Життя

Спершу залишила сина, а тоді звинуватила у черствості

Спершу залишила сина, а тоді звинуватила у черствості

Ірина завагітніла в 15 років. Саме так – тестом, який дала мама і на якому з’явилося дві смужки, – закінчився відпочинок дівчини у дитячому таборі. Там вона познайомилась з Юрком, і підлітки, а він був ровесником дівчини, так сподобались одне одному, що дуже скоро їхні стосунки перейшли усі межі.

Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір".

– Як ти могла? – кричала мама. – Я ж тебе виховувала. Музичну оплачувала, заняття танцями.

– Ну, от і дотанцювалася, – не витерпів батько. – Принесла в пелені.

На сімейній раді було прийнято рішення піти до батьків Юрка і поговорити з ними. Мовляв, як би там не було, а дитина має народитися в сім’ї. Однак майбутній батько та бабуся з дідусем звістку зустріли вкрай вороже.

– Про це й мови не може бути, – категорично сказала господиня розкішної, чотирикімнатної квартири, куди прийшла Ірина з батьками. – Юрко в нас – домашня дитина, він, окрім навчання, художньої студії і басейну ні про що не думає. Вирішили своє байстря на нашого сина повісити? А дзуськи!

І вона випровадила непроханих гостей за двері. Тож вдома в Ірини знову була сімейна рада, на якій твердо вирішили, що дитя таки народиться. І незабаром на світ з’явився Іванко. Міцненький, світловолосий малюк з карими очима припав до вподоби акушерці та медсестрам в пологовому. Вони й казали на нього не інакше, як «дитя кохання». Появі онучка раділи і бабуся з дідусем. От лише сама юна мама якось неохоче брала його на руки, годувала, пеленала. А коли перестала годувати материнським молоком, то й взагалі перестала підходити до колиски.

Закінчивши школу, Ірина поїхала навчатися до столиці. Іванко ж підростав, частенько називав бабусю мамою і щиро тішив дідуся, якого не просто любив – обожнював.

– Іринко, це ж твій син, твоя кровиночка, – не раз казала їй мати. – Він сумує за тобою. Ти б приїхала.

– Ну, з вами йому точно краще, аніж зі мною, – всякий раз відповідала молода жінка. – А мені потрібно влаштовувати особисте життя. От коли влаштую, тоді й заберу його до себе.

Проте цього не сталося. Ірина вийшла заміж за німця і, як виявилось згодом, навіть не сказала йому, що в неї є дитина. Та й в Україну вона не надто рвалась. Приїхала після того, як розписалася з Гансом. Тоді ще через десять років, коли помер батько. А ще через три приїхала в Україну з дома дітьми. Виявилось, що якось Ганс застукав її на зраді. Подав на розлучення, а тоді купив їй та дітям, які, як підтвердила експертиза ДНК, були не від нього, квитки в Україну.

– Мамо, ти повинна переписати на мене квартиру, – твердо мовила матері. – Як-не-як, а я твоя єдина донька. Цю квартиру продамо – і купимо будинок на околиці міста. Аби усім вистачило місця.

– Ні, – так само ствердо відповіла мама. – Квартира записана на Іванка. Це його житло.

В цю мить до кімнати увійшов Іванко. На той час він успішно закінчував місцевий вуз та працював на чималому підприємстві.

– Мамо! Я такий радий тебе бачити!

– Йди геть! – закричала Ірина. – Ти помилка мого життя. І я хочу тебе забути.

– Ні, це ти йди геть, – накинулась на неї мати. – І щоб ноги твоєї тут не було.

Того вечора вони лягали спати дуже пізно. В бабусі прихопило серце. Медики, які приїхали «швидкою», сказали, що це від нервового потрясіння. Зробили укол, порадили нічим не перейматися. Іван дуже хвилювався за бабусю і вмовляв її поїхати в санаторій, оздоровитися.

– Побачимо, Івасику, – відповіла старенька. – Дякувати Богу, що ти вже виріс. Якщо я помру, то сам даси собі раду.

Мабуть, бабуся таки відчувала, що зовсім скоро перейде в засвіти. Не пройшло і пів року, як одного ранку вона не прокинулась. Отак Іван і залишився самотнім. Після похорону він все більше часу проводив на роботі. А якось, переглядаючи старі фотоальбоми, знайшов пачку конвертів. «Для Іванка» – було написано на кожному з них.

«Дорогий Івасику! – було виведено красивим, каліграфічним бабусиним почерком. – Сьогодні, після того, як Ірина пішла, поїхали лікарі і ти задрімав, я вирішила написати ще один лист для тебе. Чомусь з голови не йде думка про те, що він стане останнім. Івасику, ти дорослий і водночас в тебе надто мало життєвого досвіду. Тому…»

В тому, зрештою, як і в усіх інших листах, бабуся просила бути обачним, не робити поспішних висновків, які можуть призвести до небажаних результатів. І в кінці обов’язково писала, як його любив дідусь. І як вона його любить. Писала, що впевнена, що «їхній хлопчик», як вони з дідусем його називали, обов’язково  буде щасливим!

Відтоді Іван частенько перечитував ці листи. Переглядав старі фото на яких він, малий, з дідусем та бабусею. В такі миті здавалося, що бабуся і дідусь зовсім поруч. Одного вечора, коли він насолоджувався чаєм з тортом і вкотре перечитував бабусин лист, у двері постукали.

– Іване, ти повинен мені допомогти, – на порозі стояла Ірина. – Не знаю, чи ти знаєш, але моя донька Ельза вступила в університет. І тому я хочу, аби вона жила у тебе. Точніше, у квартирі дідуся та бабусі. Їй тоді до навчального корпусу потрібно буде пройтися максимум десять хвилин. Бо ми живемо на околиці міста, і від нас їй добиратися сюди не менше від години.

Якусь мить панувала пауза. Вони обоє пильно вдивлялися в очі одне одного. Лишень в очах Ірини була лють. А в Іванових – спокій.

– Іди геть! – твердо і спокійно мовив він. – Ти сама казала, що я – помилка твого життя. Забудь про мене і ніколи не нагадуй про себе.

І він зачинив перед нею двері. Опісля до нього йому розповідали, що Ірина звинувачує його в черствості, погрожувала подати до суду з приводу поділу житла. А згодом чутки стихли. Або ж їх перестали йому розповідати.

Ксенія Фірковська

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
Все про: історія
В тему

Останні матеріали