Таких людей, як Юрій Фединський, в Україні називають чудаками. А для Юрія більшість із українців, які живуть за принципом «їсти-спати-працювати», видаються диваками. То хто з нас має рацію і в чому щастя?
Мрію діда втілив онук
Ця історія почалася майже сто років тому. Саме тоді професор зі Львова Юрій Фединський (рідний дід і тезка героя нашої публікації), боячись сталінських репресій, виїхав із України аж до далекої Америки, йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».
У місті Нью-Джерсі чоловік улаштувався прибиральником у міській бібліотеці. Допрацювався аж до посади директора цієї ж таки бібліотеки. Та, попри успішну, здавалось би, кар'єру, Юрій усе життя почувався нещасливим. Бо… тужив за Україною. До останнього свого подиху Юрій Фединський мріяв, що колись усе-таки ступить на батьківську землю. І хоча побачити Україну професору так і не вдалося, проте мрію дідуся зумів утілити його внук і тезка Юрко Фединський.
Любов до України Юрія Фединського-молодшого гріла душу всі роки проживання в США. Хоча тато – Ерік Бревер – має ірландсько-німецьку кров, утім мама за національністю – українка. Вона все життя збирала все, що пов'язане з далекою батьківщиною, – традиції, культуру, речі побуту. Завдяки мамі Юрій уперше почув аудіозапис кобзарських пісень. І щось на генетичному рівні в ньому йокнуло. Причому настільки, що Юрко став опановувати гру на бандурі, хоча до того ґрунтовно займався спортом і грою на фортепіано.
Коли Юрію настав час обирати майбутню професію, батьки вирішили: музика – то для душі, а не для грошей. Тому спершу Юрко, як усі типові американці, спробував займатися прибутковою справою – влаштувався працювати помічником адвоката. І не деінде, а в самому Нью-Йорку!
Два роки чоловік торував стезю юриспруденції. Та, врешті, зрозумів: гонитва за грішми – це не його. Він хоче грати автентичну музику на старовинних музичних інструментах.
Для більшості з нас таке рішення видається, як мінімум, дивним. Утім Юрко розумів: життя дається лише раз, і обирати треба той шлях, де ти почуваєшся щасливим.
«Тебе можуть заслати до Сибіру!»
Певний час Юрко Фединський опановував гру на бандурі в Америці. А потім внутрішнє чуття (отой генетичний зв'язок із дідом) підштовхнуло чоловіка поїхати туди, де мала батьківщина предків, – до Львова.
Як тільки мама, бабуся й бабусина сестра почули це, стали відмовляти. Після десятиліть життя в Америці вони все ще боялися комуністичного режиму й того, що Юрка можуть заслати до Сибіру чи запроторити в концтабори.
Проте це вже був 1998 рік. Тож чоловік не послухав порад старшого покоління, купив квиток на літак – і опинився у Львові.
Спецслужби вважали бандуриста «шпіоном»
Що більше жив в Україні Юрко, то більше відчував: він тут не гість і Україна – це його земля.
Продовжуючи справу свого життя, чоловік навчався гри на кобзі, почав реставрувати старовинні музичні інструменти. Разом із однодумцями став давати концерти. А потім на весіллі у свого друга зустрів Марію – дівчину з Полтавщини, яка опанувала фах інженера-будівельника, однак мала таку ж творчу душу, як Юрко.
Зустрічалися. Одружилися. Народила первістка. Але життя в Києві, де постійна метушня, шум і сміття, були не до снаги молодому подружжю. І так вони опинилися на Полтавщині, в селі Крячківка.
Повірити, що син мільйонера переїхав із Америки й оселився у сільській глушині просто так, за покликом душі, для полтавських можновладців було неможливо. Тож вони підсилали до Юрка «засланців» із хорошими могоричами. Думали, підпоять американця і той розколеться, навіщо насправді приїхав зі Штатів. А коли Юрко відмовився, сказавши, що не вживає горілки, та пояснив, що в Україні займається грою на бандурі, йому прямим текстом заявили: «Розказуй, за яку партію граєш».
Спецслужби теж підозріло поставилися до громадянина США, котрий емігрував до «нещасної країни». Вони були переконані, що Юрій – агент іноземних спецслужб, і його завдання – збирати інформацію про все, що відбувається в Україні, та передавати її за кордон.
Та й жителі Крячківки були, м'яко кажучи, подивовані приїжджими. Їм було невтямки, що молода сім'я («з городських»!) купила старезну хату аж за чотири з половиною тисячі доларів! Так само було невтямки, що «прибульці» (так Фединських нарекли у Крячківці) не мурують парканів під два метри, не ставлять воріт, не садять картоплі, щоб було «собі, свиням і на продаж».
А що вже люди говорили, коли дізналися, що Юрій споруджує хату не з цегли, а з тюків соломи, які обмазує глиняним розчином! «Та вона завалиться!», «Та її миші за зиму з'їдять!» – казали господареві. Проте Юрій навчився жити не за «сільськими правилами», а за власним бажанням. Звів небачену в селі хату, і вона ось уже десять років стоїть, обігрівається лише від печі – і при цьому чудово зберігає тепло. Миші, щоправда, норовлять понадгризати стіни. Проте й від них є хороші засоби: замазування глиною дірок та запускання кота.
Гастролювали Європою та Канадою
Втім подружжя Фединських переїхало до села не лише за сільською романтикою. І займається в селі не тільки господаркою та вихованням чотирьох дітей. У них набагато масштабніша місія – з населення формувати громадян і патріотів.
Тож саме для того вже десять років поспіль Фединські організовують літні кобзарські табори, на які з’їжджаються однодумці не лише з України, а й з-за кордону, навіть із-за океану!
А ще Юрій із Марією мріють відкрити у селі Музей українського кобзарства. Бо як же, дивуються, не показати всіх тих музичних раритетів, які вони зібрали в Україні та за кордоном.
А ще Юрій із такими ж фанатками кобзарства організував торік перші гастролі Європою та Канадою, під час яких вони давали безплатні концерти всім, хто хотів почути автентичну українську музику.
Довелося непросто, зізнається Юрій. Бо не мали жодного фінансування. А своїх коштів було настільки мало, що вистачало тільки на пальне (Юрій їхав власним авто і сам же був за водія). Проте світ не без добрих людей. Тож кобзарям вдалося навіть трішки заробити грошей.
Гроші тільки примножують наші проблеми
Проте щодо грошей (як і до матеріальних благ загалом) Юрко досі лишається переконаним оптимістом. Можливо, справа в тому, що в сусідньому з Крячківцями селом, мешкав колись знаменитий український філософ Григорій Сковорода? Бо і в Юрія, як і в Григорія, філософське ставлення до всього, що нас оточує.
Так, Юрій вважає, що фінанси не вирішують проблеми, а тільки примножують їх. І як тут не погодитися, що, маючи гроші, ми вирішуємо ті питання, яких би ніколи не мали під час безгрошів'я?
Така потреба, як авто, для Юрія теж доволі дискусійна. Бо поки ти їдеш – ти щасливий, та, як тільки машина ламається, ти стаєш у рази нещасливішим за пішохода, який ніколи й не мав автівки.
Та й загалом до труднощів та невдач Юрій ставиться мудро. Якщо не вдалося тобі щось, отже, так було потрібно, аби ти зайнявся чимось більш для себе корисним.
«А за що ж цей Юрко живе?» – запитаєте ви. За гроші: він їх отримує, займаючись справою для душі, – виготовляє автентичні музичні інструменти: кобзи, бандури, ліри, гуслі, торбани.
Тато вже переїхав, а мама підшуковує хату
Після всього прочитаного ви досі вважаєте, що Юрко – дивак?
А от його батько – зовсім іншої думки. Ерік Бревер усе життя трудився стоматологом. Відкрив у Штатах декілька своїх клінік. Завдяки цьому став мільйонером. Але спокійною старістю він вирішив насолоджуватися не в Америці, а тут – в Україні. Тож із допомогою сина придбав у Крячківцях будинок, що через кілька хат від Юркової. Оселився. А тепер, аби почуватися суспільно корисним, хоче відкрити в селі стоматкабінет і безплатно лікувати односельців.
Проте й це ще не все!
Юркова матір, яка за походженням – українка, але ніколи не бачила батьківської землі, теж хоче переїхати до Крячківців! Щоправда, з чоловіком Еріком вони давно розлучені. Вже й мають досвід шлюбу з американцями. Наразі обоє «холостякують». Але Юрко сподівається, що, коли вони обоє житимуть по сусідству, це зблизить два самотні серця і батьки знову стануть подружжям…
…Бо має небесне страхування
Розповідаючи про правила свого життя, Юрій каже: він та його рідні живуть за Законом Божим. Тож у всіх справах мають небесне страхування. Саме воно щороку допомагає збирати на літній табір талановитих людей, які хочуть більшого, ніж мати хату, машину і гроші в банку.
Ось уже три роки Юрій організовує фестиваль «Древо роду кобзарського». Причому не просить на це жодної бюджетної копійки. Він не женеться за матеріальним. Бо на той світ іще ніхто нічого не забрав. Натомість чоловік має те, що не знеціниться навіть у тому, позаземному життя, – духовне багатство.
Оксана Бубенщикова
БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
