Оксана Мацишин із Тернополя десять років тому пережила страшну хворобу – рак шийки матки. Причому – двічі! Зараз жінці 47 років, і вона з впевненістю говорить: після онкохвороби її життя стало значно цікавішим, ніж було до діагнозу.
У 35 років дізналася страшний діагноз
Життя молодої жінки у буквальному сенсі перевернулося догори ногами після розлучення. Вона залишилася сама з двома синами, найменшому з яких тоді було лише 5 років. На щастя, за дітьми доглядали батьки, доки Оксана була на роботі. Жінка зізнається, через такі раптові обставини у житті вона була агресивною – до себе, і часто навіть до рідних. Завжди шукала крайніх у своїх проблемах і не брала відповідальності на себе. Завжди нила і нарікала на життя.
А в 2009 році, коли їй було 35 років, дізналася, що в неї рак.
Якою була реакція Оксани на таку шокову новину? Вона просто не повірила тернопільським лікарям. Поїхала до Києва, там обстежилася у трьох різних клініках – і лише тоді переконалася, що діагноз правильний. Тоді взяла себе в руки, почала лікуватися: пройшла хіміотерапію, далі була складна операція, де їй вирізали усе «по жіночому». І на тому хвороба відступила. Але, як виявилося, ненадовго.
– Тоді я працювала на залізниці. У мене була велика підтримка: лікарняні, допомоги, великий дружний колектив, який теж допомагав мені, – розповідає жінка.
А через два роки в Оксани стався рецидив хвороби. І цього разу звістка про повернення недуги стала для неї справжнім шоком. З’явився страх, але депресії не було. Лікування цього разу було значно інтенсивнішим і тривалішим.
– Я швидко опанувала свій страх. У мене була дуже хороша лікарка-гінеколог, яка ще й до всього є хорошим психологом. Вона мене правильно налаштувала і підтримувала протягом усього лікування і реабілітації. Другий раз я пройшла 6 курсів хіміотерапії і повний курс променевої терапії. Від хімії у мене була сильна інтоксикація, було дуже важко фізично і морально, я не хотіла нікого бачити, ні з ким спілкуватися. Навіть з дітьми вдома не хотілося говорити. Мені дуже пощастило з друзями, вони по черзі ходили зі мною на хімію в онкодиспансер, – продовжує Оксана.
«Всюди добре, де є я!»
Коли хвороба повернулася вдруге, жінка почала роздумувати, чому так сталося? І дійшла висновку, що першого разу вона не зробила правильних висновків у своєму житті. Почала вивчати психологію, духовність. І тоді її життя кардинально змінилося.
Наша героїня додає, що рак – це справді не вирок. Це вектор, який показує нам, що ми рухаємося не в тому напрямку. Це накопичені образи, злість, непрощення. Тому радить, почувши такий діагноз, потрібно спокійно прийняти його, налаштуватися на лікування і на кардинальні зміни у своєму житті.
– Багато жінок як білки в колесі – все життя у турботах, не люблять себе і ставлять свої потреби на останнє місце. А так не має бути. Потрібно себе любити і дарувати собі позитивні емоції. Те, що я одужала, сприймаю як зцілення від Бога. Я не є релігійною людиною, але віруюча. Для мене Бог – це не суворий дідусь з бородою, який сидить собі десь на небі, когось карає, а когось милує. Це не так! – каже наша героїня.
Нині Оксана займається страховим бізнесом, подорожує і є однією із співзасновниць громадської організації «Амазонки Тернопілля», де допомагає онкохворим. До пандемії вона періодично відвідувала онкодиспансер. І якщо спочатку жінки не дуже йшли на контакт, то потім почали розкривати свою душу і навіть чекали на зустріч. Зараз ця робота переключилася більше на телефонний режим. За допомогою телефонують жінки з усієї країни. Хоча фактично у кожній області є свій осередок «амазонок». Варто наголосити, що організація не надає матеріальної допомоги, лише психологічну. Адже так часто рідні люди не можуть бути підтримкою хворій на рак людині, бо вони ще в більшій паніці, аніж сам хворий.
– Тепер я без перебільшення кайфую від життя. Мій девіз, знаєте, який? «Всюди добре, де є я!» Раніше я собі не подобалася, не подобалося, як я виглядаю, моя тілобудова. Був період апатії, не хотілося слідкувати за собою, підфарбовуватися. А коли я полюбила себе, то стала собі подобатися. Я завжди у гарному настрої. У мене покращилися стосунки зі своїми синочками, бо коли мама задоволена, то задоволені і діти. Мама не придирається, не шукає винних. Якось мені син сказав: «Мам, я перестав тебе боятися», – каже Оксана.
Парадоксально, але хтозна, чи були б такі неймовірно позитивні зміни у житті нашої героїні, якби не рак?
Ірина Бура
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
