«У тебе нічого не вийде», – казали хлопцеві-трієчнику, а він став найсильнішою людиною планети!

Донедавна Україна пишалася тільки одним із найсильніших чоловіків планети – Василем Вірастюком. Він здобув цей титул 2004-го та 2007 років.

Про це йдеться в газеті "Твій вибір".

Втім віднедавна ми маємо ще одну гордість України – Олексія Новікова. Цієї осені 24-річний силач виборов на міжнародних змаганнях у США титул найсильнішої людини планети – «World Strongest Man-2020». Причому став наймолодшим переможцем за всю історію цих змагань.

Попри те, що журналісти просто розхапують чемпіона для інтерв’ю, Олексій не зміг відмовити нашому виданню та дав ексклюзивне інтерв’ю для вас, дорогі читачі.

– Олексію, яким було ваше дитинство та в якій сім’ї зростали?

– Народився я в Києві 11 лютого 1996 року. Мама працювала на державній службі головним економістом. Батько був приватним підприємцем. У сім’ї, крім мене, зростали ще старший брат і молодша сестра.

– Як майбутній чемпіон навчався у школі?

– Тут я не буду хорошим прикладом. Адже успішність мав не найкращу. За старою системою оцінювання отримував переважно трійки та четвірки.

– Але це не завадило здобути вищу освіту у Київському національному торговельно-економічному університеті?

– Так, із роками людина все більше розуміє, що без знань важко чогось досягнути. Тому після школи мене, жартома кажучи, прорвало, і я здобув аж дві вищі освіти! Спочатку я навчався в Київському механіко-технологічному коледжі, за спеціальністю «Соціальна робота». Щоб здобути необхідний фах, мав закінчити ще й економічний університет. Тому після коледжу вступив до Київського національного торговельно-економічного університету, за спеціальністю «Міжнародна економіка». А другу вищу освіту обрав за напрямом «Інноваційні технології у ресторанному бізнесі».

– Чи думали працювати за цим фахом, адже чимало відомих людей мають свої ресторани?

– Відверто кажучи, ще під час навчання став серйозно займатися спортом. Це займало фактично весь мій час. Тому про те, аби відкрити свій ресторан, на тому етапі не задумувався.

– До речі, силовою підготовкою Ви стали займатися ще з 15 років. Що спонукало?

– 15 років – це вік, коли хлопці або формують шкідливі звички, або починають займатися спортом. Я обрав друге. Крім того, дуже хотів подобатися дівчатам. Для гарної фізичної форми спочатку просто займався фізкультурою, а пізніше це переросло у спорт.

– Чи мали на той час своїх кумирів у спорті?

– Поняття кумира як такого не було. Хоча так: я захоплювався деякими спортсменами. Наприклад, Хафтором Бйорнссоном, оскільки розумів його масштаб успіху.

– Як швидко у Вас почали з’являтися перші результати юнацьких старань?

– Мабуть, у років 17-ть, коли серйозніше почав займатися спортом. А перші солідні змагання, в яких я взяв участь, – чемпіонат серед школярів віком до 19 років, який відбувався у місті Бірштонас (Литва).

– Чи відразу було видно хист до силових видів спорту і чи наставали періоди невдач, ліні, бажання все кинути?

– Мені подобалося займатися важкою атлетикою. Зважаючи на те, що невдовзі прийшов і успіх, то, можливо, я й мав задатки до силових видів спорту. Хоча, звісно, були і невдачі, і багато травм. Однак я це сприймав як досвід, котрий мене зміцнює. З кожного змагання отримував для себе щось нове. Вважаю, це стало плюсом у подальшому житті та в кар’єрі.

А от ліні не було. Хіба що якась швидкоплинна втома. Я взагалі вважаю, коли на якомусь етапі виникає бажання все кинути або зникає достатня мотивація, то, ймовірно, це не твій вид спорту.

– Коли, як Ви кажете, наставали миті ліні, то що додавало сил знову йти до зали?

– Мені це просто подобалося, тому я й ходив на тренування.

– Наскільки велику роль у тому успіху, який Ви нині досягнули, відіграв фактор «щоб подобатися дівчатам»?

– Спочатку, як уже казав, я займався спортом для того, щоб мати прихильність осіб протилежної статі. Однак згодом це захоплення переросло у щось більше, і завдяки спорту я реалізовувався як чоловік та як особистість.

– Дівчата проводили поглядом? Писали в соцмережах? Запрошували на побачення?

– Так (сміється, – авт.), все це було. Спочатку воно справді мотивувало. А потім я вже звик до такої уваги, і азартом стало досягати все більших і більших спортивних результатів.

– Якими перемогами найбільше пишаєтеся?

– Перемоги міжнародного рівня я почав здобувати з 21-річного віку. У 2017-му в Ірландії став найкращим на турнірі Giant Live, 2018-го переміг на турнірі Arnold Amateur World Championship, що проходив у США. Того ж року ввійшов до Книги рекордів України у категорії «Йок, пронесений на плечах, вагою 530 кг». У березні 2020-го посів п’яте місце на турнірі Arnold Strongman Classic.

– А скільки часу вимагають тренування для змагань такого рівня?

– Кожне заняття займає не менше від трьох години. Однак щодня не варто виснажувати організм. Бо він теж потребує відновлення сил. Тому я п’ять днів тренуюся, а наступні два дні роблю перерву.

– Скільки енергії спалюється за день і чи маєте особливий раціон харчування?

– Для мого звичного дня, який передбачає тренування, необхідно 5000 – 7000 ккал на день (для порівняння, працівник офісу спалює в середньому 2000 – 2500 ккал). Скільки грамів з’їдаю білків, жирів та вуглеводів – не рахував. Але в мене збалансоване харчування. Споживаю переважно м’ясо та салати. Складати раціон допомагає дієтолог.

– Силові заняття – це колосальне навантаження на організм. Які травми найбільш поширені у вашому виді спорту?

– Найпоширеніші – травми спини та колін або надрив м’язів. Це стається через їхнє виснаження: внаслідок навантаження м’язи втрачають необхідну кількість рідини та стають менш еластичними. А коліна травмуються через присідання та поштовхи ногами.

– Аби зміцнити ці «слабкі місця», ви, чула, щодня вживаєте 20 видів пігулок. Це правда?

– Для підтримки та відновлення організм спортсмена потребує додаткової кількості мікроелементів, вітамінів, риб’ячого жиру, фолієвої кислоти, Омега-D3 тощо. Із їжею отримати необхідну їхню кількість неможливо. Тому виручають біологічно активні добавки (БАДи), яких я справді щодня вживаю 20 пігулок. Але це, наголошу, не таблетки, які роблять мене сильнішими. Бо, щоб укріпити «слабкі місця» (тобто ті, що найбільше піддаються травмуванню), я роблю багато вправ.

– Спорт, а тим паче професійний, – це великі затрати не лише сил та часу, а й коштів. Хтось допомагає з фінансуванням?

– Раніше допомагали. Але зараз у мене є контракти, які дають триматися на плаву.

– Як долаєте хвилювання перед змаганнями?

– Раніше я дуже нервував перед виступом. Проте хвилювання – це скоріше мінус, ніж плюс. Тому я навчився опановувати свої емоції. Останній випадок, коли я переймався результатами свого виступу, був іще у 2013-му: тоді випало змагатися зі спортсменами, вагою понад 200 кг. Та, коли я почав і їх перемагати, зрозумів: насправді немає нічого неможливого. Після такого усвідомлення в мене саме собою відпало хвилювання і більше не поверталося.

– Чи маєте свої забобони, обереги, табу?

– Є, але вони виключно мої (усміхається, – авт.). Тому їх нікому не розкриваю.

– Свою найпрестижнішу перемогу Ви присвятили дідусеві, чому?

– Тому що це людина, яка привела мене у спорт. Він єдиний завжди мене підтримував. Коли я тільки почав займатися, чимало людей відмовляли мене, казали, нічого в мене не вийде. Казали багато хто, але тільки не дідусь.

– Титул «Найсильнішої людини планети» якось змінив ваше життя?

– Минулого року я ставив таке ж запитання переможцю аналогічних змагань Мартінсу Ліцісу. Він відповів, що перемога змінила абсолютно все. Так само сталося й у мене. Увага ЗМІ, впізнаваність на вулицях та в магазинах, автографи – усе це є. Прихильниці пишуть і писали ще до перемоги. Але у мене є кохана дівчина, тому...

– А давно ви разом і чи не ревнує дівчина до спорту?

– Ми разом доволі довго. Я вдячний коханій, що вона не те що не ображається на мою фанатичну любов до спорту, а й підтримує, розуміє: це моя робота і можливість максимально самореалізуватися. Ну, а щоб компенсувати мою відсутність (коли їду на змагання), стараюся весь вільний час приділяти своїй дівчині.

– Багато юнаків мріють стати такими, як Ви. Як їм досягнути успіху?

– Треба мріяти, вірити в себе й у те, що все неодмінно вийде, а найбільше – наполегливо працювати. Бо мотивація – це ніщо порівняно із самодисципліною.

– Дякую! Сподіваюся, наша розмова надихне юнаків та дівчат. І, можливо, саме зараз ці рядки читає школяр, який за років десять наполегливої праці теж здобуде титул найсильнішої людини планети.