Вони помирали цілими родинами, бачили, як їли їхніх рідних, дивилися, як закопують їхніх дітей…

Мого прадіда - діда мого батька - з’їли в 33-му, їх знайшли - двох молодих дівчат - вже прямо під Єлисаветградом, куди батьків дід пішов у пошуках шматка хліба. Вони смажили його печінку на вогнищі. Мій дід, батько мого батька, мусив також йти у Катеринослав - на упізнання тіла свого з’їденого тата. Ледь дійшов додому, напівживим…

 

Моя мама, вступивши в університет Шевченка вже після війни, важила 46 кілограм, - ніяк не могла поправитися після Голоду. А хліб ховала під матрац усе студентське життя - нічого не могла з собою вдіяти. У мене лежать аудіофайли з її спогадами, записані на диктофон - вже кілька років після смерті мами минуло, а я все ще не можу їх слухати.

 

Мій батько був єдиною дитиною, котра лишилась в живих на їхньому хуторі і жінки, котрі вже похоронили своїх дітей, влаштовували чергування під вікнами його дому - від людоїдів, бо його мати мусила щодня іти в колгосп.

 

А останні діти померли у колгоспній їдальні, наївшись звареної з молодої кропиви баланди. Мій тато чомусь не схотів її їсти…. Коли тато згадував, як вони кричали - ті маленькі діти, умираючи в муках від пошматованих кропивою нутрощів, його руки тряслися, а сльози збігали по глибоких його зморшках на лиці, як перші струмки тієї страшної весни 33.

 

Тому я не прощу ніколи. Моя ненависть абсолютна і чиста, як гірський кришталь. Я готова мстити у будь-який спосіб, бо помста - єдине, чого прагнуть мільйони безневинно убієнних. А ще вони потребують нашої пам’яті. Вічної, безнастанної і повсякчасної

 

Онукам, і правнукам, і пра-правнукам розповідатиму - скільки буду жити - про найстрашніший в історії людства геноцид. Донці вже розповідать не треба - це свічка у її вікні.

 

Пляшка із зерном голодного 1932-року. Під час корчування старої вільхи в листопаді 2012 року на городі мешканки с. Великі Крушлинці Вінницького району Марії Сороки знайшли пляшку з насінням. Вона лежала під коренем дерева горловиною до низу. Коли її підняли, побачили зерна проса.

Пані Марія була вражена – знайшовся «скарб» її діда, який в 1932 році, ховаючи трохи збіжжя від бригад «червоних мітел», на кінці городу під одним із дерев викопав яму, поклав туди пляшку, зверху добре засипав і утрамбува Навесні сподівався відкопати і засіяти город. Але на жаль, у 1933-му р. дорогоцінний «скарб» не зміг знайти.

До самої смерті – 1956 дід картав себе, що не зробив надійної мітки на дереві, не зміг знайти зерно та врятувати родину від голодомору. В 1933 у діда Семена померли старша донька Юстина, та її троє діток.

Іванна Поліщук

Я пам’ятаю свою прабабусю Ксеню дуже добре, хоча вона відійшла до іншого світу, коли мені було років 5. У своїх спогадах я бачу її стрункою та усміхненою, в «рясній» квітчастій спідниці.

Вона любила ходити босоніж, співати пісень та засіювати усе навколо себе квітами. Жила вона поряд з місцевим цвинтарем, то ж знаходила час висаджувати квіти і на чужих недоглянутих могилах. Пам’ятаю я і свого прадідуся Сільвестра, чоловіка прабабці Ксені. Він був завжди у доброму гуморі і вмів так по-хитрому посміхатися і підморгувати – як тільки дідусі уміють). Жили вони у селі Лемешівка, що на моїй рідній Вінниччині.

Там такий неймовірний чорнозем, що коли влітку йшов дощ, це означало, що на велосипеді не виїдеш з двору мінімум два-три дні, тому що колеса так глибоко вгрузали в землю і вона обліплювала ровер з усіх сторін немов пластилін. Багато свого літнього часу я проводила у тому прекрасному селі з безкраїми полями пшениці, кукурудзи та з безмежними городами картоплі.  Але колись там було зовсім не так… у 30-ті роки було не так.

Колись у бабусі Ксені було два рідні брати – обидва Івани (бо так батюшка у церкві назвав). У 1932-му році, коли в селі лютував голод, вони пішли з дому у пошуках їжі і більше ніколи не повернулися, про їхню долю нічого невідомо.

Ксенія у ті роки працювала у радгоспі, куди ходила кожен день на роботу 5 км. Коли вона йшла зранку до того радгоспу, то з усіх сторін до неї тягнулися руки голодних і вже обезсилених людей, які просили хліба. Коли вона поверталася ввечері додому, ці люди лежали мертвими вздовж доріг… 
За один день роботи молода жінка отримувала хліб – у розмір сірникової коробки і приносила його додому та віддавала своєму чоловікові Сільвестру, який від голоду уже не міг ходити.

Регулярно до хати приїжджали помічники місцевої влади, які вивозили десятки мертвих тіл, щоб потім ховати в одній могилі за селом, скидуючи тіла одне на одне. Оскільки за таку роботу ці «помічники» отримували додаткову пайку хліба, то вони не дуже придивлялися, чи справді людина вже померла, чи ще ні. Через те часто хоронили з мертвими і живих. Тому Ксенія ховала свого Сільвестра у катразі на городі, куди і приносила йому ту сірникову коробочку хліба. І таки вберегла його.  У Ксенії та Сільвестра було 11 дітей, восьмеро з яких померли у дитячому віці. Вижило тільки три сестри, які через все життя пронесли тяжкі хвороби. 

Скільки б я не читала літератури, книг, документів чи свідчень про ті часи, до цього часу не можу осягнути – як таке могло статися??? Це ж було зовсім нещодавно - не у часи «до нашої ери» чи в середньовіччя. Це було на нашій землі, з нашими рідними людьми…

Наш сусід не дасть нам спокою, напевне, ніколи. Усілякими способами ця держава протягом століть намагається винищити все українське та й українців як таких. Але ми сильна нація нескорених. І дух у нас козацький! І перемога обов’язково буде за нами! 
Ми пам’ятаємо! Ми не забудемо!