Кіборг Донецького аеропорту півроку був прикутим до ліжка, а тепер намотує велосипедом по 10 000 км
Сашко Чуб народився та виріс у Ніжині. Але його мандрівній душі було затісно на рідній Чернігівщині. Тож у 25-ть Сашко придумав, як поєднати любов до мандрівок та необхідність заробляти гроші. Придумав – і став моряком!
Запізнився на Майдан, бо… потрапив у полон піратів
– Контракт, який ми уклали з роботодавцем, означав, що я впродовж 16 місяців працюватиму на танкері, що перевозить нафту. А за ті декілька годин, коли ми будемо біля берега, я планував відкривати для себе котрусь із країн Африки, – провадить оповідач. – Загалом, так воно й сталося. Я бачив замурзаних темношкірих малюків, які копирсалися у смітті в пошуках їжі. Я знайомився з тамтешніми чоловіками, які, глянувши на мій колір шкіри, відразу пропонували наркотики, жінок та алкоголь. Я навчився чемно відмовляти темношкірим жінкам, котрі вважали: якщо я білий – то неодмінно мільйонер, а тому пробували мені сподобатися.
Коли у грудні 2013-го контракт моряка завершувався – в кишенях Сашка вже шелестіла чимала сума доларів, а в голові визрів план їхати не додому, а відразу до Києва на Майдан. Втім стати учасником Революції гідності Сашкові завадили… пірати!
– Поблизу узбережжя Нігерії вони за лічені хвилини захопили наш танкер «Алтея». Взяли в заручники капітана. І стали вимагати викуп. Доки між дипломатами й піратами тривали торги, минуло більше від двох місяців. Тож, коли у березні я врешті потрапив до Києва, на Майдані побачив тільки залишки наметів та активістів. Відтак обдзвонив своїх друзів, знайшов однодумців, за «морські» гроші купив військову амуніцію – і ми вирушили на Донбас, – продовжує Сашко.
«Якщо я загину – то краще мене спаліть»
У складі нацгвардійців Сашко воювати не захотів. Бо не міг підпорядковуватися тим, хто був відверто тупіший. Потім – добровольчий батальйон «Айдар», де Сашко пройшов «хрещення «Градами» поблизу луганського селища Металіст. Та врешті боєць знайшов собі братів по духу у «Правому секторі», який на той час сформувався у ДУК (Добровольчий український корпус).
– Вирушаючи на війну, я дав собі установку: або повертаюся цілий, або не повертаюся взагалі, – відверто каже оповідач. – Оскільки більше був схильний до другого варіанта, то попросив свого товариша: якщо зі мною щось станеться, поясни моїм батькам, аби моє тіло не хоронили в землю, а спалили.
І так доля привела Сашка в Донецький аеропорт… Коли він туди їхав із хлопцями, в половини бійців не було зброї. Але хіба то проблема, якщо в тебе значно дорожче – дух!..
– Так, були ті, хто не мав жодної подряпини, але втікав у машині з пораненими. Але були й такі, які, навіть маючи право, відмовлялися покидати стіни цього «бастіону», – не стримує емоцій Сашко. – Саме в Донецькому аеропорту я бачив, як за лічені хвилини гасне життя того, який щойно біг із тобою, виносячи пораненого. Я пам?ятаю 19-річного хлопця на псевдо Скельд: лінгвіста, красеня з блакитними очима, якому я намагався зупинити кров (бо хлющила із сонної артерії), і розумів, що все одно його втрачу. Але я бачив хлопців, для яких Україна була дорожчою за власне життя. Кількох із них мені навіть вдалося «залатати» після поранення. І я пишаюся цими хлопцями!..
Натомість себе Сашко жартома називає «кіборг-трьохднєвка». Адже в аеропорт він потрапив якраз на день народження Путіна. Ворожі війська хотіли зробити «царю» подарунок. Тому лупили, з чого могли, аби взяти «цю українську фортецю незламності». І під час одного з танковових обстрілів осколок «прошив» Сашкові ногу.
– Я біжу й відчуваю: щось пече в нозі. Та так, що ступити не можу. Думав, відірвало. Глянув: ні, на місці. Значить пристрілювати себе не буду, – усміхається чоловік. – Хоча насправді в ту мить було не до жартів.
– Якраз тоді наші попросили перемир?я, щоб повиносити 200-х і 300-х. Домовилися. Грузимося на БТРи. Аж тут наш танк загоряється, а по нас починають цілити снайпери. Проте нічого, вижив, – продовжує чоловік оповідь, яка згодом лягла в основу документального фільму «Добровольці Божої чоти» Леоніда Кантера та Івана Яснія (січень 2015 р.).
«А потім мені повністю поламали ногу і наново її склали»
А потім було те, що Сашко переживав найважче: півроку прикутий до ліжка, півроку сумнівів «Чи зможу я взагалі ходити?», дві операції, що не принесли нічого, крім відчаю.
– Йдучи на війну, я не боявся смерті. Але дуже боявся каліцтва. Вважав: краще загинути, ніж стати тягарем для інших. І якраз те, чого боявся, здійснилося… Проте доля подарувала мені ще один шанс – хірурга від Бога, який повністю переламав мені двічі оперовану ногу, склав її заново і сказав: «Ходити будеш, але з паличкою».
Втім Сашко завжди вірив у дива. І диво сталося. Той, який мав накульгувати, спираючись на кийок, так ухопився за життя, що не просто ходив та бігав, а став тисячі кілометрів намотувати на велосипеді.
– Три місяці реабілітації в США – і я на подарованому велосипеді вирішив утілювати свою нову мрію: проїхати всю Північну Америку від сходу до заходу! – продовжує Сашко.
Щоб переповісти усі пригоди, що виникли на шляху довжиною в 10 000 км, не вистачить і дня. Адже були там і алігатори, яких Сашко поплутав із муляжем і штрикав палкою. Були смертельно небезпечні каньйони, які Сашко (з інвалідністю!) долав, несучи на собі 15-кілограмового велосипеда і 30 кіль спорядження. Був поліцейський відділок, на території котрого дали прихисток «сумашедшему» туристу, і пенсіонер-самітник, який десятки років жив на човні й там же дав нічліг українському кіборгу.
– Звісно, було непросто. Щодня я долав у середньому по 150 кілометрів, а бувало, що намотував і 220. Я лише декілька разів спав у теплому ліжку, а харчувався найдешевшою їжею. Та натомість, – зізнається Сашко, – я отримав найголовніше – звільнив свою душу від війни і заповнив її жагою до життя!
«В «Іграх нескорених» я відчув цінність поразки»
Закоханий у пригоди й відкриття, Сашко вирішив спробувати себе в «Іграх нескорених», про які дізнався, ще перебуваючи у Штатах. У складі національної збірної він відстоював честь України у канадському місті Торонто. І хоча свою участь називає повним провалом, бо не здобув жодної медалі, утім каже: «Зате я відчув цінність поразки і ще раз зрозумів: я не спортсмен – я бродяга-мандрівник і це моє покликання».
Не дивно, що по завершенні «Ігор нескорених» Сашко знову «осідлав» велосипеда. Тепер уже нового й дорогого, якого йому подарувала українська діаспора в Канаді. І тепер він їздив не просто заради пригод, а щоб у кінотеатрах Канади презентувати «Добровольців Божої чоти» – кінострічки, актором якої став мимохіть і сам.
«Кузня Уніж»: там, де народжуються патріоти
– Ну, а тепер, коли Штати й Канада позаду, моїм новим захопленням стала «Кузня Уніж» – дитячий спортивно-патріотичний табір, який я за підтримки друзів організував на Франківщині в однойменному селі Уніж, – провадить Сашко. – Щоб дітлахам (а приймаємо ми всіх, кому від 10 до 17 років) не було часу сумувати, ми чого тільки їм не вигадуємо: ліплення з глини і гру на музичних інструментах, спортивні змагання і веломандрівки, заняття із самозахисту і лазіння по скелях. Узимку додаємо кулінарні витребеньки на Різдво, гірський туризм і бігові лижі. Так що адреналіну вистачає на кожен день!
До речі, стати учасником «Кузні Уніж» може кожен охочий. Дітям загиблих та поранених в АТО путівка безплатна, дітям учасників АТО – знижка 50%, ну, а всім іншим – повна вартість, яка орієнтовно становить 5 тис. грн за два тижні відпочинку та 5-разового здорового харчування.
– До речі, я й ветеранів АТО залучаю до роботи! – додає Сашко. – От улітку моїм помічником став Андрій, який на війні утратив ногу. Але нічого! Він і з протезом грав із дітлахами, розповідав захопливі історії. А головне – власним прикладом показував, що таке любити Україну і радіти кожному новому дню... Так що – запрошую!
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
