Жінка, яка дивом виборсалася із небезпечної ситуації, стримала обіцянку, дану Богові.
Наш інтернат розташований на околиці міста, тож гості зазвичай приїжджають навідати дітей перед святами, або ж, як це заведено у наших чиновників, перед виборами.
Буквально через два-три дні після таких візитів у місцевих газетах з’являються яскраві фотографії, на яких видно, як усміхнені чиновники дають дітям подарунки і як вони, оті товстосуми, дбають про щасливе дитинство тих, хто здебільшого не має батьків або ж має таких, які ведуть далеко не гідний спосіб життя.
Тож поява у нас жіночки середнього віку, яку привезло таксі і водій якого вийняв вісім коробок із «Пташиним молоком», нас відверто здивувала. Бо ж одягнена гостя була, м’яко кажучи, дуже скромно. За тим одягом відразу було видно, що жінка – жителька сільської місцевості. «Ой, дивися, вона ж у калошах, – приснула сміхом Лада, наша юна медсестра, яка лише цього року закінчила медучилище і прийшла до нас на роботу. – Мабуть, з тих глухих сіл, де іншого взуття і не знають…»
Наче відчувши, що говорять про неї, жіночка, розрахувавшись із таксистом, попрямувала до нас.
«Добрий день, дівчатка! – привіталася вона і привітно усміхнулася: – Чи не підкажете, де шукати директорку?»
«Вона поїхала в облвно, – відповіла я. – Якщо у вас щось термінове, то я зателефоную і повідомлю, що ви приїхали...»
Візитерка радо погодилася на пропозицію, однак Марія Тимофіївна слухавки не підняла. Тож гостя присіла на лавочку неподалік коробок із цукерками. «А ви теж тут робите? – запитала вона. – Так?» – «Так, – відповіла я, відчуваючи симпатію до цієї жінки. – Я вихователь. А ви, мабуть, у гості до когось приїхали? То, можливо, скажіть прізвище дитини, а я пошукаю її…» – «Та ні, – жіночка знову усміхнулася, і я зауважила, що її посмішка була такою щирою, світлою, наче в дитини. – Я взагалі тут вперше в житті. І нікого тут не знаю. Просто… пообіцяла Богу, що усі гроші віддам на дітей, то й купила ось цукерки для них…»
«Вона наче несповна розуму, – пронеслося в моїй голові. – Чи що з нею… Про яку обіцянку Богу вона торочить?» – «Та ви не думайте, що я з глузду з’їхала, – наче прочитавши мої думки, знову усміхнулася жінка. – Просто… я вам розповім, що зі мною трапилося вчора, і ви самі все зрозумієте…
Я живу в одному із сіл, що межують із Білоруссю. Там такі ліси непрохідні, що є й місця, де ще не було людської ноги. І трясовини такі, що тільки бовкнеш – і крикнути не встигнеш. Кажуть, що в роки Великої Вітчизняної війни німці на узліссі піймали дівчину. Наказали вести їх до села, і вона повела. Щоправда, у зовсім протилежну сторону. Туди, де непрохідні мочарі, болота і трясовини. І завела у таку даль, що дороги далі не було, – німці і так ледве рухалися мочарами, а декого вже й витягували з трясовини. Зрозумівши, що далі шляху немає, дівчина зняла із себе хустку, прив’язала її до гілочки чагарнику і пішла болотом. Та буквально за кілька кроків вона вступила в трясовину – і на очах німців зникла. Вони тоді зрозуміли, куди дівчина їх завела, однак вибратися звідти вже не змогли.
У нас і нині такі болота, що інколи в них і пропасти можна. Таке лихо ледве не трапилося вчора зі мною. Я пішла по журавлину, і ледве не засмоктала мене трясовина. Як же я перелякалася! Почала кричати, кликати на допомогу, та раптом зрозуміла, що це марна справа. Бо ж місцевість глуха, і через ті мочарі туди й по ягоди не кожен піде. «Господи, – кричу, – допоможи мені! Ти сам знаєш, що після смерті Тараса я сама з двома дітьми ледве раду даю. А коли й мене не стане, то мої донечки круглими сиротами залишаться. Врятуй мене, Господи, а я усі гроші, які вторгую за журавлину, віддам на дітей в інтернат…»
Жінка на мить замовкла. Було видно, що подію вчорашнього дня вона переживає і нині. «І раптом чую, що під ногами з’явилося щось тверде, – продовжила вона. – Отак я і вибралася… Вхопила корзини – і мерщій додому. Впала перед образами на коліна і ніяк не надякуюся Богові за порятунок. У мене чоловік три роки тому помер від раку, а ми з ним сироти, то я добре знаю, як рости без батька-матері. То й дякую Богу, що моїх діток сиротами не залишив. А нині вдосвіта приїхала на ринок продати журавлину. І так Бог дав, що розібрали її, на диво, дуже швидко… Ну, то я на ринку відразу і купила цукерки для дітей – і приїхала сюди. Обіцянки потрібно виконувати…»
Я дивилася на її натомлені важкою роботою руки і думала про те, як часто ми, просячи в Бога допомоги й обіцяючи змінитися або ж зробити щось, дуже швидко забуваємо про це. Приміром, коли моя старша донька потрапила під колеса авто, я проводила в реанімації дні і ночі та просила в Бога, аби врятував її. Навіть обіцяла кинути курити. І тримала свою обіцянку декілька місяців, а тоді рука знову потягнулася по цигарку. А ця сільська жінка, яка на хліб та до хліба змушена заробляти такою нелегкою працею, не подивилася на те, що оті кілька сотень гривень могла витратити на своїх дітей, – вона пообіцяла потратити їх на вихованців інтернату і – як тільки отримала гроші – відразу повезла дітям солодощі.
«Знаєте, я, мабуть, піду, бо ж мені ще до райцентру добиратися три години, а звідти – до села, – мовила раптом незнайомка. – То ви вже віддасте цукерки дітям, добре?» – «Зачекайте, – похопилась я. – Скажіть хоч ваше ім’я, прізвище та з якого ви села. Наша директор вам обов’язково зателефонує…» – «А навіщо? – вона знову усміхнулася і пильно подивилася мені в очі: – Я не для слави це зробила… Просто дала обіцянку і виконала її… Ну, бувайте здорові, і нехай вас Господь береже…»
Вона пішла, а я, дивлячись їй услід, подумала, що було б чудово, якби і наші чиновники так само непомітно і тихо творили добро. Без помпезності, без почту журналістів і похвальних од їхній доброті на шпальтах газет… І від щирого серця…
БІЛЬШЕ ПРО ВІДОМИХ ТА ЦІКАВИХ ЛЮДЕЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Ксенія ФІРКОВСЬКА
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
