Зустріч із протоієреєм Василем Янчуком у храмі Різдва Пресвятої Богородиці в селі Полонка нагадує тиху розмову з людиною, у серці якої живе світло. Його погляд випромінює доброту, а слова – «спокій» і «мудрість» – народжені роками служіння Богові та людям.
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
У кожній фразі отця Василя відчуваються глибока віра, любов до України й невтомне прагнення берегти духовні традиції, що передаються у його родині вже шосте покоління поспіль. Священницький шлях для родини Янчуків не випадковість і не професія. Це покликання, що проросло крізь десятиліття. Два рідні брати отця Василя служать на Житомирщині, двоє синів також обрали дорогу священнослужителів: один став настоятелем храму у Полонці, інший служить у селі Тарасове. Цей шлях продовжили й племінники священника. Храм Різдва Пресвятої Богородиці зустрічає благоговійною тишею, запахом ладану й неймовірною красою старовинного розпису. Тут ніби завмирає час. Під високими склепіннями, серед образів святих і мерехтіння лампад, душа сама налаштовується на молитву.
– Історія нашого села сягає глибини віків, – розпочинає розмову отець Василь. – Археологи знаходили тут сліди поселень пізнього палеоліту, неоліту, доби бронзи, ранньослов’янського часу та княжої доби. Перша письмова згадка про Полонку датується 1150 роком у Літописі Руському.
Священник говорить про минуле рідного краю так, ніби сам був свідком давніх подій. Колись Полонка була резиденцією луцьких владик, а саме село вважалося козацьким. Поблизу височіли кургани, у яких, за переказами, спочивали козаки, полеглі після Берестецької битви. На згадку про них біля храму встановлено пам’ятний хрест. Першу дерев’яну церкву тут звели ще у XVIII столітті, однак у роки Першої світової війни вона згоріла. Людям вдалося врятувати лише найцінніше – старовинний запрестольний хрест, кілька ікон та давні дзвони, які й нині стоять на церковному подвір’ї – як мовчазні свідки історії. Та навіть після великої втрати громада не втратила віри.
– У 1938 році люди дуже хотіли відродити святиню. Вони зверталися до місцевого пана з проханням допомогти з будівництвом, але отримали відмову. Тоді селяни самі почали збирати гроші – хто скільки міг. Здавали по п’ять злотих, і так постала нова церква, – розповідає отець Василь.
Він наголошує: у Полонці завжди молилися українською мовою. Тут служив митрополит Полікарп Сікорський, а в 1938 році депутатом польського сейму від місцевої волості обрали Мстислава Скрипника, майбутнього Патріарха Київського і всієї України. Навіть у радянські часи, коли віру намагалися викорінити, храм у Полонці залишався відкритим. На великі свята сюди сходилися люди із чотирнадцяти навколишніх сіл. Усередині не вистачало місця, тож люди молилися просто надворі.
– Тоді священників, які не хотіли переходити до так званої «Сталінської церкви», висилали до сибіру, – тихо каже отець Василь, і в його голосі чується біль за пережите поколіннями.
У 1992 році, на Преображення Господнє, громада вирішила перейти до Київського патріархату. Попередній настоятель не підтримав рішення людей, і саме тоді парафію очолив отець Василь. Відтоді святиня почала оживати по-новому. У храмі з’явилися дивовижні розписи, виконані священником-іконописцем Сергієм Кушніром у стилі почаївської школи. Кожна ікона тут має свою історію: поруч зазначені імена родин, які жертвували кошти на святі образи. Ступаючи під церковні склепіння, важко відірвати погляд від величного іконостаса, старовинних Царських врат у козацькому стилі та образів святих із часточками мощей. Тут зберігаються ікони святого Пантелеймона, Серафима Саровського, Георгія Побідоносця, Амфілохія Почаївського. Особливе місце посідає стародавня ікона Миколая Чудотворця. Потемніла від часу, вона все одно вражає живим поглядом святителя, який ніби дивиться просто в душу кожному, хто приходить до храму. Серед цієї краси отець Василь згадує і власне дитинство.
– Мене назвали на честь дідуся. Він був дуже набожним чоловіком і справжнім патріотом. Не хотів вступати до колгоспу. Якось сильно застудився дорогою і помер від запалення легень у 42 роки. А моя бабуся була онукою священника. Я виріс у глибоковіруючій родині, де молитва й Божі Заповіді були основою життя.
Він говорить просто, але в кожному слові відчувається внутрішня сила людини, яка пройшла крізь десятиліття служіння. 22 грудня 1992 року отця Василя офіційно призначили настоятелем парафії у Полонці. Саме тут він прослужив багато років, виховав покоління вірян і допоміг сформувати міцну духовну громаду. З особливою теплотою священник згадує митрополита Луцького і Волинського Якова Панчука, людину, яку називає своїм духовним наставником.
– Це був архіпастир великої духовної сили. Він умів поєднати святе й земне. Любив людей, Україну, Церкву. За його служіння семінарія підготувала понад тисячу священників.
Сьогодні поруч із отцем Василем служить його син Ігор, теперішній настоятель храму. Сам священник із вдячністю говорить про дружину, з якою прожив 45 років, про дітей та онуків, які продовжують духовну й освітню традиції родини. Та найбільше його турбує сучасний світ: стривожений, виснажений війною й духовними випробуваннями.
– У кожного своя дорога до Бога, але треба пам’ятати: без Нього немає справжнього життя. Ні священник, ні храм, ні навіть ікона не можуть спасти людину без живої віри. Тому моліться, живіть за Божим Словом, не минайте храму. Бо молитва – це щира розмова людини з Господом, у якій відкривається душа.
Його слова звучать не голосно, але проникають глибоко в серце. Можливо, тому, що сказані людиною, яка все життя не просто проповідує віру, а живе нею щодня.
Олеся Максимець
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
