У 43 роки вчитель дізнався, що жінка, яку кохав із юності, овдовіла, і поїхав шукати
Пам′ятаєте, у червні я ділилася історією нашої читачки Любові Сапожник із Кіровоградщини? Це була дуже щемлива сповідь «Після смерті чоловіка не можу собі одного пробачити». Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
У ній Любов Василівна розповіла, як знаки долі звели її з коханим і яким він став хорошим чоловіком. Та жінка того не цінувала і, аж коли чоловік помер, зрозуміла свою помилку, втім виправити щось було вже надто пізно.
Читачка не сподівалася, що ми опублікуємо її розповідь. А коли знайшла її в газеті, так розчулилася, що… розповіла ще одну неймовірну історію з життя…
Зустріч на автостанції
Сталося це років сім тому, якраз у день літнього сонцестояння.
Позаду залишилися випускні екзамени у школі, де працювала Любов Сапожник. Учителі розходилися у відпустки: хтось до моря, хтось – у Карпати. А Любов Василівна вирішила поїхати до родини в сусідню область. Купила квиток до Лубен. Вийшла на автостанцію. Аж раптом її погляд зупинився на високому чорнявому чоловікові років сорока. «Десь я його бачила...» – майнула думка. Недовго вагаючись, жінка підійшла:
– Добрий день. Перепрошую, що турбую... Ви випадково не з Бобринецького району?
– Так. Я там працюю вчителем історії, – привітно усміхнувся незнайомець.
– То от чому ваше обличчя здалося мені знайомим! – зраділа Любов Василівна. – А я теж учителюю, у Степанівській школі. Поки відпустка, думаю, треба провідати родину на Полтавщині. А ви куди?
– До Бердянська.
– О, відпочивати?
– Ні, – і чоловік на мить замовк, поглядом полинувши вдалечінь. – Їду повернутися в юність і побачити своє перше кохання.
Ці слова прозвучали так щиро, що пані Люба аж завмерла від несподіванки. А Володимир Іванович, так було звати чоловіка, поставив біля ніг дорожню сумку. І між обома колегами почалася відверта розмова…
Це було останнє їхнє літо
– Цю жінку, до якої їду, звати Надія. Ми з дитинства жили по-сусідськи. Поки малі були, гралися у квача, ховалися в кукурудзі. Потім разом ходили до школи, сиділи за однією партою. І так не помітили, як покохали одне одного.
– Тоді нам здавалося, що так буде завжди, – гірко усміхнувся Володимир. – Ми обоє добре вчилися. Після одинадцятого класу на випускному разом зустріли світанок. Сонце сходило над полями, а ми сиділи й мріяли про щасливе майбутнє…
Згодом юні закохані повезли документи на вступ до вишу. Володимир – до педінституту в Кишиневі, а Надя – до медучилища в Кропивницькому (тоді ще – Кіровограді). І те літо, сповнене таких трепетних почуттів, стало для пари, на жаль, прощальним…
– Ми роз′їхалися в різні куточки. Думали, роки навчання швидко проминуть, і ми знову будемо разом, назавжди. Але… – ненадовго замовк, – життя все вирішило по-своєму.
Коли Надя вивчилася на медичку, поїхала до родичів у Бердянськ. Там знайшла роботу, залишилася жити й дедалі рідше навідувалася до рідного села. Володимир же повернувся працювати вчителем історії до своєї школи.
– Щодня дорогою на роботу й назад я проходив повз хату Надії. Дивився на подвір′я, яке стало мені найдорожчим у світі. Все чекав: а раптом приїхала? Раптом сьогодні відчиняться ворота, і я побачу кохану?
Та одного дня селом розлетілася звістка: «Надя вийшла заміж...» Це був такий удар для Володимира, що навіть зараз, через понад 20 років, серце стиснулося від болю.
– Не знаю, як пережив тоді цей день. Як витримував, дивлячись на все, що нагадувало Надію: той двір, ту стежку й лавку попід тином, ті мальви, які щоліта розквітали край подвір′я, нагадуючи юнацьку любов...
– Інколи після уроків я йшов до тієї лавки, де ми колись із Надійкою годинами мріяли про майбутнє. Сидів мовчки й згадував…
Роздобув адресу і попрямував назустріч своїй долі
Так у тузі за тим, що вже не повернути, минали тижні, місяці, роки.
«Володимире Івановичу, стільки гарних у школі вчительок, стільки дівчат у селі. Скільки будете холостякувати?» – не раз натякали колеги. Та чоловік лише гірко усміхався. Бо жодна з цих красунь не могла торкнутися його серця.
– Мені вже сорок три роки, а так і не одружився. Все чекав, що Надя приїде до батьків у гості і побачу її хоча б здалеку. Та коли батьки померли, а хату купили чужі люди, то й ця надія згасла… – зітхнув Володимир. – А нещодавно від далеких родичів я дізнався, що у Наді в аварії загинув чоловік, що дітей вона не має і живе в Бердянську сама. Думав, може, тепер обізветься до мене. Не обізвалася. Тому я сам роздобув її адресу й ось тепер їду до Бердянська.
– Не лячно? – запитала співрозмовниця. – Стільки ж років минуло.
– Звичайно, що ми обоє змінилися. Може, Надя не відразу й упізнає мене, – усміхнувся Володимир. – Та я все одно маю поїхати до неї. Інакше все життя потім шкодуватиму, що навіть не спробував.
Він на хвилину задумався. Мабуть, у сотий раз уявляв мить їхньої зустрічі через майже 20 літ. А тоді тихо додав:
– Не знаю, чи відповість мені Надя взаємністю, та я згоден на все, тільки б вона була поруч. Тільки б щодня бачити її ласкаві очі, усмішку, ніжне обличчя.
«Автобус сполученням «Кіровоград – Запоріжжя» відправляється з дев′ятої платформи», – перервав нашу розмову голос диспетчерки.
– Це мій, – ухопив Володимир свою сумку.
– Ну, щасливо вам, – усміхнулася Любов на прощання і ще довго дивилася вслід чоловікові, поки автобус не зник за поворотом.
Невже вони зійшлися через майже 20 літ?
– Після того я два роки поспіль шукала Володимира на всіх районних нарадах, куди збирали педагогів. Сподівалася зустріти Володимира на серпневій конференції вчителів. Навмисно приходила раніше за всіх, аби випадково не пропустити Володимира, а до залу засідань ішла останньою. Так сподівалася почути щасливий фінал цієї сумної, але такої щемливої історії. Але, – зітхає Любов Василівна, – після того я ні разу більше не зустріла цього вчителя. Ще й не запитала тоді на автостанції, з якого він села, з якої школи. Мабуть, розрахувався з нашого району і поїхав за своєю долею, за своєю судженою, за покликом свого серця. Є ж такі однолюби…
…А далі московити почали повномасштабну війну. Захопили наш сонячний Бердянськ. І ми можемо тільки здогадуватися, як склалася доля Надії та Володимира.
Може, ви, дорогі читачі, знаєте чи щось чули про цих людей – напишіть нам. А, може, й у вашому житті ставалися історії, від яких досі щемить душа? Тоді будемо вдячні, якщо поділитеся. Бо коли це хороша історія, то й нам буде радісно дізнатися про щасливих людей. А коли ж трагічна, то ми розділимо цей смуток – і вам на душі стане легше…
Оксана Бубенщикова
Ну, а я нагадую, що кожного місяця найцікавіші життєві драми, любовні історії та відверті зізнання ми публікуємо в газеті
«ТВОЄ ЖИТТЯ. Цікаві люди. Історії. Любов. Поради».
Знайти газету можна на розкладках преси, а ще краще – передплатити за всеукраїнським індексом 76 305
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
