Життя

Подарувала квартиру невістці, а сама опинилася на вулиці

Подарувала квартиру невістці, а сама опинилася на вулиці

Коли Діма вперше привів додому свою дівчину, Тетяна Іванівна зраділа. Ще б пак! Весела, моторна, з гарним почуттям гумору, приємна у спілкуванні, Діна відразу кинулась допомагати майбутній свекрусі.

Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір".

– Ой, ви також любите «Олів’є»? – запитала Діна, коли Тетяна Іванівна вийняла з холодильника чималу тарілку з салатом. – І я люблю. Ну дуже смачний і ситний салат. Я його часто готую, бо ж на роботу щось потрібно брати на обід. Колеги, правда, часто жартують наді мною, що це салат наших предків. Мовляв, нині є чимало нових, сучасних салатів. Але я вважаю, що «Олів’є» – це класика. А класика завжди в моді.  

Жінці подобалось, як Діна ставиться до її сина. Тому на весілля єдиної дитини не скупилася – оплатила святкування в дорогому ресторані. А ще – купила невістці дорогий набір з рубіном: сережки, ланцюжок із кулоном та каблучку. Маленькі рубінчики красиво переливалися у виробах, які дійсно дуже пасували смуглявій, чорнокосій красуні з карими очима.

– Ой, мамо, дякую вам, – щиро зраділа невістка. – Така розкішна краса! Дякую вам, моя дорогенька!

Невістка називала Тетяну Іванівну мамою, і це також гріло душу жінки. Ото невістку син привів додому! Не дитина, а золото!

– Я, Ніно, така рада за свого Діму, – сказала якось для сусідки Тетяна Іванівна. – Це щастя, що в нього така дружина. От чесно, інколи думаю, що її люблю більше, аніж рідного сина.

– Не знаю, Таню, що тобі й сказати, – тихо відповіла Ніна Миколаївна. – Якщо вже відверто, то не подобається мені ваша Діна. Ну от не лежить душа до неї.

У відповідь Тетяна Іванівна промовчала. Подумки хмикнула. Мовляв, що ж ти можеш казати, коли в самої дві невістки – справжні мегери. Тож завидки тебе і беруть.

Трагедія трапилась через рік. Того дня Діма поспішав на зустріч і не справився з керуванням. Горю обох жінок не було меж. Похорони, плач, а також відчуття поглинаючої порожнечі морально розчавили і Діну, і Тетяну Іванівну.

– Діно, я хочу з тобою поговорити, – мовила якось жінка. – Я люблю тебе і хочу переписати на тебе квартиру.

– Добре, мамо, – погодилась Діна.

Буквально через декілька днів вони обидві були в нотаріуса. Оформили акт дарування і поїхали додому.

– Ой, яка ж ти, Таню, дурна, – похитала головою Ніна Миколаївна. – Це твоя квартира, і крапка. Мабуть, невісточка намовила, аби ти житло їй переписала?

– Ні, Ніно, що ти, це моя ідея, – відповіла Тетяна Іванівна. – Я подумала, що я, коли так сталось, то нехай вона буде власницею. Буде почуватися повноправною господинею.

Однак не так сталось, як гадалось. Спершу все було добре. Проте з часом Діна почала все пізніше приходити з роботи. Знову почала яскраво одягатися, робити макіяж, нарощувати нігті. Було видно, що спогади про Діму все більше витісняють прогулянки з подругами, походи на каву, нова робота і нові колеги. Дивлячись, як змінюється невістка, Тетяна Іванівна лише зітхала. Їй боліла втрата сина, а Діна, навпаки, наче забула про цю важку втрату.

З часом молода жінка почала зустрічатися з якимось чоловіком. Це Тетяна Іванівна зрозуміла за тим блиском, який з’явився в очах невістки. А ще вона стала мрійливою, почала посміхатися, про щось думаючи.

– Точно закохалась, – розповідала жінка сусідці. – Я розумію, діло молоде. Життя подовжується, і вона має влаштувати своє життя. Це правильно.

– Та наче і правильно, хоча після смерті Діми не минуло й року, – відказала та. – Могла б і почекати. Залишишся ти, Таню, сама.

– Чого це? – витерла сльозу Тетяна Іванівна. – Я до Діни, як до рідної доньки ставлюсь. Квартиру на неї записала. Вона мене й до смерті догляне.

Насправді все склалось зовсім по-іншому. Якось Діна привела додому Толика. Молодий чоловік відразу не сподобався Тетяні Іванівні. Гість поводився дещо зверхньо, командував нею, Тетяною Іванівною, наче офіціанткою. І загалом складалось враження, наче її тут і немає. Після вечері Діна з гостем пішла в спальню, і Тетяна Іванівна пів ночі слухала їхні стогони, зойки та інші звуки, які свідчили, що молоді люди часу даремно не гають. Коли ж все стихло, жінка розридалась. Так, вона розуміла, що невістка не залишиться самотньою, що вона молода і хоче кохати та бути коханою. Але ж і її, свекруху, також слід хоч трохи поважати. І до пам’яті про покійного Діму ставитися з повагою. З думкою про те, що вранці вона обов’язково все розповість невістці, Тетяна Іванівна заснула. Коли прокинулася, вчорашнього гостя вже не було.

– Діно, нам потрібно поговорити, – мовила жінка. – Отой Толик, це я тобі, як рідній дитині кажу, мені не подобається, і, повір, щасливою ти з ним не будеш.

– Мені все одно, хто вам подобається, а хто – ні, – різко і твердо відповіла Діна. – І мені вирішувати, з ким я буду щасливою, а з ким – ні. І, до речі, Толик поїхав по речі. Тому звільніть кімнату.

– Що? – обуренню Тетяни Іванівни не було меж. – Та як ти смієш? Я до тебе, як до рідної, а ти… Ти негідниця!

– Це моя квартира, і тому звільніть її, – рявкнула невістка, і в її очах з’явилася лють. – Негайно!

– Це моє житло, я отримала його, працюючи на заводі, – перейшла на крик Тетяна Іванівна. – І це ти зараз же збереш свої речі і залишиш цю оселю.

– Ага, – перекривила її невістка. – Отак і побігла робити те, що ви сказали. Мабуть, забули, що це моя квартира. Тому вимітайтесь звідси. І то чимшвидше.

Закон виявився на стороні Діни. Тож через деякий час Тетяна Іванівна опинилась на вулиці. Її часто бачать біля кладовища, де похоронені чоловік і син.

Ксенія Фірковська

 

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
Все про: Україна
В тему