Життя

Безхатько став дідусем для чужих онуків

Безхатько став дідусем для чужих онуків

Того дня Марина поспішала на співбесіду, і коли машина раптом заглохла посеред дороги, то від відчаю готова була розплакатися. Ще б пак! Вона так давно мріяла про цю роботу, і тут... Після декількох спроб завести авто зрозуміла, що їй це не вдасться. Вийшла з машини, підняла капот. Щоправда, що хотіла під ним побачити – і сама не знала, бо в будові авто аніскілечки не розбиралася.

Про це йдеться у газеті "Твій вибір".

– Судячи зі всього, закінчилося пальне, – почула раптом. Повернулася –і побачила неохайно одягненого чоловіка старшого віку. – Ану подивіться.

Сівши за кермо, Марина помітила, що на панелі приладів червоним горіла лампочка, що свідчило, що бак порожній. Оце-то так! Чого-чого, а такого повороту подій Марина не очікувала. Піймала себе на думці, що буквально вчора думала, що потрібно заїхати на заправку і от – на тобі! Подумала і забулася. А тепер тут стоїть, хоча вже мала бути на співбесіді.

– Можливо, у вас є каністра або, на крайній випадок, пляшка з-під мінералки? – запитав чолов’яга, весь вигляд якого свідчив про те, що він – бомж. – Неподалік, кілометри за два, є заправка. Можна піти купити бензин. Або викликати когось з тросом, аби притягнув до заправки.

Це була ідея. Марина кинулася телефонувати друзями. Проте в усіх були свої справи, своє життя, своя робота. Відтак за якихось пів години варіант із пляшкою з-під мінералки залишився єдиним.

– Давайте гроші, піду, – мовив новий знайомий. – Я би й сам купив, але з грішми туго.

– Воно й видно, – мовила Марина, виймаючи гаманець. – Ось гроші.

Хвилин за 40 чоловік повернувся з пляшкою, від якої несло бензином. За якусь мить машина завелася з пів обороту.

– Гарний бензин, – мовив Анатолій. – Чуєте, як рівно звучить двигун?  І я колись любив їздити лише на якісному бензині. Найдорожчий купував.

– У вас було авто?

– Було, – тихо відповів чоловік. – І авто, сім’я, і двоє синів.

– А де вони? – запитала Марина, яка лише тепер побачила, які сумні в нього очі. – Ваша дружина, діти.

– Дружина померла вісім років тому, – важко зітхнувши, почав розповідь він. – Вона хворіла дуже. Онко в неї було. Тому продали і автомобіль, і багато чого іншого, аби мати гроші на лікування. Проте не врятували. Діти на той час вже були дорослі. В кожного своє життя, свої сім’ї. Коли не стало матері, то невістки все запрошувати йти жити до них. Мовляв, будемо дбати про вас. Та я й сам давав собі раду і ні до кого не хотів йти. Вони мене довго вмовляли, а тоді одного дня продали мою квартиру. А я опинився на вулиці.

– Як? А юристи? Чому ви не звернулися до них? – Марина була вражена почутим.

– Мої сини і одна з невісток самі юристи за фахом, – опустив голову чоловік. – Відтак знали, що і як зробити, аби комар носа не підточив.

Приголомшена жінка мовчки вийняла 200 гривень і простягнула чоловіку.

– Купите щось собі поїсти, – сказала вона. – А де ви живете?

– Он там, бачите приміщення колишнього заводу? Там теплотраса неподалік. Там облаштувався. Хоча, якщо чесно, то й жити не хочу. Хай би Бог, якщо він є, забрав мене на інший світ.

Попрощавшись, Марина поїхала у справах. Проте випадковий знайомий все не йшов у неї з голови. Тож подумки сварила його синів і невісток за те, що так непорядно вчинили з рідним батьком. Проте чітко розуміла, що йому потрібно допомогти. Та й не подібний він був на типових бомжів – без специфічного смороду та запаху алкоголю, мова – без суржику. Тож через декілька днів приїхала до закинутого заводу. Де шукати Толика – уявлення не мала. Тож вийшла з авто і йшла біля великого приміщення з вибитими вікнами.

– Невже знову бензин закінчився? – почула раптом знайомий голос. – Чи щось інше привело вас сюди?

– Добрий день, – привіталася Марина. – Ні, бензину повний бак. Вирішила привезти вам трохи їжі. Та й з одягу дещо взяла. Від батька залишився. Може, підійде?

– А що батько скаже?

– Вже нічого. Помер два роки тому. Через пів року вслід пішла і мама. Хороші в мене батьки були.

– Гарною людиною вас виховали, коли так відгукуєтесь про них, – мовив чоловік.

Потроху вони розговорилися, розповідали одне одному про своє життя наче давні знайомі, які давно не бачились. Відтоді Марина стала двічі на тиждень приїжджати до покинутого заводу. Привозила їжу та деякі речі для Петровича, як називала його. А одного дня, приїхавши, не зустріла його.

– Петровичу, – кликала його, та все було марно. – Петровичу, де ви?

Через два дні все ж знайшла його. Чоловік лежав на теплотрасі на купі старого одягу. Гаряче чоло свідчило про високу температуру. В нього було запалення легенів. А також мікроінсульт. Тож лікарі написали довжелезний список потрібних медикаментів і дали його Марині.

Минуло два тижні. Петрович поволі одужував. Марина готувала йому різні бульйончики та інші смаколики. Вона приїжджала в лікарню двічі на день, і сусіди по палаті думали, що вона – донька Петровича. Кожного разу, коли він це чув, непомітно змахував непрохані сльози.

– Ура! – в палату зійшла Марина. – Щойно говорила з лікарем. Сказали, що завтра випишуть.

У відповідь Петрович сумно посміхнувся. Згадка про купу лахміття на теплотрасі викликала холодок у нього в душі.

– Маринко, дякую тобі, – мовив він, коли вийшов провести її до виходу з лікарні. – Якби не ти, то я б там вже й загнувся б.

– Петровичу, все гаразд, – відповіла вона. – Завтра об одинадцятій приїду за вами. Повезу додому.

– Куди? – чоловік нерозуміюче подивився на неї.

– На дачу, – відповіла Маринка. – Вона у нас велика, з усіма комунікаціями. Після смерті батьків стоїть порожня. Тому пропоную вам жити там. А я з малечею та чоловіком будемо приїжджати на вихідні. Діти хочуть спілкуватися з дідусем, тому станете ним для них. До речі, чоловік завтра займеться питаннями вашої пенсії – думаю, за місяць-другий ви будете її отримувати.

– Марино, ти ангел у моєму житті, – від почутого чоловік заплакав. – Дякую Богу, що послав тебе.

Ксенія Фірковська

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Все про: безпритульні
В тему