Щоб мати гроші на їжу, пенсіонер шукав клієнтів у метро, а тепер працює у престижному ательє

Ця історія на перший погляд може видатися неймовірною. Однак в житті дива таки трапляються, в чому переконався 73-річний Олександр Поремський.

Адже ще нещодавно він стояв у метро, тримаючи в руках табличку з надписом «Пошиття костюмів», йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».

– Сподівався, що когось це зацікавить і таким чином матиму клієнта, – розповідає киянин. – Бо я, маючи 40 років стажу, отримую лише дві тисячі пенсії. Самі розумієте, вижити за такі гроші просто нереально. Я шукав роботу, однак в ательє мені пропонували тільки 30 відсотків від вартості роботи. Ось так і опинився у метро. Це було дуже принизливо, однак коли не маєш за що купити елементарні продукти, то що робити?!

Все змінилося тоді, коли дідуся побачила Ольга Коверда. Пожалівши старенького, сфотографувала його і виклала фото у «Фейсбуці», написавши при цьому «Дідусь стояв в переході на Позняках. Каже, що сам шиє. Ех, йому б замовників підкинути».

І наступного дня до пана Олександра зателефонувала Ксенія Чамлай, співвласниця ательє. Запросила на співбесіду.

– Відверто кажучи, я була вражена, – каже пані Ксенія. – Позитивний, усміхнений, енергійний – він відразу усім нам дуже сподобався. Приніс з собою документи, трудову книгу. Розповів про трудову діяльність. Зрештою, його одяг – пальто, жакет, брюки і навіть кепка – свідчили, що їх шив не просто майстер, а справжній майстер. Все це шив він сам. Ми поспілкувалися на професійні теми – і вирішили, що будемо співпрацювати. Олександр Федорович буде шити костюми, проводити майстер-класи і читати лекції тим, хто хоче опанувати мистецтво крою і шиття.

Дідусь щиро зрадів такій пропозиції.

– Бажання шити у мене з'явилося в молодості, коли так хотілося красиво одягатися і водночас не було ніякого бажання носити магазинний ширвжиток, – ділиться спогадами він. – Я працював на військовому заводі учнем токаря, опісля – строкова служба. А тоді мама, яка працювала закрійницею жіночого плаття, порадила влаштуватися учнем до закрійника Коршунова, ательє якого тоді було відоме в усьому Києві. Шив брюки, тоді став майстром пальто. В 26 років шив пальто як майстер 5-го розряду. Згодом Ісаак Шехтер, який був начальником цеху, запросив мене туди бригадиром.

В цьому цеху працював і Михайло Воронін, з яким ми згодом працювали. Пригадую, він любив святкувати свій день народження на природі. В Конча-Заспі в лісі стояли столи, після застілля купалися, тоді знову застілля. Весело було. Загалом Михайло був дуже амбіційним, епатажним. Він справжній геній.

Згодом чоловік працював у відомому ательє «Комунар». Шив костюми для суддів, міністрів, депутатів. Залюбки розповідає, як шив фрак для Віктора Гуцала, дирижера оркестру народних інструментів.

– І коли він запросив мене в театр, то я не стільки слухав музику, скільки дивився на фрак, чи добре сидить, як рухається під час руху дирижера, – посміхається Олександр Федорович. – І, скажу відверто, фрак сидів просто ідеально. Як же мені було приємно! До речі, свого часу я прочитав дуже багато спеціалізованої літератури і винайшов власний метод крою брюків за… 15 хвилин. Відтак роками працював швидко, злагоджено та якісно. Тому тепер залюбки поділюся своїм досвідом із молодими колегами. Бо дуже хочу, аби люди одягалися у красивий, якісно пошитий одяг.

Ксенія Фірковська