На Щедруху, 13 – 14 січня, в українців існує традиція ходити перебиранцями з Меланкою й водити Козу. Є серед святкових персонажів також Вовк і Ведмідь.
Але який же зв’язок мають ці звірі з постаттю святих Василія Великого та Меланії? Виявляється, ніякого! Просто християнський церковний календар наклався на язичницькі традиції – і в результаті вийшло поєднання непоєднуваного. Тож в цьому розберімося, щоб відсіяти зерно від полови.
Вірили, що звірі оберігають їхнє плем’я
У давні часи люди, і не лише слов’яни, жили племенами. Бо так легше було вполювати звіра чи відбити ворога. Вони вірили, що їхнє плем’я охороняється твариною-тотемом. Залежно від регіону, в ролі такого охоронця міг бути вовк, ведмідь, олень, тур. Коза ж, за прадавніми віруваннями, була божеством, яке відповідало за родючість. Існувала навіть думка, що дух поля вселяється в козу (цапа), і тому його необхідно задобрювати. Підтвердження таких вірувань знаходимо в текстах сучасних щедрівок: «Де коза ходить, там жито родить. Де коза рогом, там жито стогом. Де не буває, там вилягає».
До речі, у Фінляндії, Норвегії, Швеції теж зберігся давній звичай на Різдво влаштовувати гулянки за участю Цапа та солом’яної Кози.
Румуни теж зберегли давню новорічну забаву, де головним персонажем є Олень. У Словенії на Масляну водять тура. У Литві, Білорусі та північних регіонах Росії – Ведмедя. А поляки на Великдень водять Півня.
Від часів язичництва лишилася й традиція ворожити на новий рік. Подібно до святкувань на Андрія, дівчата намагалися дізнатися, коли вийдуть заміж, звідки чекати нареченого та яким саме він буде. Задля цього перекидали чоботи через хату й дивилися, в який бік чобіт вкаже носком. Ввечері на Щедруху вони перестрівали чоловіків і запитували, як їх звати (бо таким мало бути ім’я судженого). В деяких регіонах України дівчата з настанням темряви виходили на вулицю, ставали біля плоту, зав’язували хусткою очі, перебирали деревину за деревиною і дев’яту перемотували хусткою. Зранку йшли й оцінювали: якщо перемотаний кілок рівний та міцний, то таким повинен бути і майбутній чоловік.
Чи справджувалися подібні ворожіння? Особисто я не пробувала. Та коли розмовляла зі старожилами на Поліссі, то бабусі переконували: як вони дівували й майбутнє передбачали, то в багатьох із них ворожіння справдилося.
Ці люди продовжили справу Христа
Ну, а тепер перейдемо до християнського тлумачення свят, які припадають на період шедрувань.
13 січня Церква вшановує преподобну Меланію Римлянку. Ця жінка з дитинства тягнулася до Бога. Коли її силоміць віддали заміж, хотіла жити в непорочності зі своїм чоловіком. Але рідні були проти. Коли в подружжя народилися та невдовзі померли син і дочка, чоловік із дружиною вирішили присвятити себе Богу. На той момент Меланії було 20 років, а її чоловікові – 24.
Молоде подружжя, яке було дуже заможним, стало опікуватися хворими, приймати подорожніх, допомагати бідним, виділяти кошти на спорудження храмів і лікарень. Врешті Меланія оселилася в келії, згуртувала біля себе таких же відданих Богу вірянок, спорудила монастир. За її молитвами здійснилося багато чудес. А на небеса відійшла свята Меланія тихо: попередила сестер про наближення смерті, причастилася й віддала Богу душу.
Як бачимо, постать св. Меланії, яка жила у п’ятому столітті, не має нічого спільного з тим комічним персонажем Меланки, що його зображають перебиранці, коли ходять по хатах увечері 13 січня.
А 14 січня, за церковним календарем, – день пам’яті Василія Великого. Цей чоловік народився в четвертому столітті на землях Кесарії Кападокійської, що нині є територією Туреччини.
Його бабуся й дідусь належали до ранніх християн. Через гоніння вони тривалий час переховувалися в лісах. Василій ріс у сім’ї, де було п’ятеро дітей. Його батько працював адвокатом та оратором. Тож допоміг синові здобути хорошу освіту в Константинополі (нині це турецьке місто Стамбул) та Афінах (столиці сучасної Греції).
Але декілька років пропрацювавши викладачем риторики, Василій вирішив глибше пізнати Бога. Взявся подорожувати святими місцями, зустрічатися з монахами. Всю глибину мудрості почав викладати у книгах. І його праці стали основою для правил чернечого життя.
Св. Василію приписують винайдення іконостаса та авторство однойменної літургії. Коли він став єпископом, то дотримання Заповідей Господніх переніс мирське життя тодішнього суспільства. Задля цього вдало використовував проповіді, здійснював акти милосердні. Тобто власними вчинками продовжував справу Христа.
Коли проаналізувати життя цього святого, то не важко збагнути, що він був і пастором церкви, і законодавцем чернечого життя, і знаменною за своєю святістю постаттю. І за це Василія ми називаємо Великим.
Отож, 13 – 14 січня зустрічаючи друге в різдвяному циклі свято, з розумінням підходимо до того, які з традицій прийшли до нас від предків-язичників, а що лежить в основі християнської віри.
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
