Марта аж заливалася сльозами.
Стояла перед іконами, а худенькі плечі тряслися від ридань під чорною хустиною. Солоні струмки котилися по щоках і падали на стареньку дерев′яну підлогу храму, - йдеться у газеті «Твій вибір».
Марта то хрестилася, то навколішки ставала, то знову підводилася. Здавалося, вона вже не бачила ні людей довкола, ні свічок, ні золотих образів святих. «Оце долю Господь послав... – шепотіла одна парафіянка до іншої. – Минулого літа чоловіка у труні зустріла... А тепер ось на сина похоронка прийшла...» – «Як таке пережити?..» Люди хитали головами і крадькома витирали очі. Бо в невеликому містечку всі знали історію Марти…
Голову вкрила чорна хустина вдови
Колись Марта думала, що найщасливішої за неї немає ніде у світі. Бо чоловіка мала доброго, непитущого, працьовитого. У любові і злагоді виховували з Миколою сина – такого ж хорошого, як і його тато. Та коли московитська орда посунула на Україну, совість не дозволила Миколі сидіти вдома. Попросився до війська, навіть не вміючи тримати автомата. А щойно навчився – зразу пішов на фронт: щоб не впустити кацапів на рідну землю.
«Як ти там, Микольцю?» – допитувалася Марта щоразу, коли телефонувала чоловікові. «Як на курорті, – жартував Микола. – Їсти дають, одягають, а розваа-а-г – нІколи й сумувати!» – «А що то гупає десь біля тебе?» – «Та то тренування», – казав чоловік, аби Марта не хвилювалася. «І що вам кажуть: скоро війна закінчиться?» – далі допитувалася Марта. «Як тільки – так зразу до тебе, моя голубко!» – обіцяв Микола.
Та насправді воював чоловік у такому пеклі, що й не розказати. Кацапи крили українські позиції, чим тільки могли. Вдень і вночі. З неба і з повітря.
Через кілька місяців Миколка, як обіцяв, повернувся до своєї Марти. Тільки – на щиті… Жінка від горя була чорніша від чорної хустки, якою вкрила свою посивілу голову. Здавалося, вмре від пекучого болю. Та якось трималася. Не за життя – за єдиного сина, Тарасика. Розуміла: якщо ляже у могилу до Миколки, то їхня дитина зостанеться сиротою…
Який то біль – хоронити єдину дитину
Коли по Миколі зробили роковини, Марта ніби трохи відійшла. Точніше – навчилася жити із болем. А сумні спогади відганяла мріями про майбутнє.
«Може, ти, Тарасику, вже дівчину маєш? – запитувала в сина. – Як-не-як, 25 років уже». – «Мамо, ну яка дівчина?» – «А чому ні? – наполягала на своєму Марта. – Одружишся. Дасть Бог – дітки підуть. Буде мені втіха. Будуть мені ліки. Може, знову навчуся радіти життю». – «Як прийду з війни, тоді й про дівчину подумаю», – несподівано відповів хлопець. «Що значить – як прийду?» – «Те і значить: я йду помститися за тата. Хотів раніше, але тебе шкодував. Тепер маю виконати свій синівський обов?язок». – «Що ти говориш?! Я не хочу цього чути! Не смій! Чуєш?! Не смій!!!» Марта билася в істериці. Але її ридання вже нічого не могли змінити. Молодий, здоровий, ідейний – Тарас пішов у штурмовики. Він мстився кацапам за батька, як міг і скільки мав патронів. Він був героєм і… загинув героєм, прикриваючи відхід побратимів…
Що відчувала Марта, дізнавшись, що Тараса вже немає, може зрозуміти лише та, яка сама через таке проходила. І коли її сина, її єдине дитя опускали в могилу, Марті здавалося, що Бог забрав у неї все… Все до останку…
Зустріч у храмі
40 днів минуло від похорону, а Марта досі нічого не чула, нікого не бачила. Ходила від ікони до ікони. Молилася. Навколішки падала. І все одно не знала, куди подітися від пекучого болю.
«Може, вам допомогти?» – тихо запитав священник, схилившись над Мартою. «Ой, отче... Ой, поможіть. Ой, спасіть мене. Бо не витримую. Божеволію. Ліпше б та війна мені серце вирвала...» – схлипувала жінка і хапалася за душпастиря. А тоді несподівано впала навколішки й почала цілувати йому руки.
Люди кинулися піднімати бідолашну. «Ходімо, сестро, помолимося, – лагідно промовив священник і повів жінку до сповідальні. – Ти розкажеш про все, я послухаю…»
Доки жіночки у храмі скрушно хитали головами і проклинали війну та кацапів, у кутку храму стояв чоловік у військовій формі й уважно дивився на все, що відбувається.
На вигляд йому було під п’ятдесят. Уся голова була сива, аж біла. Чоловік уважно дивився на Марту й не міг відвести погляду. Щось знайоме було в її рисах, у поставі, в погляді, в тому, як поправляла чорну хустину.
«Не може бути...» – подумав чоловік. Але серце підказувало інше.
Це ж Марта! Та Марта, з якою він колись сидів за сусідньою партою. Марта, в яку був закоханий усі старші класи і з якою танцював на випускному.
Минуло 35 років і дуже багато пережитого, але цього обличчя пам′ять так і не стерла.
Щоб переконатися, що це справді колишня однокласниця, Олексій (так звали чоловіка) вирішив дочекатися жінки зі сповідальні. «Якщо це справді Марта – підійду до неї», – вирішив для себе. Що сказати після стількох років розлуки – ще не знав. Може навіть, нічого говорити й не треба. Бо іноді мовчання розповідає більше за слова.
…За хвилин сорок жінка вийшла зі сповідальні. Вже не плакала. Не побивалася. Просто йшла спокійно, дивлячись в нікуди. «Марта?..» – тихо покликав Олексій. Жінка не відразу зрозуміла, що то до неї. Та щойно збагнула – озирнулася. Подивилася на військову форму, на сиву голову, перевела погляд на обличчя і… завмерла. «Олексій?..» – «Я...» – «Господи... Де ти взявся? Казали, ніби ти загинув…» – «Я й сам так думав», – сумно усміхнувся чоловік. Уже хотів розповісти, як так вийшло, але помітив цікаві погляди парафіян, тож обережно взяв Марту під руку та пішов із нею на вулицю.
Важкі зізнання
У храмовому парку природа буяла красою. Співали птахи. Світило сонце. Троянди п′янили ароматом, повертаючи спогадами у далекі часи юності.
Чоловік із жінкою повільно рушили алеєю. Довго мовчали. Та врешті Олексій заговорив. Розповів, як після школи поїхав працювати на Донбас. Як понад двадцять років спускався в шахту. Як одружився й аж через 13 років дочекався з дружиною донечки. Оленка була його сонцем, його життям, найбільшим щастям. Коли 2014-го кацапи почали війну, Олексій добровільно став до лав захисників. Йому погрожували. Переконували перейти на бік так званої днр. Та він і слухати не хотів. Передчуваючи недобре, домовився вивезти дружину й доньку на Волинь, до своїх батьків. Але не встиг…
«Одного ранку повертаюся додому – а дому нема. Тільки згарище. Бачу, сусід стоїть. Побачив мене і плаче: «Пробач... Не вберіг...» Від прицільного удару від моєї хати – лише попіл. І від дружини з дитиною – теж…»
Олексій говорив тихо. Без сліз. Але Марта відчувала, як його серце розривається від болю. Бо і в неї воно боліло, аж кровило. В якийсь момент жінка не витримала: зупинилася, міцно обійняла Олексія і розридалася в нього на плечі. Вона оплакувала не лише свого чоловіка і сина, а й дружину Олексія, його донечку. Оплакувала всіх, кого вбила і досі вбиває росія...
І хай Бог їм помагає…
Години зо три Олексій із Мартою ходили храмовим парком. Згадували шкільну юність, випускний. Думками знову перенеслися в той літній світанок: вони стоять, обійнявшись, на березі озера і дивляться, як сходить сонце і починається нове, доросле життя. Тоді їм здавалося, що все найкраще попереду. Але склалося зовсім не так…
Коли Марта трохи заспокоїлася, вони сіли на лавку під старою липою.
Довго мовчали. А потім просто подивилися одне одному в очі. Наче намагалися розгледіти там відповіді на всі свої запитання.
«Минулого вже не змінимо...» – нарешті промовив Олексій. «Не змінимо...» – погодилася Марта. «Але жити якось треба». – «Треба...»
Вони підвели погляд до неба. Над храмом сяяли золоті куполи у променях сонця. Пливли білі хмари. Вітер колихав троянди. І в ту мить уперше за довгий час Олексій та Марта відчули, що, крім болю, в серці з′явилося тепло – той промінчик надії у суцільній темряві відчаю…
…Я дивилася на цих чоловіка та жінку й думала: а мабуть, не дарма Господь розпорядився так, аби два зранені серця зустріли одне одного… І саме тут…
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
