвороба передалася братові від його батька, який теж постійно зникав і, бувало, ми знаходили його аж в Архангельській області.
Оскільки друге мамине заміжжя теж закінчилося розлученням, а жінці-колгоспниці було важко самій ставити на ноги двох дітей, то середню освіту Люба здобувала по інтернатах. Спершу – для звичайних дітей, (у селищі Заболоття Ратнівського району та Нововолинську). А потім, коли захворіла на туберкульоз, – у спеціалізованому, який розташовувався у селі Згорани Любомльського району. І саме там, пригадує жінка, педагоги помітили її хист до творчості:
– Перші вірші, які почала писати з років 12-ти, я нікому не показувала. А от гарний голос та музикальний слух учителі помітили відразу. Чи не на кожному заході, конкурсі, творчому змаганні я виступала. Була солісткою. Тому після здобуття середньої освіти продовжила розвивати творчий потенціал в училищі культури та мистецтв міста Луцька.
Саме тоді, до речі, Любов Мілевич удруге опинилася за крок до смерті. Хоча починалося все зі студентської вечірки, з якої дівчину провели на автобус і вона спішила в гуртожиток, аби зранку не спізнитися на екзамен.
– Коли в автобусі я не побачила жодного пасажира, а в салоні помітила якийсь незрозумілий реманент, здивовано запитала у водія: «Ви точно прямуєте у сторону гуртожитку?» – «Точно, точно», – буркнув чоловік. Я сіла, але в душі така тривога! Бачу, вже ми з Луцька виїхала, з вікна лише ліс із обох боків. «Зупиніться! Я хочу вийти! – стала просити. – Куди ви мене везете?» – «У ліс. Спочатку зґвалтую, а потім уб’ю». Боже мій! Що робити?! Я глянула: в автобусі відчинений люк – давай кричати, щоб на вулиці мене почули. «Або ти заткнешся, або я спочатку тебе вб’ю, а вже потім зґвалтую», – гаркнув водій і з усієї сили вдарив мене в голову металевим «ричагом», яким заводять мотор. Далі звернув із траси. І автобус лісом поїхав поміж деревами.
Але і тут Господь проявив милосердя. На черговому повороті автобус зламався і перекинувся. Водій вискочив із кабіни, щоб глянути, що сталося. Тієї ж миті худенька Люба дивом пролізла через кватирку автобусного вікна. Тихо, щоб жодна гілочка не хруснула, стала віддалятися від автобуса, ховаючись за то за одним деревом, то за другим. А коли водій заліз усередину автобуса і став матюками кликати Любу, дівчина вже була надійно схована під покровом ночі і через лісові хащі пробиралася у протилежний від зловмисника бік.
– Аж на світанку я побачила галявину з табуном корів. Жінка-пастух аж руками сплеснула, глянувши на моє розбите обличчя. «Ти ще, дитино, в сорочці родилася, – прошепотіла. – Бо як півроку тому на Волині дівчина зникла, то тільки недавно в цьому лісі знайшли її останки», – промовила незнайомка і показала шлях на шосе, яке б допомогло мені доїхати до Луцька.
Того ранку дівчина ще встигла зайти в гуртожиток, замазати обличчя тональним кремом і в училищі скласти екзамен на оцінку «добре». Хоча після того опинятися за крок до смерті Любові доводилося ще багато разів.
– Я вижила після жахливої аварії, яка лишила мене інвалідом. Я встояла перед грабіжником, який приставив до мене пістолет і забрав усе, що було при мені. Але, – зітхає жінка, – це дрібниці порівняно з нещастями в особистому житті, долати які доводиться постійно.
Залишившись без батька, Люба дуже рано втратила й маму. Зоставшись сиротою, мусила психічно хворого брата доглянути до його останніх днів життя. Не склався у Любові шлюб, і жінка, повторивши долю мами, розлучилася з чоловіком. Не завжди легко складалися стосунки із молодшим сином, який 15 років був ігроманом і через це виносив усе з дому, залазив у борги, брав кредити в банку й на смертельну небезпеку наражав рідну матір.
– На щастя, Бог почув мої молитви і допоміг синові звільнитися від ігрової залежності. А от від алкоголізму позбутися ніяк не вдається, – сумно відповідає жінка. – Через це в нас часто виникають сварки. Син буває агресивним та небезпечним. Не раз мені доводилося втікати з дому, ночувати у знайомих, іноді – й на вокзалі, де я застудилася й отримала запалення легенів… Дуже сподіваюся, моя дитина звільниться від алкогольної залежності. Він уже старається знайти роботу. Але навіть якщо син вилікується і стане сам на себе заробляти, то моїх сусідів навряд чи щось змінить. У гуртожитку, де я маю кімнатку, повно пияків, які бушують, зчиняють скандали та бійки. В нас у гуртожитку неодноразово ставалися вбивства. Були випадки, що люди йшли на самогубство й викидалися з вікон. У підвалі облаштувалися бомжі, тож будинок регулярно доводиться рятувати від пожеж.
Щоб замість гуртожитської кімнати отримати людське житло, Любов Мілевич іще 34 роки тому стала на квартирну чергу. Коли побачила, що ця черга замість скорочуватися стає ще довшою, жінка стала оббивати пороги всіх можливих інстанцій. Спершу зверталася у міську та обласну ради – дарма: квартир нема. Потім стала надсилати до Києва звернення у Пенсійний фонд України та Міністерство соціального захисту. Знову марно – столичні чиновники перенаправляли листи жінки в область та місто, а ті вкотре кидали відписку: «вільні житлові площі відсутні». Навіть підписи сотень небайдужих, які у зверненнях просили допомогти жінці-інваліду, не змінили ситуації.
– Одне слово, досі моє життя – то пекло, не збожеволіти в якому допомагає лише творчість, – зізнається наша оповідачка. – Коли мені тяжко – весь біль виливаю у вірші та музику. Коли темряву розвіюють промені людської доброти – душа знову народжує вірші та музику. І так із дня в день, із року в рік…
За півстоліття творчої діяльності Любов Мілевич видала десять поетичних збірок, найсвіжіша з яких – «Нерозгадана вічність» – присвячена 50-літтю творчої діяльності. Музичні композиції Любові Мілевич зібрані у 13 музичних дисках, 14-й із яких – «Блаженство» – теж присвячений 50-літтю творчої діяльності. А ювілейний вечір, який 18 травня, о 18-й годині, розпочнеться в Луцькому палаці культури, збере цілий зал шанувальників творчості цієї дивовижної жінки.
Ще раз згадати на сцені свій непростий життєвий шлях – але вже у віршах, піснях, драматичних виступах – Любов Мілевич запрошує і вас, дорогі читачі. А дізнавшись, у яких стражданнях народжувалися ці твори, ви зможете по-особливому їх сприйняти і, можливо, по-іншому оцінити власне життя…
БІЛЬШЕ ПРО ВІДОМИХ ТА ЦІКАВИХ ЛЮДЕЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
