Життя Меланії протікало спокійно, наче найтихіша річечка, на берегах якої ростуть красива, пишна зелень і розлогі верби. Змалечку мала все, що хотіла. Батько працював на великому виробництві, де отримував пристойну заробітну плату. Мама займалась донькою і домом.
Тож в їхній оселі завжди цвіли різноманітні квіти, з кухні линув запаморочливий аромат свіжої випічки та інших смаколиків. У вільний час мама, яка свого часу отримала фах швеї-модельєра, шила Меланії різноманітні платтячка, які відразу ж ставали предметом неабиякої заздрості її однокласниць і робили їх власницю стильною модницею. У вихідні вся сім’я їздила то до одних бабусі з дідусем, то до інших, які з нетерпінням чекали приїзду дітей та онучки.
Час минав швидко і ось Меланія – випускниця медичного інституту, який закінчила з червоним дипломом. Їй, розумниці, відразу ж запропонували місце в аспірантурі. А в кінці літа коханий Назар зробив пропозицію руки і серця.
– Донечко, як же швидко минув час, – витираючи сльози, мовила мама. – Здається, тільки-но була крихіткою, а нині вже наречена.
– Ти права, Аню, роки пробігли швидко, – сказав батько. – Наче вчора ми з тобою йшли розписуватися, а менш ніж за місяць наша донька вийде заміж.
Назар з батькам пішов, а батьки Меланії ще довго-довго сиділи, ділилися спогадами про той день, коли самі стали на рушничок щастя. І таки дійсно – роки пробігли швидко. Спершу Георгій працював простим робітником, опісля вступив на заочне відділення, бо ж розумів, що тільки вища освіта допоможе здійснити все те, про що мріяв. І його сподівання справдились: вища освіта й справді дуже допомогла в кар’єрі. Тож через декілька років запропонував своїй коханій Ані залишити роботу, щоб займатися маленькою донечкою і домашніми справами.
Весілля Назара і Меланії було пишним. Обоє з заможних сімей, тож батьки зробили все для того, аби святкування вдалось гарним і запам’яталось як молодим, так і численним гостям.
– Яка ж краса! – прошепотіла Меланія, милуючись красивими краєвидами карпатських вершин.
Весілля гуляли в мальовничій місцині Карпат, звідки було чудово видно місцеву красу. Кухарі, яких найняли для приготування страв, постарались на славу – смаколики з дичини, короваї, різноманітні десерти – все було неймовірно смачним. Ведучі весілля продумали кожну його хвилину, тож гуляння видалось і красивим, і цікавим.
Після весілля молоді переїхали жити в простору трикімнатну квартиру, яку придбали батьки Назарія. Батьки Меланії подарували путівку на Мальдіви і новенький автомобіль. А ще – подбали про приватний діагностичний центр, яким керувала і в якому працювала їхня донька.
– Яка ж я щаслива! – часто казала молода дружина. – Коханий, я інколи думаю, що про таке життя, як у мене, можна лише мріяти!
– Бо ти заслуговуєш сама такого життя, – усміхнувшись, відповів Назар і міцно-міцно пригорнув її до грудей. – Ти в мене красуня, розумниця, неймовірна господинька, дуже добра і взагалі в тобі стільки чеснот, як у небі зірочок!
– Ой, не кажи так, – від почутого Меланія аж почервоніла.
Через два роки вона народила двійняток. Хлопчиків вирішили назвати на честь їхніх дідусів – Георгієм і Германом. Почувши про це, батьки Меланії і Назара щиро розчулились.
– Дякую вам, діти, – мовив батько Меланії. – От чого-чого, а такого точно не очікував. Тепер, свате, маємо жити поки правнуків не побачимо.
– Звісно, – усміхнувся батько Назара.
Однак в житті далеко не завжди все складається так, як ми плануємо. Не склалось і в Георгія та Ані. Вони вирішили замовити в знаного ювеліра зі столиці ексклюзивні ланцюжки та хрестики онукам. Вироби мали бути з золота та інкрустовані дорогоцінним камінням.
– Ваше замовлення готове, – якось зателефонував ювелір. – Коли вас чекати?
– Будемо через два дні, – відповів Георгій.
Вироби і справді виявились не просто красивими, а дійсно ексклюзивними. Тож, повертаючись з Києва, подружжя раділо: ото подарунки матимуть їхні онуки. Однак не встигли від’їхати і сотні кілометрів від столиці – як трапилась жахлива аварія: КАМАЗ, за водієві якого стало погано, виїхав на зустрічну смугу і в’їхав прямісінько в їхнє авто. Смерть була миттєвою.
Меланія удар переживала вкрай важко. Досі вона не могла пригадати дня, коли б почувалась нещасливою. Нині ж її не радували навіть діти. Постійно плакала, кожного ранку поспішала на кладовище, де була доти, поки Назар силою не забирав її додому.
– Вам правді погано від того, що батьки загинули? – доволі різко запитала її психолог, до якої Меланію привіз чоловік.
– Так, дуже, – прошепотіла молода жінка і почала ридати.
– А тепер подумайте, що вашим дітям так само важко, – сказала фахівець. – Ви залишаєте їх з нянею і йдете на весь день. І, повірте, вони почуваються такими ж нещасними, як і ви. Просто вони ще малі і не можуть розповісти про свої почуття. Не думаєте про себе, про свого чоловіка, то подумайте принаймні про них.
Ці слова заставили Меланію опанувати себе. Й справді: няня жалілась Назару, що діти стали плаксивими і дуже неспокійними, – прокидаються ледве заснувши. Через два місяці вона вперше після похорону зайшла в батьківський будинок. Шукала заповіт, який вони написали ще за життя, – і в чималій шкатулці, де батьки зберігали документи, побачила пачку пожовтілих від часу листів та листівок. Виявилось, що це переписка мами з її сестрою Варварою, яка мешкала в Німеччині і померла від раку, коли Меланії було десять років.
– Аню, ти велика молодчина, що вирішила удочерити дівчинку з сиротинця, – писала Варвара. – Коли я глянула на фото маленької Меланії, то дуже втішилась: вона неймовірно красива!
Читаючи інші листи, Меланія розуміла, що мова таки про неї. Виходить, вона нерідна дитина для цієї сім’ї? Та відповіді на всі запитання були заховані в листі, який був адресований їй. «Моя люба донечко, – писала мама. – Розумію, що в тебе багато запитань, тому хочу все розповісти…»
Ксенія Фірковська
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
