Вони познайомилися спекотного (в усіх значеннях) липня 2014-го. Ігор Козуб – боєць «Айдару», Людмила на псевдо Тереза після Революції гідності разом з іншими майданівцями поїхала на війну й потрапила в один із добробатів. Того дня він побачив її вперше. І, хоч був втомленим і голодним, бо тільки повернувся з підрозділом із важкого бойового завдання, та її очі й усмішка одразу заполонили його. Тоді він подумав, що добре було б мати таку дружину.
Про це йдеться у газеті "Твій вибір".
Багатодітна матір боялася стосунків із чоловіками
Людмила на той час уже місяць як була на Донбасі. Бралася за будь-яку роботу, аби лиш допомогти хлопцям, і, звісно ж, готувала їсти. Коли із спецзавдання повернулися військові, серед яких був і Ігор, одразу ж кинулася ладнувати їм поїсти. Вона так була зайнята своїми клопотами, що навіть не помітила, як один із бійців уже пів години не зводить з неї очей. Втомлений і виснажений, Ігор Козуб вперше за довгий час так щиро усміхався… Тоді він сам ще не усвідомлював, що закохався. Або ж просто не дозволяв собі навіть думати про це, бо був впевнений: така жінка, яка до того ж має ще й п’ятеро дітей, точно не може бути без чоловіка. Відтоді він втратив спокій і сон… А що ж Людмила? Про душевні муки Ігоря вона навіть не здогадувалася. Хоча як залицяльника його теж не сприймала. Оскільки знала, що на мирній землі він був успішним бізнесменом-будівельником. З вигляду – статний і мужній, як такий може бути без дружини? Крім того, вона мала не надто успішну історію заміжжя й досі боялася стосунків з чоловіками.
І, доки вони обоє карталися у сумнівах, доля постійно зводила їх докупи. Разом вони об’їздили найгарячіші точки Донбасу, були скрізь, де воював їхній «Айдар». Людмила возила хлопцям на передову продукти, медикаменти, допомагала з побутом. Єдине – не стріляла. Бо вважала, що мама, яка дала життя п’ятьом дітям, не може вбивати. Психологічного і фізичного перенавантаження їй і так вистачало. Коли жінка почала займатися ексгумацією тіл загиблих українських воїнів, у неї стався мікроінсульт. Весь місяць довелося ставати на ноги. І тільки їй це вдалося, знову повернулася на передову.
У 2017 році Людмила Михайлівна стала капеланом ЗСУ. Бо зрозуміла, що добре слово, психологічна і духовна підтримки воїнам на передовій не менш важливіші, ніж допомога в побуті чи приготуванні їжі. Бо там, де в очі постійно дивиться смерть, людям особливо потрібен Бог.
– Будучи підтримкою іншим, вона й сама потребувала її. І саме Ігор завжди намагався бути поруч і допомагати. Якось, коли солдатів не було біля неї, а їй треба було терміново завантажити авто, вона підбігла до Ігоря зі словами: «Як добре, що ти є, ти мені потрібен!» – «Нарешті я став тобі потрібен», – сказав у відповідь Ігор. Звісно, жінка сприйняла його слова як жарт, але вже невдовзі переконалася, що їй здалося. Бо Ігор з тих людей, які говорять прямо і завжди правду.
Переживала, чи зможе новий чоловік полюбити її п’ятьох дітей
Але по-справжньому зустрічатися вони почали завдяки одній ситуації. Якось обоє вечеряли з побратимом. Той, добре знаючи життя обох, жартома сказав, що вони пасують одне одному, тим більше обоє неодружені. Ці слова зіграли важливу роль у їхній подальшій долі. Тоді жінка дізналася, що Ігор вільний. А чоловік зрозумів: ось він, шанс, аби жінка його мрії нарешті стала його дружиною. І Ігор таки освідчився їй. Весілля зіграли напередодні Нового року – 27 грудня 2019-го.
Людмила дуже переживала, чи зможе чоловік прийняти її дітей. Адже їх аж п’ятеро, кожен зі своїм характером. А він давно розлучений і довгий час жив сам. Але, коли побачила, як він дбає про її дітей, допомагає з уроками, як піклується за свого сина від першого шлюбу, – її серце розтануло, а тривога зникла. А коли він почав ревнувати до неї інших чоловіків і давав їм зрозуміти, що вона зайнята, жінка упевнилася: ось вона, та любов, про яку вона могла тільки мріяти.
Нині Ігор повернувся до цивільної професії, хоча досі допомагає українським захисникам як волонтер. Людмила ж уклала контракт зі Збройними силами й продовжила свою військову службу в Командуванні сил логістики. А нещодавно вона отримала своє чергове військове звання – старший сержант. Попри це, їх можна завжди зустріти лише удвох – усміхнених і закоханих. Пройшовши війну, вони, як ніхто, знають ціну життя. Щодня дізнаються новини з батальйону, стежать за справами на фронті. Бо ж це для них уже не просто побратими, а родина.
– Ми обоє були на Майдані під час Революції гідності, хоча тоді ще не знали одне одного. Разом воювали і в один день пішли на «дембель». Нині разом живемо й маємо на двох уже шестеро дітей і вісьмох онуків. І вони наше найбільше щастя, – каже Людмила.
Її діти дуже нею пишаються. Адже вони знають, що мама пішла на війну, аби війна не прийшла до них. А торік Людмила отримала почесне звання «Мати-героїня». І, хоч знаходяться «розумники», які звинувачують жінку в тому, що лишила дітей, вона не зважає, бо знає: саме заради щастя дітей ризикувала власним життям. Бо хоче, щоб її діти були вільні і щоб жили у незалежній і мирній країні.
За прикладом Козубів у батальйоні створилися ще кілька пар. Людмила дуже тішиться цим і каже, що пари, поєднані війною, просто приречені бути щасливими…
БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Ганна Лісова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
