Допоможімо нашій читачці знайти її юнацьке кохання.
У молодості ми часто робимо кроки, які здаються нам звичайними й не надто важливими. Приймаємо рішення, не замислюючись про наслідки. Нам здається, що попереду ще – усе життя, і все можна буде виправити, повернути або почати заново, - йдеться у газеті «Твій вибір».
Та роки минають. Сивина сріблить скроні. Діти виростають. Народжуються онуки й правнуки. І тоді ми все частіше озираємося назад. Пригадуємо свої дороги, доленосні зустрічі, свої помилки. Думаємо: а чи правильно вчинили тоді? А що було б, якби якоїсь миті обрали інший шлях? І лише через багато років ми усвідомлюємо, що часом не вміли оцінити шанс, який дарувала нам доля. Не берегли почуттів людини, яка щиро нас любила. І хоча минулого вже не повернути, серце все одно продовжує ставити собі одне й те саме запитання: «А якби?..»
Саме такі думки навіяв нам лист читачки Марії. Вона написала до редакції свою щиру сповідь. Але хочеться вірити, що цей лист не лише спогад про молодість. Можливо, завдяки нам із вами це стане початком нової історії: про втрачену любов і те, як люди навіть через 50 років розлуки нарешті скажуть одне одному те, що стільки років носили в серці, але так і не могли промовити.
Пророцтво бабусі
«Нас у сім′ї було троє сестер, – розповідає пані Марія. – Батьки працювали. Тож, коли ми збиралися до школи, то саме бабуся заплітала нам коси. У мене було довге волосся. І от одного разу, заплітаючи мене, бабуся раптом сказала: «Марусю, ти в своєму житті будеш нещаслива». Чому? Не пояснила. А я, мала, не надала її словам значення».
Відтоді минуло 50 років. Бабусі давно вже немає. Не стало і батьків. Трагічно загинула сестра Люба – її, 20-річну, збила в селі машина. Після себе Люба залишила маленького сина Сашка, якого допомагала виховувати мама.
«Після школи я поїхала навчатися до Кіровоградського швейного училища № 9. Була сором‘язливою дівчинкою, тому на танці майже не ходила. Та якось на третьому курсі в закладі організували костюмований карнавал…» – продовжує пані Марія.
Оскільки у швейному училищі було багато дівчат, то на свято запросили солдатів, які проходили службу в тодішньому Кіровограді, нині Кропивницькому. До карнавалу дівчата ретельно готувалися: шили костюми, придумували образи, кожна учасниця отримала номерок. Марія перевтілилася в Берізку і мала номерок 183.
«І саме того вечора доля подарувала мені зустріч, про яку дотепер не можу забути: я зустріла Колю Лихачова», – згадує жінка.
Микола був родом із Новоукраїнського району Кіровоградщини, із села Аннівка (тепер Ганнівка). До демобілізації йому залишалося зовсім небагато.
«Ми почали зустрічатися. Наші побачення були такі теплі, щирі, юнацькі, – згадує пані Марія. – Я жила на квартирі неподалік училища. Щоранку солдати збиралися на службу. А Коля дорогою приносив мені польові квіти й обережно клав букет у вікно. Я прокидалася – а тут така краса!»
Приїхав – а кохана вже з іншим
Після демобілізації Коля приїздив до Марії. А коли її навчання закінчилося, дівчині дали направлення працювати на Дніпропетровську швейну фабрику імені Володарського.
Хоча двох молодих людей розділили вже сотні кілометрів, та від того почуття тільки міцнішали: «Коля писав мені такі чуйні, такі душевні листи. Називав мене своєю берізкою, а я його – своїм тополем. А потім…»
Микола приїхав до Маріїних батьків у селище Димитрово (тепер – Олександрійське). Хотів розпитати про Марію, можливо навіть – попросити дозволу на одруження. Аж тут дізнається: його кохана Берізка вже заміжня…
Можна тільки уявити, яким це було страшним ударом для хлопця. Мабуть, аби трохи загоїти свою сердечну рану, Коля почав зустрічатися з Маріїною сестрою, Анною. Надсилав листи, пару разів іще приїздив до неї. Але постійно розпитував про сестру. Тож усім було зрозуміло: не може забути Марію…
А тим часом Марія народила двох дітей. Сімейне життя не було легким. Утратила сина. Залишилася донька, яка подарувала чотирьох онуків, а вони – трьох правнучок.
Сьогодні Марії 69 років. Попри всі пережиті радощі й болі, вона досі згадує Колю Лихачова: «Не раз думаю: а могло ж скластися все інакше. Дуже шкодую, що так із ним вчинила. Що не зберегла нашого кохання. А воно ж було чистим, ніжним, трепетним, першим. Було першим і незабутнім».
Марія не знає, де зараз Микола: чи лишився в рідній Ганнівці, а чи давно переїхав до іншого місця. Не знає, чи має він сім′ю, дітей, онуків і правнуків. Але щиро сподівається, що життя в Колі склалося добре. А ще – дякує своєму юнацькому коханню за ті польові квіти, з якими зустрічала ранки. За теплі слова у листах. За ті щемливі спогади, які досі гріють душу…
Не дають Марії спокою і слова бабусі: «Ти, Марусю, у своєму житті будеш нещаслива». Чому вона так сказала? Якийсь знак побачила? Відчула? А раптом, якби дівчинка тоді поставила це просте запитання, дізналась би щось особливе і таки пішла життєвою стежкою, яка привела би до щастя?
Звичайно, що років не повернеш. І минулого – не виправиш. Але ми з вами можемо допомогти пані Марії іншим – дізнатися про долю Миколи Лихачова, якому зараз мало би виповнитися 70 років. Адже й на Кіровоградщині є чимало наших читачів.
Можливо, хтось із вас знає людей із села Ганнівки Новоукраїнського району? А раптом сам Микола прочитає ці рядки? Або його рідні, які можуть розказати про його життя? Бо пані Марія досі не може пробачити собі, що нічого не сказала Колі і вийшла заміж. Що розтоптала його щирі почуття. Не оцінила доброти й турботи. Вочевидь жінка хотіла би просто поговорити. А, може, – і зняти тягар зі своєї зраненої душі.
Якщо можете допомогти з пошуком – пишіть на адресу редакції:
43 024 м. Луцьк, пр-т Соборності, 11А, Оксані Бубенщиковій, чи надсилайте лист нам на електронну пошту: TVgazzeta@gmail.com
Якщо будуть новини про цю історію – розкажемо про все в газеті. Тому не забудьте й на ІІ півріччя 2026 року передплатити газети «ТВОЄ ЖИТТЯ» і «ТВІЙ ВИБІР»
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
