– Жіночко, пора на вихід.
Про це пише газета «Твій вибір».
Валя озирнулася і побачила сірі очі якогось незнайомця:
– Це ви до мене? – перепитала.
– Ну, а до кого ж? – усміхнувся чоловік, прямуючи до дверей. – Кінцева зупинка.
Валя схопилася за сумочку, поправила чорну хустку на голові і теж поспішила до виходу.
– Ви, мабуть, недавно когось похоронили? – притримуючи під руку Валю, запитав той самий пасажир, коли разом виходили з маршрутки.
Жінка зітхнула. І коли обоє вийшли на вулицю, відповіла:
– Так, чоловіка похоронила минулого тижня… 30 років із ним прожили... Тепер ось лишилася сама.
– А діти? Десь далеко?
– Якби ж то… Скільки не ходили з чоловіком по лікарях – всюди чули: медицина в нашому випадку безсила…
– А в мене от діти є, але з дружиною ніяк не складалося. Все шукала когось, міняла коханців. Та як захворіла на онко, прийшла, стала на коліна: «Прийми…»
– І що: прийняли?!
– Якби здорова була, то би виставив за двері. А так: доля її й без мене покарала. Та й діти стали просити: мовляв, як би не було, але ж вона їх родила, виховувала. Після того, як прийняв, дружина через три місяці померла. Але совість моя чиста. І я дуже радий, що вчинив по-християнськи і тепер нічого не терзає мені душі.
Валя з Артуром (так звали незнайомця) ось так у розмовах дійшли до кладовища, куди і їхали марштруткою. Чоловік повернув до «своєї» могили. Валя пішла далі, до сектора зі свіжими похованнями. А ввечері обоє, коли кожен повернувся до себе додому, згадували сьогоднішню зустріч і думали: як шкода, що не обмінялися телефонами…
Зустріч біля храму
– Слава Богу, отче. Не підкажете, як замовити панахиду на 40 днів? – запитала Валя, побачивши біля церкви священника.
– Зайдіть, сестро, до храму. Там якраз є наш прислужник. Він усе розкаже, – показав на вхідні двері панотець.
Валя подякувала. Але ще не встигла зайти досередини, як на порозі її зустрів… Артур.
– О! Радий, що наш Божий дім поповнився на ще одну парафіянку, – упізнавши Валю, усміхнувся прислужник.
– І я рада, що ми знову зустрілися, – щиро відповіла Валя й тут же опустила очі. Та Артур уміло перевів мову, пояснив удові, як замовляти панахиду, що із собою принести, на яку годину приходити.
– Ну, тоді в суботу зустрінемося? – запитав на прощання.
– Зустрінемося, – кивнула головою Валя.
Наступного вечора вона з Артуром вийшли з церкви. Аж тут чоловікові назустріч підбігло дівча років чотирьох:
– Дідусю, пливіт! – обійняла дитина Артура за ноги.
– Привіт, Оленко, привіт, моє сонечко, – зрадів Артур і підняв малу на руки. – А це тьотя Валя, познайомся.
Глянувши на Валентину, дівчинка почала розповідати, як її звати, скільки років, ким вона стане, як виросте, і похвалилася, що аж тиждень вони з дідусем житимуть разом.
– А де будуть мама з татом? – здивувалася Валя.
– Поїдуть мені подалунка шукати, – серйозно відповіло дівча, а Артур додав:
– У мене діти – волонтери. Часто їздять за кордон по машини для фронту. А що не знайшли хорошої доглядальниці, то тиждень я за вусатого няня.
– То давайте, я помагатиму! – запропонувала Валя. – Рідних онуків не маю, то хоч вашими потішуся.
І відтоді Валя так подружилася з Оленкою, що дитина навіть стала називати няню «моя бабуся».
Ювілей зробив їх ближчими
Так минули весна й літо. А у вересні, напередодні Різдва Богородиці, Артур запросив жінку в гості. І як не віднікувалася Валя, втім чоловік наполягав:
– У мене ювілей. Діти приїдуть, Оленка питатиме, де «моя бабуся». А ти вдома сидітимеш? Давай-но, печи торта, а то тільки розказуєш, яка ти колись кондитерка була, і приходь, – казав по телефону до жінки, з якою вже давно перейшов на «ти».
– Та якось незручно, – все одно опиралася Валя. – Ще роковин по чоловікові не зробила, а тут піду з іншим чоловіком ювілей святкувати.
– А що, піти друга привітати – то вже гріх? – не здавався Артур. – Якщо в сусідів крепко язики чесатимуться, то хай на себе подивляться, хто, коли і з ким грішив. Тому в суботу чекаю тебе в гості. Якщо шо – Оленка найбільше любить шоколадний торт із вишнею.
І після цих слів Валя вже не мала аргументів опиратися. Бо прикипіла до Артурової внучки, як до рідної, і справді зраділа тому, що потішить дитину домашнім тортом.
Сімейного щастя досі не пізнали
Коли після ювілею, який Артур організував у своїй квартирі, Валя стала збиратися додому, сама себе піймала на думці: «А до кого, власне, їй спішити? Ні чоловіка, ні дітей, ні навіть кота».
– Чому зажурилася? – перервав Артур її думки, збираючи зі столу посуд після гостей.
– Та от думаю, чому життя таке несправедливе? – зітхнула Валя. – Ти он – така хороша людина, чудовий батько, а сімейного щастя так і не мав. Я обожнювала дітей, піклувалася, як могла, за сім’ю, але на старості літ так і не змогла потішитися ні дітьми, ні чоловіком…
– Ну, про старість літ нам із тобою ще рано говорити. Бо в 60-т життя тільки починається, – спробував Артур перевести на жарт Валині думи. – Та й якби все склалося так, як ми мріяли, чи зустріли б ми одне одного?
Валя зашарілася. Не чекала, що Артур заведе мову про почуття, яке обоє відчували і про яке соромилися говорити відкрито.
– Знаєш, Валечко, доки я не зустрів тебе, думав, так і має бути в шлюбі: прання, прибирання, купівля і приготування їжі, аби ввечері відвернутися одне від одного й заснути. Думав, що щастя чоловіка та дружини – радіти успіхам дітей. Але з тобою я відчув, що таке чекати зустрічі й радіти кожній хвилині, проведеній разом. Я вперше у житті пізнав, як воно: тремтіти, торкнувшись руки, і не спати, думаючи про жінку. Може, ти будеш сміятися, але тільки зараз я вперше в житті закохався…
– Ні, Артуре, я не буду сміятися, – хитнула головою Валя. – Бо і я не була щасливою у шлюбі. Все життя почувалася винуватою перед чоловіком, що не народила йому дітей. Все життя, як служниця, догоджала йому. А він, замість бути вдячним, то з друзями на риболовлю їде, то з подругами по кабаках вештається. І тільки я просила вгамуватися, він одразу: «Бо якби я мав дітей, то знав би, до кого спішити. А так мушу хоч десь шукати радість».
Повінчані долею
Через рік Валя вже не чекала дзвінка від Артура, аби прийти на день народження. Після святкової Літургії в день Різдва Богородиці вони разом вийшли з храму і попрямували до спільного дому. Валя тримала Артура під руку. А Артур накрив своєю рукою Валину долоню, щоб не змерзла від уже прохолодних осінніх ранків.
І в обох на безіменному пальці блистіли обручки.
– Знаєш, якби твої діти не наполягли, ми б, мабуть, так і ходили, як школярі, в гості одне до одного, – усміхнулася жінка, згадуючи, як вони – вже далеко не молоді – соромилися винести на люди свої почуття.
– А пам′ятаєш, як Оленка запитала: «А коли у вас буде весілля? Бо я хочу, щоб бабуся знову спекла торт!» – і обоє засміялися, згадавши внучку.
Притулившись одне до одного, вони йшли додому після свого вінчання. Замріяно дивилися на листя, що вже де-не-де покривалося позолотою. Про щось усю дорогу балакали. Не один перехожий тоді подумав: яка гарна пара. І ніхто уявити не міг, скільки цій парі довелося пережити, аби знайти найдорожче – любов…
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
