У родині Ковчів чи не всі чоловіки були священниками. Тож, коли на світ з’явився Омелян, не важко було здогадатися, який шлях обере собі цей хлопчина із села Космач на Івано-Франківщині.
Хоча в сім’ї виховувалося четверо дітей і статки були скромними, батько-священник подбав за те, щоб Омелян закінчив школу в райцентрі Косів, а потім вивчався в гімназії Львова.
Завдяки допомозі тодішнього керівника греко-католицької церкви Андрея Шептицького Омелян упродовж шести років здобувати освіту в Римі. І ще до отримання священницького сану одружився з донькою священника Анною-Марією Добрянською.
Разом із батьком був військовим капеланом
Починати сімейне життя молодому подружжю було не просто. Адже одна з перших парафій, яку отримав Омелян Ковч, була на території сучасних Боснії та Герцоговини (колись це були землі Австро-Угорської імперії). Серед парафіян молодого душпастира – бідні емігранти з України. Тож Ковчам було доволі сутужно в матеріальному плані.
Під час Першої світової війни подружжя повернулося до України. Тут саме розгорнулася боротьба українців за незалежність. І Омелян разом із батьком Григорієм стали капеланами Української галицької армії.
Присутність на передовій національно свідомого духівників була потужною підтримкою для бійців. Не раз отець Омелян жартував, що його, свяченого, куля не бере. І коли вояки на реальних прикладах бачили Божий покров над священником, то ще більше укріплювалися у вірі і в тій справі, за яку віддавали свої життя.
Вижив після тифу і двох полонів
На жаль, боротьба українців за незалежність не увінчалася перемогою. Отець Григорій Ковч у лавах УГА захворів тифом та помер. А його син Омелян потрапив у полон до більшовиків та був засуджений до страти.
Проте дорогою до місця розстрілу священника пошкодував один із більшовицьких конвоїрів. Під час зупинки поїзда він допоміг отцеві Омеляну втекти в нічну пітьму. Взамін за цей рятунок солдат попросив одного – молотитися за раба Божого Луку.
Але зовсім скоро свобода закінчилася: священника схопили поляки й передали у свій табір для військовополонених.
Серед бійців тоді вирувала страшна епідемія тифу. Щодня хвороба забирала життя сотень людей. Омелян Ковч сповідував і причащав полонених на їхньому смертному одрі. Через це заразився сам. Проте і тут Господь вирішив, що місія Омеляна Ковча не завершена. І душпастир не просто одужав – повернувся додому, де його чекали дружина, шестеро дітей і парафія в містечку Перемишляни на Львівщині.
Помагав тим, хто його арештував
У Перемишлянах на той час тісно переплелися поселення українців, поляків, німців, євреїв, ромів. Але люди, які пройшли війну, понад усе цінували мир. Тому старалися жити у злагоді й повазі до традицій одне одного. А на чолі української громади став, звісно, Омелян Ковч.
Щоб українці мали місце для зустрічей і національних святкувань, отець заснував Народний дім і товариство «Просвіта». Щоб українці були фінансово незалежні, ініціював створення Українського банку. «Націоналізм не є ніяким гріхом, а Господь Бог сотворив народності не через помилку. (…) зріст національної свідомості є, певною мірою, і зростом прив’язання до своєї віри й обряду», – пояснював душпастир.
Звісно, що така позиція Омеляна Ковча не подобалася польській владі, яка насаджувала українцям чужу віру та мову. Проти священника почалися репресії. Протягом 1925 – 1934 років жандарми влаштували в його домі близько сорока обшуків, кожен другий із яких завершувався арештом та ув’язненням отця Омеляна.
Але, як-то кажуть, час усе розставляє на свої місця. З приходом у 1939-му більшовиків поляки стали першими, кого зачепила каральна машина СРСР. Причому страждали не лише польські офіцери, поліцаї, чиновники. Страждали їхні сім’ї. І хто б, ви думали, прийшов їм на допомогу? Правильно: Омелян Ковч. «Як ви, отче, можете нам помагати, якщо мій чоловік іще недавно проводив у вас обшук і присуджував до арешту?» – питали згорьовані жінки. А священник на це лише лагідно усміхався. Бо сповідувати Христа, вважав він, – це нести любов і в першу чергу – до тих, хто заподіяв тобі зло.
Витягнув людей із вогню
Втім дуже швидко каральна машина Сталіна взялася знищувати і євреїв, і українців. Останніх звинувачували в «буржуазному націоналізмі», арештовували, садили в тюрми та навіть розстрілювали. Смертна кара цілком могла чекати й Омеляна Ковча. Адже він і далі проповідував серед вірян ідею національної гідності, влаштовував хресні ходи в часи комуністичного атеїзму. Перед самим арештом священника заховали місцеві жителі (за деякими свідченнями, то були євреї). І таким чином отця вдалося врятувати.
Але про мирне життя можна було тільки мріяти. Бо влітку 1941-го на зміну більшовикам прийшли нацисти. Окупанти поставили собі за мету перетворити Україну на колонію Третього Рейху, українців зробити рабами, а євреїв стерти з лиця землі.
До знищення євреїв нацисти приступили вже у вересні 1941-го. Коли величезна кількість євреїв зібрала на молитві у приміщенні місцевої синагоги, німці позачиняли всі ходи, закинули всередину запальні бомби, в будівлі почалася пожежа, і сотні людей стали задихатися й горіти просто живцем.
Аби врятувати людей від страшної погибелі, до нацистів прибіг Омелян Ковч. Бездоганною німецькою він попросив відчинити один із входів синагоги та впустити його всередину. Нацисти не розуміли, хто цей чоловік та чий наказ виконує. Послухали. І така відвага українського священника врятувала життя багатьом євреям.
Коли в Перемишлянах нацисти створили гетто, зігнавши туди всіх місцевих євреїв, то й тут Омелян Ковч не лишив людей у біді. Ризикуючи власним життям, він пробирався всередину гето, передавав продукти, ліки, одяг. Аби врятувати євреїв від розстрілу, підробляв церковну метрику і записував їх греко-католиками (тобто хрещеними українцями).
Дякував Господу, що потрапив до концтабору
Але тривати так постійно не могло. Нацисти дізналися про «священника-порушника». І в Різдвяні свята 1943-го заарештували отця Омеляна та запроторили до Львівської тюрми.
Аби врятувати душпастиря, з проханням до нацистів звернувся сам митрополит УГКЦ Андрей Шептицький. Німці пішли на поступки, але поставили одну умову: звільнять Ковча з тюрми, якщо той письмово пообіцяє не помагати більше євреям. Проте… отець Омеля відмовився: обманювати – гріх, а лишити людей у біді – то ще більший гріх.
Після тюремних катувань Омелян Ковч опинився в таборі смерті – Майданеку. Коли священник дізнався, що рідні з усіх сил намагаються його звільнити, то написав їм у листі: «Я розумію, що Ви стараєтеся звільнити мене. Але я прошу Вас нічого не робити. Вчора тут вони розстріляли 50 людей. Якщо мене не буде тут, хто допоможе їм перейти в інший світ? Вони підуть навіки зі своїми гріхами в глибокому відчаї, який нависає над цим пеклом. Але зараз вони відходять із високо піднятими головами, залишаючи свої гріхи позаду себе. Вони переходять міст із радістю в серцях, і я бачу, як мир і спокій утверджуються в них, коли я востаннє маю з ними розмову…»
Читаючи ці рядки, неможливо не заплакати. Скільки любові в них до ближнього! Скільки самопожертви!.. Хтось інший на місці священника нарікав би, чому Господь допускає стільки страждань. Але сам Омелян Ковч не просто не нарікав. Він радів і дякував Господу за можливість повною мірою виконувати свою священницьку місію на землі.
Ось як він напише про це в листі до рідних: «Я вдячний Господу за Його доброту до мене. Поза небесами, це єдине місце, де я б хотів бути. Ми тут усі рівні. Поляки, євреї, українці, росіяни, литовці чи естонці. Я тут єдиний священник. Я не можу уявити, що вони робитимуть без мене.
Тут я можу бачити Бога – Бога, який один для всіх, не залежно від наших релігійних відмінностей. Мабуть, наші церкви є різними, але у всіх із них панує Всемогутній Господь. Коли я відправляю Літургію, всі вони моляться. Вони моляться різними мовами, але ж чи Господь не розуміє всіх мов? Вони помирають по-різному, і я допомагаю їм перейти міст.
Чи ж це не благословення? Чи ж це не найкраща корона, яку Господь міг покласти мені на голову? Це так. Я дякую Господу тисячі разів на день за те, що він відіслав мене сюди. Я не міг би просити в Нього більшого. Не впадайте у відчай через мене. Радійте разом зі мною. Моліться за тих, хто створив цей табір та цю систему. Вони найбільше потребують вашої молитви… Хай Господь змилоститься над ними…»
У березні 1944-го, за кілька місяців до звільнення Майданека, Омеляна Ковча не стало. Для тюремних наглядачів це була буденна подія: просто викреслити зі списку в’язнів полоненого № 2399. Але для тих, хто перебував у таборі смерті, померла не просто людина – на небеса піднялися Віра, Надія, Любов...
А чи здатні так любити ви?..
2001 року, коли до України прибув Папа Римський Іван Павло ІІ, було прийнято рішення канонізувати отця Омеляна Ковча та визнати його блаженним священномучеником. 2012 року на Львівщині урочисто було відкрито пам’ятник Омелянові Ковчу. А в жовтні 2021-го пам’ятник українському греко-католицькому священнику відкрили в польському місті Любліні. Та мабуть, найбільше, чого хотів би отець, – аби ми з вами кожен день і кожної миті продовжували справу Христа так, як це свого часу робив Омелян Ковч.
«Священик не є ані урядовцем, ані зарібником, ані господарем, – казав отець Омелян. – Священик є Божим слугою і духовним отцем парохії. Лише таке заложення є слушне й лише на цій плятформі може стояти думаючий чоловік, ревний душпастир, Христовий апостол…»
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
