Нині Марія Петрівна Гончар залюбки допомагає рідним та онукам мудрими порадами, розповідає цікаві історії з життя. І, попри те, що нещодавно виповнилось 90 років, вона й нині має чудову пам’ять та залишається бадьорою й енергійною.
Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір".
– Мої батьки були простими хліборобами, – розповідає жителька села Ліски, що на Чернігівщині. – Коли мені було два рочки, помер старший, чотирирічний братик. А згодом, в 1933 році, мама народила ще одну донечку. До речі, голоду як такого в нашому селі в ті роки не було. Адже село було малим, усі люди важко працювали на землі, тримали худобу, тож, коли було потрібно, залюбки ділилися один з одним. Мої батьки тримали худобу, птицю, обробляли землю. Батько був колгоспним конюхом, а мама працювала на полі. Батьки змалку мене з сестрою привчали до роботи як в будинку, так і на городі та на обійсті. Спершу пасла гусей, збирала ягоди в лісі, а згодом мама вчила прясти полотно, готувати їжу тощо. У вільний час батько розповідав повчальні історії, а ще ми бігали подивитися, як скресає крига на річці. Стояли на мосту і аж кров холонула, коли крижина об крижину стукала. До речі, на цьому мосту в неділю збиралися парубки і дівчата. Знайомилися, спілкувалися. Згодом я пішла до школи. Вчитися мені дуже подобалось, однак, коли я закінчила чотири класи, розпочалась війна.
– Орати нам доводилось і кіньми, і волами. Разом із подружкою ми водили волів полем, а хлопці йшли слідом за плугом. Підлітки тоді працювали практично на рівні з дорослими, – розповідає Марія Гончар із села Ліски, що на Чернівгівщині. – А коли чули, що йдуть німці, то відразу падали в рядки. Фашисти тоді масово забирали молодь до Німеччини. Тому людям повідомляли про приїзд коменданта, і молодь ховалась де могла. Пригадую, ночували навіть в зимівнику для бджіл.
До вродливої працьовитої Марійки залицялося чимало хлопців. В селі казали, що з неї буде чудова господиня і хороша добра дружина. Відтак не один засилав старостів. Проте вона вийшла заміж за Костянтина, який був на сім років старшим. Їй тоді було 19 років.
– З майбутнім чоловіком ми зустрілися на лузі, де хлопці і дівчата заготовляли сіно, – радо пригадує історію свого знайомства з Костянтином бабуся. – Сподобався він мені тоді дуже. І я йому подобалась. Тож незабаром прислав старостів. На весілля я була вбрана у вишиту сорочку, корсетку і віночок зі стрічками. Весілля відгуляли на Зелену неділю. День тоді був такий яскравий, погода тепла, все прикрасили де святкування. От як нині пам’ятаю – грає гармошка, бубон гупає. Молодь веселиться, старші люди ведуть свої розмови. Ех, не такі тепер весілля! В придане батьки дали прядений і вишитий одяг, наволочки, рушники. Одних лише спідниць було понад 20. І мама, і тато дуже хотіли, аби і я, і сестра мали все необхідне для життя. А ще нам допомагали дві батькові сестри. Одна з них не мала дітей, а в іншої син загинув на війні. Тому вони щиро піклувалися про нас, племінниць.
Костянтин був чудовим чоловіком. За все життя не сказав дружині ні єдиного поганого слова. Більше того – не зловживав алкоголем. А ще чоловік був дуже працьовитим. Вмів робити усю роботу, за що його в селі називали майстром на всі руки. Ще б пак! Чоловік вмів класти грубки, обшальовував хати, вмів працювати з деревиною. Працював Костянтин трактористом.
– Саме тому до нього часто зверталися за порадою, – ділиться спогадами бабуся. – Він вчив молодь клепати коси, гострити сапи. А ще міг порадити, як мудро вчинити в тій чи іншій складній ситуації. А ще його завжди запрошували на весілля. Бо він і пожартувати міг так, що люди від сміху за животи хапалися, і так вибивав з музиками в бубен, що ноги самі просилися до танцю. А як співав! Особливо коли заводив зі своїми сестрами. Співали так душевно, що люди нерідко сльози витирали. Діток ми «ловили» кожні два роки, тож виховали трьох доньок і двох синів. Працювали від світанку до ночі. Нам навіть сусіди заздрили, що ми та дружно живемо і гуртом працюємо. До речі, декретної відпустки тоді як такої не було, а в колгоспі давали пайку чималу – 20 соток. Дев’ять років вигодовувала в курнику курчат, ще дев’ять працювала дояркою. А ще ж свій город був, господарка. Дітям шила одяг, вишивала. Дякувати Богу дітей вивчили, видали заміж доньок, одружили синів. Коли чоловіку було 82 роки, він помер. І нині як подумаю про нього, то серце стискається – гарний в мене був чоловік!
І нині, попри поважний вік, не сидить без роботи. За минулу зиму вишила два рушники. А ось телевізор дивитися не любить. Каже, що колись в селах кидали і сапання, й іншу роботу – і бігли дивитися кіно. Нині ж те, що показують, бабусі не цікаво.
– Мене часто запитують, в чому секрет довголіття, – усміхається Марія Петрівна. – Я ж думаю, що то все від Бога. Скільки кому має дати років життя – стільки і дає. А ще не останню роль відіграє спадковість. Моя бабуся, приміром, прожила 101 рік. Зрештою, мене діти на світі тримають, 11 онуків і стільки ж правнуків. Люблять мене, турбуються, то і Господь років додає.
Ксенія Фірковська
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
