Люди

Прихистила 90-­річного безхатька з надією на зцілення хворої доньки

Прихистила 90-­річного безхатька з надією на зцілення хворої доньки
tsn.ua

Дідусь два місяці прожив на залізничному вокзалі, бо своїм трьом дітям він не потрібний.

Стати безхатьком у 90 років – саме така доля спіткала Степана Мороза. Чоловік народився у Білорусі, має одеську приписку, однак із невідомих причин опинився на залізничному вокзалі у Луцьку, де прожив два місяці. І хтозна, скільки б ще тривали його поневіряння, якби серед байдужих перехожих не виявилися дві жінки із жалісним серцем.

Пані Наталія працює музичним керівником у дитячому садочку біля Луцького залізничного вокзалу. Саме на територію цього закладу старенький забрів  у пошуках магазину. Там, як виявилося згодом, він купував собі каву 3 в 1. Мовляв, ця «солодка водичка» вгамовувала йому відчуття голоду.

– Я почала його розпитувати, звідки він, відповів, що з Одеської області, навіть дістав документи і показав мені. Однак на запитання, як тут опинився, відповісти не зміг – не пам’ятає. Дуже зніяковів, коли я запитала, чи він голодний. Відповів, що в нього гроші є, а ще дістав із кишені каву 3 у 1 і каже: «Оце роблю собі таку солодку водичку, і мені не хочеться після неї їсти».

Я подумала, що, можливо, його розшукують рідні, тож викликала поліцію. Правоохоронці, які приїхали на виклик, повідомили, що у розшуку дідусь не перебуває. Потім поліцейські сказали, що забирають його у Ковель. А коли я запитала, чому саме туди, мені відповіли: «У вас своя робота, а у нас – своя. Якщо хочете, то заберіть його собі». Я поклала йому в торбинку продуктів у дорогу, і поліція його забрала.

Але увесь час мені було дуже не по собі. Приходжу я ввечері на залізничний вокзал – і запитую в чергового, чи приводили дідуся вранці.

«Приводили», – почула відповідь. «А куди його відправили? » – запитала далі.  Яким же було моє здивування, коли мені сказали, що дідуся нікуди не відправили, просто привели на залізничний вокзал і там лишили… – розповідає Наталія.

Благодійниця з Луцька і дідусь-безхатько

Дідуся помили і переодягнули просто у скверику на вулиці

На той момент, коли жінка прийшла на вокзал довідуватися про старенького, його на місці не було. Тож вона повернулася додому. А вранці знову побігла туди. Знайшла його сидячим на лавці біля магазину «Сільпо». Він був весь у мокрому одязі, знесилений, на ногах – кульки і на чотири розміри більше взуття. А ще він був дуже виснаженим і кволим.

Тоді ж підійшла ще одна колега Наталії – вихователька із дитсадочка – Алла. Молоді жінки швиденько знайшли йому одяг, взуття їм безкоштовно дали у магазині, принесли з дитячого садочка теплу воду і у скверику поряд трішки помили дідуся, переодягли і перевзули. Потім його погодували. І поки вони обоє метикували, куди ж прилаштувати старенького, він... заснув.

– Я подзвонила у наш департамент соцполітики, але марно. Телефонували, куди могли, бо, якщо чесно, просто були шоковані і не знали, що робити, але всюди нам відмовляли. Далі подзвонили у територіальний центр, приїхала до нас директорка. Сказала, що забрати його не може, бо в нього одеська приписка. І тут Алла несподівано вирішила забрати його до себе. Тоді директорка територіального центру допомогла доправити на авто центру дідуся до жінки додому, бо живе вона у селі біля Луцька.

Наступного дня з територіального центру знову приїхали,  привезли одяг, підгузки, палицю, якісь продукти. І на тому все, по сьогодні про дідуся ніхто і не згадує.

А тим часом він миттєво прикипів душею до Алли, яка дуже перейнялася його долею. Вона навіть повезла його на обстеження в лікарню, то наш дідусь дуже переживав, що його там лишать, після кожного кабінету питав: «А чи поїдемо ми додому?» Алла весь час йому повторювала: «Поїдемо».

«Дідусь цей – дуже хороша людина, такий слухняний, лагідний, увесь час хоче щось допомагати Аллі, хоча і сам він геть кволий», – каже Наталія.

Син втопив у ванній матір?

«Як можна було його не взяти? Люди собакам бездомним прихисток дають, а тут – людина», – починає свою розповідь благодійниця Алла.

Їй дідусь розповів про своє життя. Мовляв, має троє дітей – дві доньки і сина, усі вже пенсійного віку, але нікому з них він не потрібен. Деякий час жив із донькою у Нововолинську, однак, вочевидь, там його присутності не дуже раді були, тому змушений був старенький йти куди очі бачать. То в автобус сідав і їхав. Куди-небудь, лиш би не бути вдома. 

– Як я зрозуміла з його розповідей, діти незлюбили його, бо їм не сподобалося, як він розділив між ними житло. Також він сказав, що його син втопив у ванній рідну матір – його жінку. Цей син має судимість. То що там ще говорити про тих дітей? Онукам він теж не потрібен. Але людина надзвичайно хороша.

Також він розповів, що у нього рідна сестра живе в Білорусі, але, коли він її бачив останнього разу, не пам’ятає. Я вирішила, що не лишати ж людину на вулиці, нехай побуде у мене кілька днів до з’ясування обставин. Але за цей час я дуже до нього прив’язалася, бо він – дуже хороший і набожний чоловік, від нього не чути жодного поганого слова, дуже покірливий. Каже мені: «Все так, як ти скажеш, так і буде». Я подумала, що такий чоловік заслуговує дожити віку так, як він хоче», – розповідає Алла.

Сам Степан Мороз кволим, але впевненим голосом заявляє про свою нову родину, що краще жити, ніж йому тут, уже не можливо. Мовляв, за ним доглядають, мов за дитиною. Пригадує ще, що жив на Одещині, працював на шахті, має троє дітей. Але коли мова заходить про них, говорить неохоче: «Один смуток мені з тих дітей», – каже.

Учинку жінки дивуються навіть у соцслужбі

На запитання, як зважилася привести у свій дім чужу і незнайому людину, Алла відповідає, що має хвору 17-річну донечку, тож подумала собі: якщо дасть притулок цьому чоловіку, можливо, Бог також змилостивиться над нею і зцілить її дитину. На диво, дівчинка теж дуже добре прийняла дідуся і здружилася з ним. А коли Алла на роботі – за стареньким і донькою доглядає її мама, вона на пенсії.

– Дідусь постійно дякує Богу і каже, що йому в нас дуже добре. Він не хоче нам створювати проблем, зачиниться в кімнаті і сидить, мені аж шкода, здається, що йому сумно у мене. Коли були в лікарні, в нього на двох очах виявили катаракту – він фактично не бачить, а ще – погано чує. Але він надзвичайно хороший. Дуже хоче знайти свою сестру з Білорусі, правда, ніхто не знає, чи й жива вона. Якщо він дійсно  комусь потрібен з родичів, то ми не проти, щоб його забрали. А ні – нехай буде у нас, – додає Алла.

І попри те, що старого чоловіка потрібно за щось годувати, жінка грошей не просить. Каже, добре було б, якби хтось посприяв йому з теплим одягом і взуттям на зиму – він має 44-й розмір. Підгузками поки забезпечує соцслужба.

Аллиному вчинку дивуються не лише люди, які знають цю неймовірну історію, а й у самій соцслужбі. Тут кажуть, що не пам’ятають такого, аби хтось прихистив у себе вдома безхатька…

Ірина Бура

Все про: безхатько, поспішай творити добро, луцьк
В тему