Дій активно! Живи позитивно!
Зазвичай, потрапивши у складні життєві ситуації, ми опускаємо руки. Натомість Володимир Будай, втративши житло і рідних, створює чудові картини. А нещодавно у мистецькій галереї Івано-Франківська відбулася перша виставка його робіт.
– Щиро радію, що усі охочі мають нагоду побачити мої картини, – розповідає 69-річний пан Володимир. – Приємно, що людям вони подобаються. Зараз важко сказати, скільки точно картин я намалював, якось підраховував – вийшло приблизно дві тисячі. Майже усі дарував. Сьогодні дещо продаю, щоб заробити якусь копійчину. Вартість становить від п’ятсот до чотирьох тисяч гривень. За ці гроші я купую фарби, полотно, підрамники, одне слово, все те, що потрібно для того, аби створити нові картини.
Життя художника багате на різноманітні перипетії, які почалися з перших днів життя маленького Володі. Так сталося, що він залишився без батьків. Його батько і мати познайомилися на Донеччині, куди тато приїхав підзаробити трохи грошей. Мама була місцевою. Вона щиро покохала чоловіка і, коли він повернувся до рідного краю, подалася шукати його. На той час мама була вагітною і не знала, що її обранець одружений і має сім’ю. В одному із прикарпатських сіл обдурена жінка народила хлопчика. А немовля залишила в старенького дідуся, в якого винаймала житло. Згодом вирішила повернутися на Донеччину, аби заробити грошей і забрати маленького сина.
– Однак дідусь не міг належно за мною доглядати, і дільничний міліціонер забрав мене в дитячу лікарню, – каже пан Володимир. – Там тоді працювала медсестрою жінка, яка разом зі своїм чоловіком вирішила всиновити мене. Так Анна і Тимофій Будаї стали моїми прийомними батьками. А згодом у сільську раду зателефонувала моя мама, яка хотіла приїхати і забрати мене. Проте їй сказали, щоб не шукала мене. Мовляв, дитина в гарній родині і їй там комфортно. Прийомні батьки дуже добре до мене ставилися. Після школи я здобув фах будівельника, служив в армії. Згодом одружився і вступив до Московського педінституту імені Надії Крупської на заочне відділення. У нас народилося двоє синочків. Однак сімейне життя не склалося. З дружиною ми розлучилися. Трикімнатну квартиру і все, що на той час заробив, залишив колишній дружині і дітям. На жаль, вона так налаштувала синів, що зі мною вони не хочуть спілкуватися. Квартиру продали і переїхали в Хмельницьку область. Звісно, дуже хочу, аби одного дня все змінилося і відновилося наше спілкування. Та як Бог дасть, так і буде.
Так чоловік залишився без домівки. До речі, оселя прийомних батьків дісталася їхній рідній доньці. Розлучення переживав дуже важко. І щоб хоч якось втамувати біль, почав зловживати алкоголем. Проте схаменувся і взявся, як кажуть, за розум – почав писати ікони, малювати картини. Адже хист до образотворчого мистецтва мав змалку. Доводилося по-всякому – жив на дачах у випадкових знайомих, мерз у неопалювальних будинках.
– Тепер живу в будинку нічного перебування для безпритульних, – з сумом каже чоловік. – Там можна помитися, переодягнутися, привести себе до ладу. Тому щиро вдячний його директору за все те, що він робить для тих, хто опинився без житла. Я отримую невеличку пенсію, тож мені нерідко кажуть, що, мовляв, міг би винайняти житло. Проте насправді цих грошей не вистачить ні на житло, ні на нормальне життя. Тому за ці кошти купую все те, що потрібно для малювання. Бо дуже хочу написати ще багато картин. У місцевому «Карітасі» беру безкоштовні обіди. Там дуже смачно готують.
Ксенія Фірковська
Конкурс журналістських матеріалів «Дій активно! Живи позитивно!» ініційований Благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
