Коли вони вперше побачили одне одного, жінці було 43 роки, а чоловікові – 53. Утім їхня випадкова зустріч стала коханням із першого погляду.
Тривалий час ці двоє вже не юних людей картали себе за «гріховне почуття». Приховували його навіть від себе, не кажучи вже про сторонніх, - йдеться у газеті «Твій вибір».
Але їхня любов була настільки сильною, що чоловік та жінка просто не могли жити одне без одного. Вони полишили життя в монастирі та дякують Господу за свій щасливий шлюб.
У 19-ть пішла в монастир
Історія цього неймовірного кохання почалася в монастирі на півночі Англії. Саме там упродовж 24 років несла чернечий послух сестра Мері.
Зв’язок із Богом вона відчула, ще будучи шестирічною дівчинкою на ім’я Ліза. Її батьки не були релігійними. А от тітка – навпаки. Вона навіть здійснила паломництво до Лурда – міста у Франції, де колись об’явилася Діва Марія.
Дізнавшись про Лурд, маленька Ліза попросила свого тата спорудити їй у спальні вівтар. Туди дитинка поставила маленьку статую Богоматері та пляшечку води з Лурда. «Я думала, що святою є пляшка, а не вода. Тому наповнювала її просто з-під крана й пила», – ділилася Ліза в розмові з журналістами видання ВВС.
Коли дівчинка підросла, то почала ходити на службу до католицької церкви у рідному місті. Сідала там сама на другій лавці й відчувала, як із кожним днем у її серці зростає любов до Діви Марії.
Вже ставши підлітком, Ліза почала їздити до монастиря кармеліток, які вели аскетичне життя. Черницям навіть розмовляти дозволялося лише двічі на день по пів години. А решту часу – в молитві й у роботі – вони проводили на самоті. Втім Лізу такі суворі правила не злякали. І в 19-ть вона, попри вмовляння батьків, таки стала монахинею.
«Відтоді я жила відлюдницею. З мамою бачилася чотири рази на рік через решітку. Навіть коли дозволялося спілкуватися із сестрами-кармелітками, я говорила з ними хіба про погоду чи природу в саду, бо сестри були значно старшими за мене», – згадувала Елізабет.
З роками черниця відчула, що її словниковий запас дуже зменшився, закритим став зовнішній світ. Але саме це, каже жінка, допомагало відкривати світ внутрішній – той, який усередині кожної людини. Тож упродовж 24 років сестра Мері була наодинці з Богом, і їй це подобалося.
Після зізнання хотіла у відчаї кинутися під машину
Але все змінила випадкова зустріч із таким же побожним католицьким ченцем. Це сталося в той день, коли настоятелька монастиря попросила сестру Мері піти зустріти монаха Роберта й запитати, чи хоче він поїсти.
Коли настоятельку покликали до телефону, 43-річна Мері і 53-річний Роберт лишилися в кімнаті самі. «Ми сиділи за столом, поки він їв. А оскільки настоятелька не повернулася, мені довелося провести Роберта, – згадувала Мері Елізабет. – Коли він попрямував до дверей, я ненароком торкнулася його рукава – і наче відчула якийсь поштовх, якусь хімію. Мене це трохи збентежило. Я навіть зніяковіла. І подумала: «Боже, чи він теж це відчув?»
Відповідь черниця отримала через тиждень, коли Роберт надіслав їй повідомлення: «Чи готова ти залишити орден і вийти за мене?»
«Я була трохи шокована! Роберт нічого не знав про мене, про моє виховання. Він не знав ні мого мирського імені, ні навіть кольору волосся, бо ж моя голова під час нашої зустрічі була покрита», – зізналася жінка. Хоча сама вона давно вже спостерігала за отцем Робертом. Коли він у сусідньому монастирі проводив літургії, черниця з-за решітки слухала його проповіді, з них дізналася, що монах родом із Польщі, любить гори. Щоправда, ніяких почуттів до чоловіка тоді не мала, аж допоки не відбулося те торкання рукава.
«Я не знала, що таке бути закоханою. Мене лякали зміни, які відчувала в собі. Мені здавалося, що все написано на моєму обличчі і сестри те бачать», – зізналася Мері Елізабет.
Постійні нервування настільки вимотали черницю, що вона вирішила в усьому зізнатися.
«Коли я сказала настоятельці, що маю почуття до Роберта, вона мені не повірила. Бо, мовляв, як я могла закохатися, коли всі сестри під цілодобовим наглядом і я не мала жодної можливості спілкуватися з ченцем», – згадувала потім Мері Елізабет.
Монахиня очікувала на розуміння і підтримку від настоятельки. Але та проявила таке роздратування, що наприкінці розмови Мері зрозуміла: більше вона не зможе лишатися в цьому монастирі та бути сестрою Мері.
«Коли я прийняла рішення піти, ми домовилися з Робертом зустрітися в пабі. І я пішки в темноті під дощем (а це був листопад) попрямувала вздовж траси. В моїй душі таке творилося! Я переживала: що скажуть мої рідні, коли дізнаються, що я покинула монастир? Що скаже єпископ? Якими далі будуть мої стосунки з Богом? Дивлячись на фари автівок, що проїжджали повз, я піймала себе на думці: а чи не кинутися мені під машину? Щоб ось так – за частку секунди – все вирішити?» – згадувала Ліза події 2015 року.
«Я побачив Лізу – і моє серце зупинилося… від страху»
Втім любов урятувала жінку від цього важкого гріха. Елізабет таки дійшла до пабу, де вони з Робертом домовилися зустрітися. Спочатку монахиня, яка 24 роки вела життя відлюдниці, не наважувалася зайти всередину. Але крізь відчинені двері побачила ризу монаха й таки зробила крок назустріч.
«Коли я побачив її, моє серце зупинилося. Але не від радості, а… від страху, – зізнався Роберт. – Ліза покинула все заради мене. Тепер черга була за мною приймати рішення. А я все ще не знав, що робити».
На той момент Роберт 13 років, як ніс чернечий послух. Він був мислителем, науковцем і теологом (теологія – наука про Бога). А шлях монаха обрав, бо впродовж багатьох років не міг розібратися, хто він і що він.
«Я зростав у регіоні, який саме перейшов від Німеччини до Польщі. Батько сповідував лютеранську віру, мама – католицьку. Я мав досвід невдалих стосунків. І навіть не планував бути монахом. Але тільки в монастирі моя душа віднайшла спокій, – розповів Роберт. – Віра допомогла мені зрозуміти, що в житті кожного трапляються труднощі, але віра в Бога допомагає вийти з темряви. Вона допомогла мені й тоді, один дотик Лізи змінив щось у мені. Я відчував, як не знайоме досі почуття росте в моєму серці. Я намагався впоратися з ним. Бо нас, монахів, тому вчили. Але не міг протистояти коханню».
Непросто звикнути до мирського життя, але Бог помагає
Коли Ліза і Роберт стали жити разом, обом було дуже складно. Адже фактично все треба було починати з нуля, та ще й у такому віці.
«Я пішла з монастиря в листопаді. А в грудні, перед Різдвом, дивлюся на Роберта – він плаче… В той момент ми були в такому відчаї. Ми почувалися такими самотніми, не знали, як бути далі. Здавалося, ми маємо піти із життя, як Ромео і Джульєтта, – просто покінчити з цим, – зізналася Ліза. – Але натомість ми взялися за руки і вирішили цілковито довіритися Богу, вручити свої долі в Його руки…»
І Бог повів цю пару. Він давав їм книги, які допомагали розібратися в собі. Він давав сльози, які звільняли від душевних терзань. Коли Роберту прийшов лист із Рима, що він більше не може бути священником, чоловік дуже засмутився. Але Бог допоміг, аби зовсім скоро Роберта прийняли до англіканської церкви, яка дозволяє священникам одружуватися. Відтак пара побралася. Оселилася в селі на північному сході Англії. Роберт став там настоятелем місцевої церкви. А Ліза спочатку знайшла роботу в похоронному бюро, а потім стала капеланкою у лікарні.
«Після стількох років у монастирі нам досі непросто призвичаїтися до життя, де стільки шуму й метушні. Якби не Роберт, я би хоч завтра повернулася до чернечого життя, – зізналася Ліза. – Але я обрала шлях бути з коханим чоловіком. Ми не зрадили віри. Щодня молимося і присвячуємо свої життя служінню Богу. Але в центрі нашого шлюбу назавжди залишиться Христос…»
Ніна Грицюк
Фото ВВС
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
