«Ти живий. Значить, тобі дали другий шанс. Користуйся ним», – так Назар на позивний Кварц каже побратимам, які не можуть змиритися зі своєю ампутацією. Бо сам Назар після втрати ноги вже на четвертий день після операції ходив на милицях, через три місяці став на протез, навчився керувати лівою ногою автомобілем, а згодом повернувся до волейболу.
І тепер, у свої 36, він їздить на змагання, планує весілля і мріє створити для ветеранів місце риболовлі та релаксу в рідному селі на Волині, - йдеться у газеті «Твій вибір».
Без бойового досвіду – у штурмовики
До війни Назар Кварцяний із села Вільхівка навчався у Луцькому інституті розвитку людини, працював в «Епіцентрі», любив спорт, грав у волейбол, виступав за Луцький район.
В лютому 2022-го чоловік мав виїжджати до Берліна, куди його запросили працювати за хороші гроші. Та, щойно росія почала повномасштабне вторгнення, Назар із іншими чоловіками сформували місцеву тероборону. Він ходив до військкомату, щоб узяли в армію. Та оскільки не мав жодного бойового досвіду, то аж із третьої спроби домігся свого.
Коли на Рівненському полігоні із новобранців формували бойові підрозділи, то високого і зі спортивною статурою Назара відразу відібрали в штурмовики – у 79-ту бригаду ДШВ. А у жовтні 2022-го підрозділ перекинули на Мар’їнку Донецької області.
– Гаряче стало відразу: безперервні обстріли з усього, що стріляло, близькі бої, ворог підходив буквально на 15 метрів. А в міській забудові контролювати ситуацію дуже складно, – згадує Назар. – Вже на першому моєму виході були важкі поранені. Долі секунди вирішували, хто кого «зніме»: ти ворога чи ворог – тебе. Тому ми чергували, затиснувши в руці гранату зі знятою чекою: щоб миттєво уражати п*дарів. Звичайно, спочатку було настільки страшно, що мозок навіть домальовував небезпеку. Але поруч були досвідчені побратими, все пояснювали, показували, як треба – прикривали. І на десятий день я вже йшов на бойові завдання як старший групи.
«В тій ситуації мені ще крупно пощастило»
Тактика війни швидко змінювалася. Тож Кварц із піхотинця став стрільцем-зенітником, командиром взводу. Його підрозділ серед перших почав застосовувати безпілотники.
Але й ворог удосконалювався синхронно. І саме кацапський дрон розділив життя Назара на «до» і «після».
– 20 січня 2026-го моя група отримала завдання доставити боєприпаси і провізію на наші позиції і забрати звідти двох військових. Для швидкого і безшумного пересування ми використовували електровелосипеди: проїдеш 500 метрів – став прислухався. Тихо – рухаєшся далі, – згадує Кварц. – Прикріпив скотчем до велосипеда 27 літрів води, 20 літрів бензину, кілограмів 20 харчів. Завдання успішно з хлопцями виконали. Та дорогою назад нашу групу засік кацапський дрон: майже безшумний, на оптоволокні і летів на метр-півтора від землі, щоб лишатися непоміченим.
Назад як командир групи їхав останнім, маючи, в разі чого, прикрити побратимів. Тож саме він і став ціллю ворога.
– Це зима, дерева голі, в листі не сховаєшся. Тож я побіг у кущі. Слизота. Два рази впав. Але мені пощастило. Бо дрон, коли летів у мене, зачепився за гілляку і вибухнув за метри чотири. При цьому з нього вилетіли такі «кулі» – кумулятивні снаряди, що здатні пропалити навіть 20 сантиметрів броні. Але й тут пощастило: бо снаряд лише прослизнув по стегну, пошкодив шкіру, м’язи, а повністю розірвав мені лише литку, – показує Назар шрами вище від коліна.
Кров била фонтаном. Зразу один хлопець збліднув, інші трошки розгубилися. Але вже за мить разом із Кварцом наклали три турнікети на ногу. Назар як командир максимально спокійно дав наказ сідати на електробайк. Сам умостився ззаду на вантажний «кошик». І так оперативно вони не лише евакуювали командира, а й утекли від рою російських безпілотників, які вже летіли добивати наших захисників.
– О восьмій ранку я отримав поранення, в дев’ятій уже був на стабілізаційному пункті. Там мені ввели спеціальний препарат. І опритомнів я в лікарні Дніпра, – продовжує Кварц.
Через три місяці став на протез
Зразу після атаки кацапського дрона Назар розумів: ноги не врятуєш. Але він сфокусувався не на втраті, а на тому, що лишився живим: з руками, з лівою ногою, навіть із цілим правим коліном.
– На четвертий день після поранення друзі привезли мені милиці – такі вкорочені, що під лікоть беруться. Я не спішив ними користуватися, але нужда змусила: в прямому значенні цього слова, – усміхається Кварц. – Рани на стегні дуже пекли. І я не міг сидіти на «троні» (так ми в палаті жартували про крісло з діркою – переносний туалет). «Ану спробую на милицях дійти до туалету», – вирішив собі. Весь обвішаний всякими «трубочками», я таки дійшов. Ходити виявилося не так складно, як думав. І я, де треба, пересувався на милицях, де треба – їздив на кріслі колісному. З хлопцями з палати ми жартували: стаємо троє в ряд і їдемо паровозиком на вулицю.
Через три місяці Назар отримав у Львові протез і попросився на реабілітацію до «Advance center» у Луцьку.
– Цей медичний центр дуже крутий. Дуже! Мені настільки там сподобалося! Лікарі, персонал, умови. Там усе продумано до дрібниць, – ділиться враженнями Назар про чотири місяці перебування в закладі Луцької громади. – Зі мною займалися фізичний терапевт Андрій Бухвал та ерготерапевтка Ірина Нища. Це такі професіонали! Прям’ рекомендую!
Але не меншу роль у процесі відновлення мають старання самого ветерана.
– Ірина Володимирівна так і казала: 90 процентів результату – це робота самого пацієнта, – підтверджує Кварц. – Я, наприклад, сам собі, а потім і хлопцям, казав: «Ти живий. Значить, тобі дали другий шанс. Користуйся ним».
Спорт рятує від фантомних болів
І Назар користується. Після ампутації перенавчився кермувати автівкою.
– Побачив, як побратим без правої ноги їздить, запитую. А він: «Та все так само, тільки лівою». Я зразу собі за кермо. Попробував. Трошки незвично, бо мозок мусив переналаштуватися. Проте вийшло з першого разу, – розповідає Кварц. – Іще був на реабілітації, а вже організував побратимам і фахівчині центру відпочинок на ставку в селі. Бачили б ви, скільки ми риби наловили! А юшка яка була – м-м-м!
До війни Назар займався аматорським волейболом, виступав із командою за свій район. Тож, коли тренерка Аня Галицька запросила на адаптивний волейбол, радо погодився.
– І знаєте, що? Поки був на тренуванні, поки з хлопцями грали, в мене не було фантомних болів. Узагалі! Згадав про них аж увечері, – усміхається Кварц. – Та й узагалі спорт дуже швидко повернув мене в суспільство. Нові знайомства, нові виклики, азарт на змаганнях. Наша команда «Сталеві лицарі» виборола 13 вересня срібло (!) на Чемпіонаті України з волейболу сидячи.
Але є виклики, які треба долати щодня
Але повернення в життя після фронту, звичайно ж, не без викликів, відверто каже Назар. І фізично було навіть простіше, ніж психологічно.
– В мене від моменту поранення минуло дев’ять місяців, і тіло досі реагує на різкі звуки, – зізнається Кварц і в ту ж мить завмирає, бо чує рев мотора мотоцикла. – Така швидка реакція рятувала нам на фронті життя. А зараз головою розумієш, що вже в тилу, та інстинкт самозбереження нікуди не дівся.
Непросто пройти і паперову тяганину після поранення, тому Кварц досі вважається чинним військовим, хоча вже й на фінішній прямій.
– Я просто не чекав, що хтось за мене все поробить: зі збором документів, зі зверненням у різні інстанції. Після поранення військовий має рік. І цього цілком достатньо з таким пораненням, як у мене, щоб і реабілітацію проходити, і документи оформляти, – продовжує Кварц. – Як усі, я багато чого не знав. Але шукав в інтернеті, запитував у фахівців. Із власного досвіду раджу «ХАБ Ветеран» у Луцьку, на проспекті Волі. Там гарно консультують, прямо покроково – що за чим робити, як оформляти, куди нести.
Зараз, до слова, департамент з питань ветеранської політики Луцької міської ради пропонує всю необхідну для ветерана інформацію на платформі «Шлях додому».
У стосунках із цивільними Назар Кварц проблем не має. Але так не у всіх:
– Є ветерани, які швидко повертаються в активне життя: займаються спортом, громадською діяльністю, роботою, волонтерством. А є такі, які ще до служби любили випити, в хаті дебош влаштувати, і після служби вирішили, що їм усе можна, бо вони воювали. Я кажу: так не повинно бути. Алкоголь не вирішує питань, а тільки створює ще більше проблем. Тому, замість пити, треба чимось корисним займатися, – радить ветеран. – В моєму оточенні люди так і роблять.
Ще одне, що обурює Кварца, – це коли паркомісця для людей із інвалідністю нахабно займають. Це, на думку військового, прояв зневаги і знецінення, особливо коли ветеран на кріслі колісному, і йому справді потрібне відповідне місце.
– Ще би хотілося, аби цивільні не шарахалися людей із ампутаціями. Були випадки, що мене навіть боком обходили. Хоча було й таке, що навпаки – підходили, дякували за захист, обіймали, – зізнається Назар. – Ми такі самі люди. Не треба нас боятися. Треба розуміти: це ціна, яку доводиться платити військовому, щоб не пустити сюди ворога. І ветеранів із ампутаціями чи іншими важкими наслідками поранень із кожним днем ставатиме більше. Тому вони заслуговують на розуміння, повагу, підтримку.
А сам Кварц не перестає допомагати побратимам, які тримають фронт. Він збирає кошти на закупівлю електровелосипедів і сам відвозить їх на передову. Бо, каже, побратимство не відпускає і ніколи не відпустить.
– Я розумію, що вже не зможу бути на фронті таким ефективним, як раніше. Але помагаю, чим можу, – каже Назар. – І будую плани на цивільне життя. Мріємо з коханою влаштувати гарне весілля. А після того хочу в селі біля ставка облаштувати простір для психологічної реабілітації ветеранів: із альтанками, риболовлею і щирими розмовами. Бо після ампутації життя не закінчується. Воно дає нам другий шанс. І ми повинні його використати сповна!
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
