Цими днями до оселі Петра Андрійовича Крапив’янського завітали чимало гостей. Ще б пак! Адже господар відсвяткував день народження – 95 років. Попри поважний вік, він і нині енергійний та сповнений багатьох мрій та планів на майбутнє.
Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір".
– Я народився в селі Червоні Партизани, – розповідає житель Ніжина. – У моїх батьків було четверо дітей: Оля, я, Марійка та Вітя. Батько Андрій Трифонович та мама Гафія Григорівна були нащадками козаків і гарними господарями. І нас, дітей, змалку привчали до всієї роботи як по господарству, так і в оселі. В 1934 році я пішов до школи і до початку німецької окупації закінчив вісім класів. А в 1937 році трапилася біда – мого батька не відомо з якої причини репресували. Тож я залишився за старшого. Потрібно було важко працювати, щоб мамі хоч трохи було легше. Виконував усіляку роботу, а коли пас чужих корів, то все дивився на поїзди, які зупинялися на полустанку, – виглядав батька.
Він повернувся додому в 1940 році. Працював мірошником у млині і, коли розпочалася війна, почав всіляко допомагати партизанам. Однак згодом поліцаї дізналися про це і доповіли німцям.
– Тож батька забрали до Ніжина і розстріляли на території в’язниці, – ділиться важкими спогадами пан Петро. – Пам’ятаю так, наче все це було вчора. В колоні невинних людей, серед яких був і мій батько, йшла вагітна жінка. А її свекор йшов поруч із колоною і все просив поліцая відпустити невістку, а він, свекор, стане на її місце. Мовляв, вона ж молода, дитину під серцем носить. Той поліцай таки змилувався, і свекор став у колону замість невістки. Вона ж, бліда і перелякана, побігла городами. Згодом вона народила дівчинку. Я ж поклявся помститися за смерть мого батька і ще 150 людей, які були розстріляні. Працював на залізниці і виконував завдання партизанів як розвідник.
Однак із часом хтось доніс на юнака, і Петра заарештували. Однак партизани просто дивом змогли врятувати його. Після цього він залишився у партизанських лавах. До речі, до лісу пішов разом із Ольгою, старшою сестрою. Чоловік пригадує, що спали у наметах із гілок, і, коли лягали спати, то під правий бік клали гвинтівку, а під лівий – гранату. Важко було й з продуктами. Тож, коли підривали німецькі поїзди, то забирали всю провізію.
– Я служив у другому полку партизанського об’єднання «За Батьківщину» і займався розвідувальною роботою, а також підривав поїзди, залізничні мости, при проведенні облав відбивав атаки, – розповідає Петро Андрійович. – Ворог тоді сильно лютував. Були спалені разом із людьми села: Сулах, Коробчине, Козари, а також частково моє рідне село. Наша хата вціліла лише дивом, тож мама забрала до себе жити шість сімей сусідів. Тоді ж протягом декількох тижнів ненька не отримувала від нас із сестрою жодної звістки і повірила в найгірше. По-християнськи пом’янула нас, а, коли я прийшов до неї, то вона ридала від щастя. Через якийсь час партизани підірвали німецький бронепоїзд «Адольф Гітлер». Тоді ж загинув мій троюрідний брат. І коли партизани прийшли в село по хліб, то сказали мамі, що похоронили мене під липами у лісі. Вона знову пом’янула мене як покійного, а через декілька днів знову плакала від щастя, коли я прийшов додому. Життя тоді було дуже важким, сьогодні не знали, що нас чекає завтра.
Коли звільнили Київ, Петра направили в Унзенську полкову школу, після закінчення якої молодший сержант, командир відділення 82-мм міномета відразу потрапив на фронт. Коли ворожий снаряд накрив міномет, яким командував Петро, усі побачили, що на місці міномета залишилася глибока воронка. А його самого вигребли з-під землі і відправили в госпіталь. Тож до його матері знову полетіла спершу похоронка про смерть сина, а тоді вісточка від нього.
Одного разу він із солдатами допоміг жінці, діти якої благали про допомогу. Як стало відомо згодом, вона таки померла, а її 15-річна донька Олександра самотужки виховувала молодших сестер і братика. І так сталося, що після закінчення вишу отримала направлення на роботу агрономом у рідне село Петра. Це було в 1955 році. Він, тоді студент Харківського юридичного інституту, саме приїхав до мами. Заліз на дерево нарвати вишень на вареники, а там – дівчина. Отак і познайомився з майбутньою дружиною. Наступного дня, коли їхав, Олександра провела його на полустанок. А далі було листування, спілкування. Коли Петро наступного разу приїхав додому, то зробив пропозицію дівчині стати його дружиною. Розписалися, і Петро привів кохану в оселю матері. А тоді – поїхав на навчання, після якого працював помічником прокурора міста Ніжина, слідчим залізничної станції. Підростав син, який з часом обрав професію військового.
– Вийшовши на пенсію декілька років ще працював адвокатом при народному суді, – каже чоловік, який є Почесним громадянином Чернігівської області і має багато нагород. Це і Орден Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня «За хоробрість, стійкість і мужність проявлені в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками» і Орден «За мужність» та багато інших. – Згодом померла моя кохана, з якою прожили разом 56 років. Радує, що онук Сергій, як і батько, також військовий. Маю вже двох правнуків – Марка і Колю. Онучка Оленка працює перекладачем. Я часто спілкуюсь зі своїм другом Юрієм Власовцем, який надихнув мене на написання книг спогадів «На варті закону», «В лісах навколо Ніжина», «Шляхами переможців». Нині мають привезти з друкарні книгу «Спогади ветерана». Загалом задумів і мрій маю багато. Та найбільше мрію про кращу долю України.
Ксенія Фірковська
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
