Ірину та Ігоря всі називали ідеальною парою. Їхній шлюб знайомі та друзі ставили в приклад для дітей. Мовляв, ви тільки гляньте на тьотю Іру і дядю Ігоря. Які ж вони молодці! Житло купили, автомобілі кожні п’ять років міняють, за кордон на відпочинок літають по два-три рази на рік. Дітей вчать в елітній гімназії.
Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір".
Вони і справді виглядали ідеальним подружжям. Ігор – доктор економічних наук, Ірина – власниця салону краси. Обоє вродливі, інтелігентні, виховували дві доньки. У вихідні їздили до столиці на культурний відпочинок, у будні працювали, аби забезпечити належний рівень життя собі і дітям.
– Іро, я в суботу їду в село, – сказав якось Ігор. – Написали, що буде зустріч випускників.
– То їдь, – байдуже мовила дружина, яка займалась власним макіяжем. – До речі, може, копченої риби привезеш?
– Звісно, – сказав чоловік і почав телефонувати родичу, який жив у рідному селі Ігоря і мав власний ставок, де розводив рибу, і чималу коптильню, в якій її коптив.
У голові промайнула думка про те, що в рідному селі не був шість років. Та й взагалі після закінчення школи приїжджав лише на похорони бабусі та дідуся. І ще тоді, шість років тому, коли Юлька, його сестра, забирала батьків до себе в Італію. Влаштував доньку родичеву в інститут, за що той постійно передавав Ігореві то четвертину свині, то копчену рибу. Ото, мабуть, і все його спілкування з рідним краєм за останні чверть століття.
А хіба ж мав час? Після школи був інститут, тоді одруження з донькою проректора, який відразу оцінив спритного студента і розгледів в ньому свого майбутнього наступника. Відтак – запропонував одружитися з його донькою. Ірина була старша за Ігоря на п’ять років, однак хіба він тоді на це зважав? Дівчина вродлива, весела, і, чого гріха таїти, Ігор знав, що заможна. Бо мала і власну квартиру, і авто. Та й забезпечений татусь гроші підкидав.
На весілля він вирішив не запрошувати рідних із села. Тож лише після торжества повідомив, що одружився. Батьки тоді в телефонній розмові привітали, запрошували приїхати в гості з молодою дружиною і сватами. Лишень Юлька, яка завжди була гостра на язик, сказала, що якщо не вважав за потрібне запросити їх на весілля, то нічого і до них пхатися. Хоча, відверто кажучи, вони і не пхалися. Тож поїхали, коли померла його бабуся. Ліні, їхній старшій доньці, тоді було п’ять років.
– Та невже приїдеш? – здивувався родич. – Ого! Ну, не чекав! Звісно, рибки приготую. І свинини візьмеш, бо якраз кабанчика в суботу колотиму. А що так вирішив приїхати?
– Ну, як-не-як, а чверть століття після закінчення школи, – відповів Ігор. – Ностальгія взяла.
– Чи не за Галькою часом?
– Ні, я ж одружений чоловік, – мовив Ігор. – А, до речі, як вона там?
– Справжня бізнес-леді. Живе у столиці. Має мережу магазинів жіночого одягу. Хоча що я розказую, приїдеш – сам побачиш.
Дорогою до рідного села чоловік то блід, то червонів. І хотів побачити своє перше кохання, і водночас мріяв про те, аби Галя на зустріч не прийшла. Та вона прийшла. Вродлива, з красивою посмішкою, стильно одягнена. Порівняно з його дружиною виглядала просто красунею. Звісно, й Іра дбала про себе, гарно одягалася, однак вік брав своє, і оті п’ять років різниці між нею і Ігорем останнім часом все більше ставали помітними.
– Привіт! – підійшов до неї Ігор.
– Привіт! – відповіла вона.
На мить між ними запала тиша. Та й що було казати? Обоє пам’ятали випускний, під час якого стали близькими. Кохали ж одне одного чи не з першого класу. Мріяли, як одружаться і побудують хату, виховуватимуть діток. А воно ж он як вийшло! Повезли документ в інститути, вступили. Жили навіть в одному гуртожитку. А коли дізналися про те, що дівчина вагітна, він наполіг, аби вона перевелась на заочне відділення. Галя й послухала його, та поїхала додому. Він же відтоді в селі не з’являвся, аж поки не померла бабуся. Все тоді хотів запитати когось про неї, однак так і не запитав. Коли ж приїхав хоронити дідуся, то хтось розповів, що Галька народила байстря, і її батьки від того сорому продали будинок і виїхали кудись.
– Як ти? – запитав із трепетом у душі.
– Я? Добре, – відповіла усміхнувшись. – І син твій добре.
– Син? – відчув, як враз стало млосно. – У мене є син?
– Ну, наче ти не знаєш.
– Галю, серце моє, прости мені, – почав плакати і хапати її за руки. – Хочеш вір, а хочеш – ні, але не було й дня, аби я не згадав тебе.
– А навіщо кинув? Та ще й вагітною? Знав же, що знеславив на все село...
Десь там грала музика, їхні однокласниці та однокласники розповідали про те, як склалося їхнє життя, а вони сиділи на лаві в шкільному саду і все не могли наговоритися.
– Коли я про все розповіла мамі, вона пішла до твоїх батьків, – розповідала Галя. – А тітка Оля, твоя мама, сказала, що ти дзвонив і сказав, що одружився. Тож батько вирішив продати хату і поїхати в іншу область до родичів. Там і народився Олексійко. Батьки залишили дитину в себе, а мене послали на навчання до столиці.
– Прости мені, Галю, за все, – просив Ігор. – І почнімо все спочатку. Я всі ці роки кохав тебе єдину.
– А давай, – після тривалої паузи відповіла вона. – Я також тебе кохаю.
Сівши в його авто, вони поїхали в напрямку столиці, де їх чекав син. Чекало нове життя. Чекала реалізація усіх тих бажань, про які вони мріяли чверть століття тому.
Ксенія Фірковська
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
