Навіть якщо ти вижив на війні, то після повернення з фронту війна для тебе не закінчується. Вона – у різких звуках, які нагадують бій. В образливих словах: «Чому не на війні?» У боротьбі за те, щоб після втрат і поранень знайти себе в новому житті.
Що найбільше болить ветеранам? Якої вони потребують підтримки від громади, яку захищали? І чому після війни реабілітація потрібна не лише військовим, а й їхній сім′ї? Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Про все ми говорили з Олександром Мурашовим: донедавна – бійцем 5-ї штурмової, а нині – членом Ради ветеранів 5-ї штурмової, адміністратором КП «ХАБ Ветеран» у Луцьку, студентом ВНУ за спеціальністю «Психологія».
– Олександре, ваш позивний Фін. Як так вийшло, що ви з Фінляндії, маючи там успішний будівельний бізнес, поїхали на фронт російсько-української війни?
– Бо я українець. Родом із волинського селища Цумань. Там навчався, пройшов армію. Будівельним бізнесом, торгівлею займався спочатку в Києві. А з 2015-го – у Фінляндії. Мав усе: цікаву роботу, хороші прибутки. Та, коли 24 лютого 2022-го донька з Києва подзвонила: «Тату, тут усе летить. Вибухи. Не можу виїхати», я зразу сюди. Багато було тоді чоловіків, які з-за кордону поверталися, щоб захистити Україну. Але набагато більше тих, хто втікав, кинувши свою країну напризволяще.
– Скільки років ви були на передовій?
– Зразу мене взяли в роту охорони. А в травні 2022-го я зі своїм командиром і ще п′ятьма побратимами пішли у 5-ту штурмову. Спочатку базувалися в Києві. А в кінці літа виїхали на Донеччину: Бахмут, Кліщіївка, Майорськ, Світлодарськ. Там був, поки у травні 2025-го лікарі не сказали: на списання, ти більше не можеш виконувати бойових завдань.
– Зразу після повернення що виявилося найважчим?
– Та насправді багато речей починає тригерити. Я живу на проспекті Соборності в Луцьку і не раз схоплювався серед ночі від звуків мотоцикла без каталізатора. Цивільні того не розуміють, а для військового – це стрес. Бо на фронті кожен різкий звук – це ризик для життя, тож інстинкт самозбереження змушує миттєво на все реагувати, і ветеран, де б він не перебував, шукає: звідки звук, який це ризик, що робити. Організм так навчився.
– Знаю, що, крім роботи у «ХАБ Ветеран» і громадянських обов′язків, ви також таксуєте.
– Так, це для мене і підзаробіток, і час подумати.
– Чи виникають ситуації, які особливо зачепили?
– Робота з людьми – це щоденні ситуації. Недавно був випадок, сідає незнайома жінка, всю дорогу дивиться на мене, ми вже доїжджаємо, і вона каже: «От дивлюсь я на тебе – здоровий лоб. Мого чоловіка ТЦК загребло два місяці тому, а ти, сука, такий здоровий, катаєшся по Луцьку».
– І що ви?
– Сказав, що Україну повинні захищати всі. Але до чого я веду: не можна чоловіка, якого бачимо на вулиці, звинувачувати в тому, що він не на фронті. Бо ветеран – це не лише людина з ампутацією чи іншими видимими наслідками поранень. І такими звинуваченнями не варто розкидатися.
– Що ще може викликати у вас гостру реакцію?
– Російська музика. У мене багато російськомовних побратимів. Чудові люди, патріоти, відважні воїни. Вони вчать українську, поки розмовляють суржиком, але вони стараються. Та російська музика – це зовсім інше. Бо всі ці прослуховування монетизуються і йдуть у бюджет рф. Тому щоразу, коли ви прослуховуєте російську пісню, ви робите свій вклад у російську зброю.
– Ви зараз допомагаєте ветеранам, які звільняються зі служби. Чому вирішили цим займатися?
– Бо кожен, хто пройшов війну, – мій побратим. І якщо я не можу допомогти побратимам на фронті, то буду це робити в тилу. Тому працюю в комунальній установі «ХАБ Ветеран», на громадських засадах – у Раді ветеранів 5-ї штурмової. Бо, коли військовий звільняється, він часто лишається наодинці зі своїми проблемами. «Коли я був потрібен державі, мене знайшли, привезли, вділи, дали автомат, відправили на позицію, – казав якось один із побратимів. – А зараз, коли я звільнився, то став нікому не потрібен». Тому я щодня роблю все, що можу: обдзвонюю, розпитую, вирішую, – аби підтримати ветеранів, які звільняються.
– Що для них може запропонувати «ХАБ Ветеран»?
– Ми переважно консультуємо. Для того працює офіс у Луцьку, на проспекті Волі, 23, маємо прямий телефон (075) 103 30 08. Можна подзвонити, розповісти про свою потребу. Наш фахівець підкаже, як усе вирішити, знайде спеціаліста за місцем проживання ветерана. Можливостей для ветеранів справді є маса: і щодо реабілітації, і щодо бізнесу та працевлаштування. Аби більше людей знало, що ми такі є, маємо сторінку в фейсбуці, в інстаграмі, роздаємо брошури по шпиталях, лікарнях. Ми співпрацюємо з департаментом з питань ветеранської політики Луцької міської ради, іншими підрозділами міської ради, громадськими організаціями, спілками.
– Але чи всі ветерани хочуть скористатися тими можливостями?
– Ні. І це велика проблема. Активних ветеранів, які будуть щось шукати і робити, – відсотків 20 – 30. Є такі, які хочуть, але не можуть, бо живуть у якомусь далекому селі, втратили кінцівку, сидять удома. І добре, якщо поруч є рідні. А є такі, від яких відвертаються навіть родичі. В результаті людина сідає на стакан і просто спивається або й ще гірше.
– Як цю проблему можна вирішити?
– У кожній громаді є фахівці супроводу. Якби база ТЦК щодо звільнених військових була у фахівця із супроводу, то він міг би, як мінімум, обдзвонювати: «Чи тобі потрібна якась допомога?» Саме так ми робимо у 5-й штурмовій. От буквально днями я телефоную до хлопчини, який звільнився із п′ятої штурмової. Із фото бачу – він втратив ліву руку. «Ой, дякую, що подзвонили, – розчулився він. – Я навіть не очікував. Думав, уже нікому не потрібен». – «Може, – запитую, – у вас якісь потреби є?» – «Ви знаєте, – каже, – я не можу заробити собі на продукти». Наступного дня в нас засідання Ради ветеранів 5-ї штурмової. Я розказав про цього ветерана із Сумщини. Ми знайшли тамтешніх волонтерів, завантажили п’ять ящиків продуктами і завезли тому хлопчині.
– Тобто проблема не лише в тому, що допомоги немає, а й у тому, що ветеран часто не знає, куди звертатися?
– Саме так. І тому наш хаб консультує. Найчастіше – щодо квартирного обліку й відпочинку. Департамент ветеранської політики більше наділений фінансовими можливостями. Але не кожен, хто звільнився, знає, що ми такі є. Тому дякую газеті «Твій вибір», що розповідаєте про нас.
– А от що робити ветеранам у далеких селах. Особливо, коли людина з ампутацією чи іншими важкими наслідками поранень?
– Коли я був в Івано-Франківську на форумі, то дізнався, що в області до ветеранів із віддалених сіл приїжджають мобільні групи зі спеціалістами, психологами, допомагають оформити документи, обговорити питання працевлаштування, – продовжує ветеран із Луцька Олександр Мурашов на псевдо Фін.
– Проте є ветерани в настільки важкому психологічному стані, що вони замикаються в собі і нічого не хочуть.
– Так, якщо в людини ПТСР (посттравматичний стресовий розлад, – авт.) і вона ще й починає вживати алкоголь, то навколишнє середовище взагалі перестає бути їй цікаве. От, наприклад, на очах одного хлопчини в одну мить загинуло п′ятеро побратимів, а сам боєць дивом вижив. І він каже: «Я не можу з цим справитися. Я, як не вип’ю, то не засну». А я як людина, яка взагалі не вживає з 2008-го, сказав цьому хлопчині: «Це маячня! Тобі просто треба звернутися до психолога». І таких ветеранів багато. Їх треба шукати й витягувати.
– Але цивільному психологу вони скажуть: «Ти нічого не розумієш, бо ти там не був».
– От тому я сам пішов навчатися на психолога у ВНУ. Із мого оточення ще десь чотири людини здобувають цей фах. Бо наразі таких спеціалістів – великий дефіцит, оскільки більшість ветеранів потребують психологічної допомоги.
– А чи складно ветеранам вирішити питання з роботою, з власним бізнесом? Бо є такі, які кажуть: «Я своє відвоював, пенсію маю. Мені більше нічого не треба...»
– Звичайно, є такі, які вже нічого не хочуть робити. Але є й інші. Наприклад, у мене один побратим із Забороля. Він звільнився, має пенсію, але взяв грант, розвиває свій бізнес, будує ферму. Має ліцензію і по вечорах таксує, займається перевезеннями. Тобто людина повністю активна. Тому коли чую від ветерана: «Я не можу знайти роботу», то зразу уточнюю: «Ти не можеш чи не хочеш?» і з власного досвіду відповідаю: «Ти просто не хочеш!»
– А наскільки складно ветерану влаштуватися на роботу?
– Складно. Бо роботодавці ніби й кажуть: «Ми до ветеранів ставимося з повагою». Та, коли приходить ветеран, керівник думає: «У мене на підприємстві, умовно, 20 цивільних чоловіків. Я візьму ветерана – і почнеться конфлікт: ветеран казатиме колегам «ви ухилянти», а цивільні скажуть ветерану «контужений!» Мені треба ці конфлікти?» – думає роботодавець і часто відповідає: «Вакансій уже нема».
– І як цю проблему вирішувати?
– Великі підприємства запрошують психологів, спеціалістів, які будуть пояснювати колективу – і цивільним, і військовим, – що тут не повинно бути розмежування на цивільних і військових, що не повинно бути стереотипів, що «всі цивільні – ухилянти», «всі військові – психи». Тільки так можна руйнувати стіну нерозуміння і формувати колектив.
– Які переваги може отримати колектив, узявши на роботу ветерана?
– Люди з військовим досвідом чіткі, дисципліновані, пунктуальні. От знаєте пекарню Happy Bakery? Вони до мене звернулися: «У нас у Львові працюють два ветерани-пекарі, ми дуже задоволені. Хочемо ще в Луцьку працевлаштувати ветеранів. Можете розмістити це оголошення по своїх групах?» Також є ще сайт і ветеранська група «Твій шлях додому», де можна шукати можливості.
– Але тут є ще один бік медалі: розмір зарплати.
– Так, після 140 тисяч гривень «бойових» тяжко погодитися на середню по Луцьку 20 – 25 тисяч. Але я пояснюю ветеранам, що в Луцьку й витрати не такі. На Донеччині, в Бахмуті, працював у підвалі магазин, де всі ціни були вищі у 15 – 20 разів. У Краматорську пачка цигарок коштувала 300 – 400 гривень, пачка вологих серветок замість 25 гривень – 250 – 300 гривень. Оренда хати з водою і бойлером – 40 тисяч гривень. І це я не кажу про щоденні ризики загинути чи втратити здоров′я. Тому в тилу не треба вимагати тих зарплат, які були на фронті.
– Ветеран і стосунки в сім’ї – теж болюча тема: не всі жінки готові до того, що чоловік уже не буде таким, як до війни.
– Знаєте, є жінки, які підтримують навіть після дуже важких поранень, люблять, а є багато сумних випадків. Був у мене побратим, позивний Циган. Він сам із Запоріжжя, мав там бізнес. Коли почалася повномасштабна війна, він сім’ю відправив в Іспанію: доньку, дружину. Сам пішов воювати. А через півтора року дружина йому каже: «Ром′, знаєш… ти вже таким, як був, не станеш. Я знайшла іншу людину і буду жити в Іспанії». Ви розумієте?! Чувак воює, а тут такий удар від найрідніших. Але є стільки пар, коли чоловік повертається в дуже важкому стані, і дружина підтримує.
– Як допомогти подружжю пройти цей період?
– Мають бути парні психологічні консультації. Пішла тріщина у стосунках – треба йти до спеціаліста. Бо підтримка сім′ї дуже важлива для реабілітації ветерана. Коли є дружина, діти – це мотивує шукати роботу, годувати сім′ю, реалізовувати себе. Також самому ветерану треба розуміти: це на фронті твій підрозділ був родиною, а в тилу твоя сім’я – дружина і діти. Я сам часом пояснюю це побратимам: «Чувак, перестань фігньою маятися, давай вертайся в сім′ю».
– Хоча не завжди та сім′я така, що туди хочеться вертатися.
– Бувало й таке. От ситуація: сидять п′ятеро побратимів, приходить шостий – тільки два місяці воює. Телефонує дружині: «Блін, нам через годину виходити на позицію. Я, мабуть, піду у відмову. Щось не готовий морально». А жінка йому: «Так тоді ж 100 тисяч не заплатять». – «То тобі що важливіше?» А вона: «Якщо ти не підеш, я з тобою розлучуся».
– Навіть так?!
– Навіть так. Тому ми сказали: «Чувак, розлучайся з нею». І це теж реальна сторона війни, про яку потрібно говорити. Тому всім, хто хоче зберегти сім′ю, треба бути готовим до того, що ветеран повертається з війни не таким, яким пішов. І сім’я теж уже не та, якою була до війни.
– І вчитися жити по-новому доводиться всім – і сім′ям, і громаді...
Спілкувалася Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
