Допити й обстріли, чотири доби віз шістьох дітей через росію до України, а тепер виховує на Львівщині вісьмох сиріток.
Удосвіта вони гуртом виходять на поле. Хтось бере сапу, хтось стає до картоплі, хтось порається біля кавунів. За кілька годин двадцять рядків уже очищені від бур’янів. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
– Дивіться, кілограмів дванадцять буде, – показує Валерій Чупилко на кавун. Чоловік виріс на Херсонщині, де мав баштан на кілька гектарів і знав про кавуни, здається, все.
– По стукоту можете відрізнити? – запитують його.
– Звісно. Я ж херсонський!
Тепер його баштан – на Львівщині. Щоправда, тут Валерій посадив лише 30 соток кавунів. Бо клімат інший, земля, тож урожай достигає пізніше. Але Валерій усе одно вирощує баштанні. В усьому помагають діти. Бо після всього, що пережила родина, найважливіше – бути разом.
Дружину розбив інсульт
Валерій одружився з Наталією, коли йому було 17 років. Познайомилися під час навчання в училищі. Згодом переїхали з Херсона до Костогризового, придбали будинок, виховували власних дітей – Анастасію та Івана.
Коли син і донька виросли та вступили до вишів, подружжя вирішило створити Дитячий будинок сімейного типу. Пів року проходили спеціальні курси. «Всіх заберу, усіх пригрію», – згадує Валерій слова дружини.
2010-го подружжя взяло чотирьох сиріток. Згодом двоє з них вибули з родини, а 6-річний Гена і 4-річний Ростик залишилися.
Потім родина поповнилася ще чотирма дітьми: Жанною, Іллею, Дмитром, Валерою. Далі сім′ю тут знайшли дві сестри-сирітки, Жанна та Ілона. При тому, що і власні діти Валерія й Наталії залишалися поруч – уже зі своїми сім’ями. Усі разом тримали господарство, вирощували овочі, кавуни, дині, доглядали за худобою.
– Ростик-старший та Ілля – це природжені водії і трактористи, хвалить батько. – Діма, йому 15 років, йому все одно, чи це цегла, чи колесо, – все вміє робити.
За всі роки, відколи подружжя створило Дитячий будинок сімейного типу, вони стали батьками для 13 прийомних діток. І жили, каже, щасливо, аж допоки 2021-го Наталію не розбив інсульт.
– Важко було після похорону, – зізнається Валерій. – Була депресія місяць чи півтора. Дуже сусіди мене підтримали. А найголовніше – як у тій приказці: «Очі бояться, та руки роблять».
І чоловік продовжив виховувати дітей. Тільки тепер уже – сам.
«Їдьте, бо орки вивозять дітей»
24 лютого 2022-го Костогризове прокинулося від вибухів. Увечері снаряд «Граду» влучив в обійстя Чупилків. Окупанти потрощили авто, повибивали вікна в будинку. Валерій помчав до Херсона по дітей, які навчалися там. Їхав поміж російськими танками, повертався під обстрілами.
До будинку тим часом приїхали його власні діти – Анастасія та Іван із родинами. Усі ховалися в підвалі. У Насті почалися перейми. Її вдалося довезти до пологового будинку, де народився Богдан.
Росіяни ж ходили по селу та проводили так званий «перепис населення». Питали, хто де працює, скільки в кого дітей.
Іван із Настею та дітьми виїхали першими. Вивезли із собою 18-річного Гену, бо боялися, що росіяни можуть забрати хлопця до своєї армії.
Натомість Валерій залишився з іншими дітьми. Тоді він іще сподівався, що окупація скоро закінчиться. Але росіяни почали вивозити дітей. І Валерію зателефонували з дитячого притулку: «Хто є, хто залишився – забирайте дітей, бо орки вивозять. Уже майже 50 дітей вивезли».
Тим часом до будинку привезли ще трьох діток: 10-річну Таню, її 9-річного брата Толика та 3-річного Мишка. У дітей не було свідоцтв про народження. А без документів вивезти їх з окупації було неможливо. Та Валерій прийняв і цих сиріток. Бо як інакше захистити від росіян?
На допиті мовчав, тому й вижив
Натомість російські окупанти вже почали придивлятися до багатодітної родини. Дітей розпитували, чим займається їхній батько, чому часто їздить у поле, де буває. А Валерій передавав нашим військовим інформацію про пересування ворожої техніки. І одного дня по чоловіка прийшли.
Згадуючи той момент, Валерій зізнається: «В нас уже люди почали пропадати. Ми знали, що їх убили. Росіяни й самі не приховували: того вбили, того не вбили. Казали: «Война всё спишет». Коли мене забрали на допит, надягнули пакет на голову. Щоб залякати, стріляли біля вух, голови, біля рук. «Працювали» конкретно. Це тривало десь години дві. Хоча мені здавалося, що вічність».
Росіяни хотіли, щоб Валерій зізнався у тому, що передає інформацію українським військовим. Там сам чоловік розумів: якщо злякається і скаже правду – смерть неминуча: чимало односельців так і зникло. Єдиний шанс вижити – витримати катування і ні в чому не зізнатися. Так він і зробив.
Продав корову, щоб мати солярку
Після того допиту, нічого не отримавши, окупанти відпустили Валерія. Але він зрозумів: другого такого допиту може не пережити. Тож тільки-но служба у справах дітей змогла виготовити документи для трьох дітей, яких прийняв Валерій, чоловік почав готуватися до того, аби їхати звідси подалі.
Валерій продав корову, щоб купити солярку, посадив у машину шістьох дітей і 12 серпня 2023-го вирушив з окупації.
«На кожному російському блокпосту мене питали: «Каво вєзьош?» – «Дітей», – кажу. Окупанти оглядали салон і пропускали», – продовжує чоловік.
Так автівкою він здолав тисячі кілометрів із Херсонщини: ростов, москва, воронеж, потім – Латвія, Польща. І нарешті – Україна. Дорога зайняла чотири з половиною доби. Та головне – що всі шестеро дітей – живі.
У Бродах на Львівщині Валерій зустрівся з Іваном, Настею, їхніми сім′ями. І нарешті вся родина знову була разом.
Усе почали з нуля
Пізніше місцева влада надала Дитячому будинку сімейного типу триповерховий дім. Валерій узяв в оренду два гектари землі, придбав трактор, культиватори, копалки, косарки. І почав усе з нуля. Тільки тепер – не на Херсонщині, а на Львівщині.
Усі діти допомагають у господарстві. Хтось працює на городі, хтось збирає картоплю, хтось – доглядає кавуни.
«Я хочу стати трактористом-машиністом. Такі поля подобаються. Хочу ними займатися в майбутньому. Мрію відкрити свій бізнес», – каже Ілля, якого Валерій забрав із Дитбудинку, коли хлопчикові було п’ять років.
Крім роботи, є в дітей і звичайні радощі. Вони грають у футбол, їздять на велосипедах, ходять на стадіон. Купили 2-кіловатний мопед – тепер хлопці катаються до дівчат на побачення, жартує батько.
На дні народження у Валерія є традиція: він будить іменинника, вітає, обіймає, вручає подарунок, який дитина сама заздалегідь замовила. Потім усі збираються за великим столом.
…Три місяці тому багатодітний батько знову поїхав до Києва. Цього разу забрав 4-річного Женю та його 6-річну сестричку Ангеліну. Тепер у домі Валерія знайшли родинне тепло восьмеро малолітніх вихованців.
Старші ж – Геннадій і Ростислав – навчаються в Одесі на кінологів, але часто приїжджають до батька. Інші ще школярі. А власні діти Валерія подарували йому вже шістьох онуків. Жанна та Ілона – ще двох маленьких дівчаток.
«Я вже не уявляю іншого життя! – усміхається 58-річний Валерій. – От тільки досі не навчився заплітати дівчаткам коси». Тож із цим допомагає Таня: вона сама заплітає біляве волосся маленькій Ангеліні…
Ніна Грицюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
