З кав’ярні Ольга вийшла засмученою. Знову Яна почала вихвалятися черговим перстеником, який подарував коханий.
– Три більші діаманти і чотири – малесенькі, – говорила вона, показуючи руку, на середньому пальчику якої виблискувала прикраса. – Уявляєте, я прокидаюся, а біля мене – букет тюльпанів, поміж листочків якого була коробочка з прикрасою! А тільки-но вийняла і стала оглядати, аж тут Мирослав заходить із двома філіжанками ароматної кавусі і свіженькими круасанами.
– Пощастило ж тобі, – ледве приховуючи заздрість, мовила Орися. – А мій, дівчата, тільки й дивиться, щоб йому приготувати, під носа усе поставити, а тоді прибрати. Ще й фиркнути може – то надто гаряче, то не достатньо посолено. А квіти для мене – це щось зі сфери фантастики.
Оля, тихо зітхнувши, промовчала. Та й що вона могла сказати, коли у свої 35 була одна-однісінька у великій, гарно обставленій квартирі, яку батьки подарували на 30-річчя?!
Збираючи сумку, Ольга поклала спечений кекс, який так любить бабуся, медикаменти, які традиційно привозить їй кожного місяця, пачку чаю дідусеві, солодощі та інші смаколики. Сівши за кермо, рушила за місто – в напрямку того чарівного села, у якому пройшло її дитинство і в якому її й нині чекають.
– Зараз бабуся обійме мене, поцілує, – подумала вона і усміхнулася. – А тоді дідусь скаже, що я схудла. Потім прибіжить Тузик. Буде лащитися і випрошувати кісточки – от звідки він знає, що я кожного разу везу йому їх? Повечеряємо і…
Враз промайнула згадка про те, що кожного разу запитувала бабуся. Оте «чи ж зустріла кого, доню», кожного разу нагадувало про те, що вона, Ольга, уже не те безтурботне дівча, яким була надцять років тому. А доросла жінка, яка в свої роки повинна мати сім’ю, а не лише роботу, на якій Оля пропадала з ранку до ночі. Молода жінка не могла сказати, що чоловіки обминали її своєю увагою: навпаки, їй зізнавалися у коханні, говорили компліменти і пропонували вийти заміж.
– Розумієш, бабусю, ні до кого з моїх залицяльників серце не лежить, – розповідала вона бабусі. – Все не те.
Так сталося, що спершу навчання у школі, згодом в університеті, а тоді – бажання зробити кар’єру відбирали в Олі час. А, коли очолила серйозний відділ у банку, купила автомобіль, часто їздила на відпочинок за кордон, то все частіше ловила себе на думці, що заздрить заміжнім подругам.
– Видно, така моя доля, – вирішила у свій тридцять п’ятий день народження. – А, може, вийти заміж за того, кого не люблю? Він мене любитиме, а я…
Село зустріло Олю ароматом пиріжків із вишнями, теплим козячим молочком і м’яким ліжечком, яке дбайливо розстелила бабуся. А наступного дня до них зайшла Віра – подруга дитинства, з якою вони дружили з дитинства. Після розлучення вона виховувала двох дівчаток-підлітків.
– Захотіли подивитися, як стрибатимуть через багаття, а я боюся самих пускати, – сказала Віра. – Підеш з нами? Це за селом, біля річки.
Місце, де молодь розвела багаття, і справді було мальовничим – над лісом світив місяць, а у водах річечки відблискували язики багаття. Імпровізовані Купало та Марена стояли біля багаття, через яке вже стрибала молодь. Це була ніч з шостого на сьоме липня, коли, як подейкують старі легенди, опівночі цвіте папороть.
– Ходімо, може, побачило той чарівний цвіт? – Віра, сміючись, потягнула подругу у сторону лісу. – Кажуть, що хто його побачить, то знайде найбільший у світі скарб…
– Бачите, он там мерехтить світло, – почули вони сміх позаду, і за мить їх наздогнало двоє чоловіків. – Може, це і є той цвіт папороті. А чи знаєте, що хто матиме цей цвіт, то у нього закохається найкраща дівчина?
Віктор, приятель Віри, розповів, що до нього з Мінська приїхав товариш, і він вирішив показати йому народні гуляння на Купала. Тож вони вже разом побродили околицею лісу, стрибали через багаття. Оля й не помітила, як залишилася зі Степаном. Він накинув їй на плечі свою куртку, і вони все говорили і говорили. Десь там дівчата пускали на воду віночки, танцювали навколо багаття, палили Купала і Марену, а вони все ніяк не могли наговоритися. Ольга з подивом відзначала, що у них і смаки однакові, і погляди на життя – також.
Вони любили одні і ті ж кінофільми, захоплювалися однаковими книжками, були палкими прихильниками театрального мистецтва. А що Степан був керівником фінансової структури у Мінську, то й про роботу вони встигли порозмовляти. В Ольги було таке враження, наче з чоловіком вони знайомі дуже-дуже давно, просто тривалий час не бачилися і ось – зустрілися знову. Згодом гулянка почала стихати, і молодь стала розходитися по домівках. Оскільки Степан приїхав в село лише вранці і зовсім його не знав, то Ольга показала йому оселю Віктора, яка була по-сусідству з домівкою її дідуся.
Ледве проміння сонечка торкнулися обличчя, Ольга розплющила очі. І раптом відчула, що її чекає щось неймовірно приємне.
– Прокинулася, моя ластівко? – привідчинивши двері, запитала бабуся. – Вставай, лежебоко, бо я скоро пиріжки з печі вийматиму.
Раптом Ольга відчула аромат випічки – який так і линув з кухні, де стояла стара-стара піч. Однак виявилося, що ніжний аромат кориці – це була лише перша і найменша з тих приємних митей, які цього дня очікували Олю. Коли з церкви повернувся дідусь і вони сіли обідати, то у двері раптом постукали. Це був сусід, який прийшов запитати, чи не піде Ольга гуляти на річку, де веселитиметься молодь.
– Не знаю, чи ти мені повіриш, але у тебе з першого погляду закохався так, наче хлопчисько-підліток, – промовив він, коли вони гуляли берегом річки. – Ти не лише розумна, красива, але й така… така неймовірно чудова і близька. Я хочу тобі запропонувати – виходь за мене заміж…
Ольга, яка й собі боялася признатися, що їй неймовірно подобається новий знайомий, відчула, як забилося-затріпотіло її серце. З одного боку, вона чудово розуміла, що Степана знає лише декілька годин, і тому вести розмову про таке серйозне, доленосне рішення надто рано. А з іншого – її невимовно тягнуло до цього симпатичного чоловіка. Лише якусь мить вона роздумувала, а тоді відповіла згодою.
Наступного ранку вони відвезли у РАЦС заяву, того ж вечора познайомилися з батьками Ольги, а наступного дня поїхали до Мінська знайомитися з родиною Степана. Через місяць щасливі молодята стали чоловіком і дружиною. А ще через дев’ять у них народився синочок.
– Юля, я навіть подумати не могла, що буду настільки щасливою, – зателефонувала мені нещодавно Оля. – Степан обожнює і мене, і малюка. Ромчикові уже три рочки, а нещодавно ми дізналися, що у нас буде поповнення. Двійнятка-донечки мають народитися на початку липня.
– Так що, Юлько, не гай часу, а в ніч на Купала йди до лісу і зустрінеш свою квіточку, – взявши слухавку, почав жартувати Степан. – І не хнич, що тобі 32, а ти все сама. Повір, інколи краще почекати і зустріти кохану людину, з якою хотітиметься бути поруч кожної миті. От як мені з Олечкою...
Блукаючи безкінечними просторами інтернету, я прочитала, що Купало у наших предків-слов’ян був не лише богом літнього сонцестояння, але і покровителем шлюбу та продовження роду. От він і допоміг поєднатися двом серцям.
Ксенія Фірковська
БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
