Їхнє знайомство було – наче в анекдоті. Борис повернувся з фронту, пережив ампутацію ноги, а сьогодні якраз перший день прийшов до ювелірної майстерні замість брата, який пішов воювати. А Катя просто зайшла нагострити ножа.
«Ого, який у вас кулончик! – пожартував тоді Борис. – Як у войовничого племені. І на кого полювати будете?» Катя зашарілася, опустила очі: «Та зібралася голубці робити, але ніж тупий». – «А що хазяїн? Такий самий, як ніж?» – далі жартував Борис. «Та яке там! – усміхнулася у відповідь Катя. – Батько від горілки не просихає. То я сюди час від часу заходжу ножі погострити». – «Тю! Та якби я знав, що сюди така гарна дівчина ходить, уже би давно замість брата все вам нагострив!» – підморгнув хлопець у відповідь, - йдеться у газеті «Твій вибір».
Через пару хвилин Катя вже отримала кухонне приладдя і хотіла заплатити за роботу. «Ні-ні, ви що? Від вас плата – тільки в голубцях, – далі підбивав Борис клинки. – Бо на моїй холостяцькій кухні максимум, що готується, – то яєшня зі шкварками».
Коли ввечері дівчина принесла у каструльці голубці, Борис, смакуючи, аж очі закотив від задоволення: «Ну, все, Катю! Шлях до серця чоловіка ти, можна сказати, протоптала». І з того вечора між дівчиною та хлопцем зародилася симпатія.
Через місяць побачень Борис так втріскався в Катю, що сам собі дивувався. Бо у свої 25-ть іще ні до кого не мав настільки сильних почуттів. От сьогодні стояв під Катиним під’їздом і боявся, як школяр, обійняти дівчину чи поцілувати. Просто вдивлявся під місячним сяйвом в обличчя коханої, обережно торкався її волосся, припорошеного першим снігом. Якоїсь миті його рука сама поповзла до грудей дівчини, до сідничок. Але Катя тут же напружилася, як струна, і рука хлопця завмерла.
Перше зізнання
Цілий рік Борис чекав, аби Катя промовила «так». Цілий рік тремтів від бажання, ніжно цілуючи вуста коханої.
Як би хотів він притиснути до себе цю ніжну пташку, обійняти, загубитися у плетиві її волосся, відчути запах її шкіри. Та чи піде Катя на близькість? Чиста, незаймана, довірлива? Борис боявся, що тільки щось зробить не так – дівчина випурхне, як сполохана пташечка. А без неї хлопець уже не уявляв свого життя.
Втім сьогодні все було якось по-особливому. Ці сніжинки, які виблискували під променями ліхтарів. Це порипування снігу під ногами.
«Катю, а, може, зайдемо до мене на чай?» – запитав обережно. «Навіть не знаю…» – відповіла дівчина й опустила очі. Бо у свої 18-ть лишалася ще такою сором’язливою. «Ну, кажи. Бо я вже теж змерз, як цуцик», – далі пропонував Борис. І Катя погодилася.
Хлопець махнув рукою до таксиста, що саме проїжджав дорогою, й за хвилин десять молоді люди вже були в Бориса.
«Вибачай, не прибирав, – якомога безтурботніше промовив Борис, запрошуючи дівчину до своєї «холостяцької барлоги». – Ти поки роздягайся, а я чаю зроблю», – провів до вітальні, а сам пішов на кухню. Але, щойно поставив чайник на плиту, як почув позаду себе тихі, як кішки, кроки дівчини. «Може, помогти?» – усміхнулася Катя і ступила рок назустріч. Уловивши іскорки в її очах, Борис підійшов упритул. Думав, буде пручатися. Але Катя – сама спокійність. Обійняв – не забирає руки. Поцілував у шию, губи, плечі – вона не каже «ні». «А раптом злякається?» – став себе зупиняти. Ні. Ніяких пауз. Обережно, щоб не сполохати навіть повітря, прошепотів: «Я люблю тебе. Як ніколи й нікого». І… Не знав, що казати далі. Бо просто закінчилися слова.
Катя подивилася на нього. Пронизала своїм поглядом. Притулилася й заплющила очі. Він відчув її гарячий подих. Сп’янів від запаху її волосся й тіла. Раптом Катя обережно, як птаха крилом, огорнула руками його шию. Притиснулася.
Борис ледь не божеволів від її торкань. Невже? Невже вона згодилася? Взяв Катю на руки. Заніс на диван. Став цілувати, гладити її коси. Якоїсь миті ніжно-ніжно взяв долонями обличчя. «Тільки б не сполохати», – ловив себе на думці.
Але ні. Катя м’яко торкнулася губами його вуст. О, як він хотів накинутися на неї, як голодний звір. Але ні, так не можна. Тремтячи від жаги, вони цілують одне одного. У неї та в нього паморочиться в голові. Він торкається до неї так легко, як тільки вміє... Вона тремтить...
Він нахиляється, щоб розстебнути її блузочку. Вона тремтить іще більше… Він знову завмирає... Тільки б не сполохати...
Їхні серця б’ються в унісон. Усе довкола завмерло в очікуванні. І тільки Місяць безсоромно заглядає туди, де мліють в обіймах двоє. Борис обіймає її коліна і завмирає. Та млосна тиша з перестукуванням сердець… Він пригортає до себе Катю. Намагається промовити щось. Але знову губиться у словах. «Я люблю тебе. Чуєш? Люблю…». – «І я…» – промовила вона у відповідь. Вперше за весь рік. На мить Борис відривається губами від її тіла. Заглядає у вологі очі. Весь його Всесвіт зараз у її очах. Глибоких із білим відблиском Місяця у зіницях.
Ось воно – щастя. Насолода, ні з чим не зрівняна. Але в якусь мить погляд дівчини згасає. Вона згадує про щось. Борис це помічає. «Що з тобою?» Катя на мить вагається. А потім таки наважується розповісти…
П’яний сусід
– Ти пам’ятаєш, як ми познайомилися? – запитала дівчина, вдивляючись у мерехтіння зірок на зимовому небі.
– Авжеж, – відповів Борис, і посмішка мимохіть освітлює його обличчя: – Хіба таке забудеш?
– Я збрехала тобі тоді… Бо нагострила ножа… не для голубців.
Борис підвівся на лікоть і здивовано глянув на Катю:
– А для чого?
Вона мовчала.
Він чекав.
І врешті дівчина розповіла.
Про маму, яка втекла світ за очі, лишивши її, Катю, на батька-пияка. Про батька-пияка, який міг тижнями бути в запоях. І… про сусіда…
– Того вечора наш сусід, мов скажений, гупав у двері. Я знала, що то він і чого хоче. Не хотіла відчиняти, бо ні сто грамів, ані цигарок у хаті не було. Та сусід, здавалося, ось-ось проламає наші столітньої давності двері. «Дядьку, тато спить. Чого ви рветеся?» – пробувала я заспокоїти. Та сусід замість розвернутися зайшов до нас. Посунув до батька. Пробував його розтормошити. Та батько лиш заревів і – далі хропіти. Я знову: «Дядьку. Я ж казала, що тато спить. Ідіть». Він глянув на мене. Сиві од горілки очі хижо блиснули. Сусід вхопив мене і кинув на старий диван. Я пробувала схопитися – він навалився своїм смердючим тілом. Стала кричати – він затис мені рот. А потім…
«Я знайду того виродка»
Катя розповідала, вдивляючись у мерехтіння зірок. А в Бориса на лиці ходили вилиці. Йому хотілося, щоб це було неправдою. Та Катя продовжувала. Ні сльозинки з очей. Тільки слова – як цвяхи в серце.
– …Коли в кімнату зайшов захмелілий батько – зупинився на порозі. Сусід урешті зліз із мене. Находу застібаючи ширінку, побіг до виходу. Я чекала, що батько його наздожене. Що почне бити. Що викличе поліцію. Та батько… гаркнув до мене: «Чого розляглася?! Вставай прибирай після себе! І тільки кому ляпнеш – вижену!»
Це був останній і – смертельний удар. Поки батько бубонів на кухні, що «всі жінки суки», я зібрала свої речі. Куди піду, не вирішила. Але точно знала: лишатися тут не зможу. Бахнувши столітньої давності дверима, я пішла. Але із собою взяла ножа. Бо поклялася, що відімщу сусідові…
Борис «переварював» усе почуте. Тепер він збагнув, чим усе могло закінчитися, якби не його жарти з голубцями. І зрозумів, чому стільки часу Катя не давала до себе торкнутися.
– Дівчинко моя, – притулив до себе Катю. – Вибач. Я ж не знав. Стільки часу чіплявся до тебе. А ти мовчала.
– Це ти вибач, – промовила Катя, і на її щоці блиснула сльоза.
– Не переживай, чуєш? Я знайду того виродка.
Катя пробувала щось сказати. Але Борис зупинив:
– І не перебивай мене. Я все одно його знайду! Зло має і буде покаране. А від тебе попрошу: ніколи більше не гризи себе за це. Добре?..
…Катя сховалася в теплих обіймах Бориса. Стало так легко на душі, як наче камінь скинула. Від сліз стиснуло горло. І Катя розридалася. Солоні краплі, мов цілющий бальзам, заживляли рани минулого. І в нове життя дівчина йшла чиста, світла, цнотлива. Тепер їй здалося, все, що вона розповіла сьогодні Борисові, було не з нею – з дівчиною з іншого життя. А в цьому житті Катя стала зовсім іншою – ніжною і коханою під захистом справжнього чоловіка, воїна...
Поліна Костюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
