У часи СРСР до тюрми саджали навіть за те, що люди ходили колядувати.
Коли сьогодні хтось тужить за Радянським Союзом або пише в соцмережах, що «не так уже й погано тоді жилося», мене аж колотить! Бо сумувати за «совком» можуть або ті, хто прислужував москві і мав за те квартири, машини та спецпайки, або ті, хто просто жалкує за часом, коли був молодим, красивим і здоровим, - йдеться у газеті «Твій вибір».
Адже під радянською окупацією бути українцем означало зневажливо називатися хохлом, тяжко і майже задурно працювати, захоплюватися всім російським, а за прояв своєї українськості – опинятися в тюрмі.
Як каже мій чоловік, «за Союзу всім жилося добре, а кому ні – того розстрілювали». І про те, як за ґратами люди опинялися тільки за виконання колядок, нам сьогодні розказують розсекречені архіви КДБ (радянського «комитета госбезопасности», який досі керує росією).
Задля пропаганди видавали цілу газету «Безбожник»
Щойно росія окупувала Україну і приєднала до СРСР, як того ж таки 1922-го почала жорстоко знищувати все, на чому трималася українська нація: віра, культура, традиції.
Храми радянська влада закривала, куполи із хрестами скидала, до церкви ходити забороняла. Щоб українці поклонялися не Богу, а компартії та Леніну, з′явилася ціла газета «Бозбожник»! На священників, релігію, вірян усюди публікували карикатури. Пам′ятаю, у радянській школі нам, дітям, промивали мізки – що «релігія – то для тупих», що «вірити в Бога можуть тільки старі баби, які в школі не вчилися». Педагогів тоді змушували чергувати під церквами, щоб ніхто з учнів не прошмигнув на літургію.
Навіть різдвяні розваги українців були для радянських окупантів злочином. Адже нагадували, що Україна не росія та має власні історію та культуру.
«Більшовики протестували проти вертепу, бо там були жид, москаль. Ці образи нервували тодішню владу. Вона цілі репресивні загони кидала на вертепи», – розповів директор Інституту народознавства НАН України Степан Павлюк.
До ватаг колядників засилали шпигунів
Та скільки не старалися радянсько-московські окупанти, скільки не залякували арештами, українці все одно не зраджували своїх традицій.
Тож 50 років тому КДБ розробив спецоперацію під кодовою назвою «Блок». І поставив задачу своїм «штикам» – на Різдвяні свята «повиловлювати неблагонадійних українців».
Для цього ще з грудня 1971-го «специ» встановили щільний нагляд за «націоналістично налаштованими особами» у Києві та Львові. Завдяки прослушці, стукачам і стеженням вони фіксували все: хто колядує, за якими адресами ходить, хто приймає, що й хто казав, скільки грошей дав. Про результати стеження КДБ щодня під грифом «таємно» передавав доповідну компартійним босам.
Здобувати інформацію спецслужбам помагали і «заслані козачки». Хоча з ними бували «проколи». До прикладу, працівник музею Борис Ковгар у листі до майора КДБ зізнався: отримав завдання увійти в довіру до дисидентів під час підготовки вертепів, але, побачивши чистоту їхніх намірів, спробував перейти на їхній бік (за що потім був запроторений до психлікарні).
Та й не могло бути інакше, якщо до списку «радянської контри», яка ходила з колядками, ввійшли лікарі, письменники, науковці, художники, керівник хору «Гомін», який зараз із шаленим успіхом гастролює світом із українськими піснями.
Коли поет Василь Стус (його совєти вбили 1985 року) приїхав до Львова, зустрів колядників і долучився до дійства, то, розчулений, промовив: «Ви таки зуміли зберегтись. У цьому ваша сила».
Вирок почули 89 українців
Але розплата за те, що зуміли зберегти свою українськість, не забарилася від радянської влади. 12 січня 1972-го розпочалася хвиля арештів, яка ввійшла в історію як «січневий погром».
У Києві та Львові одночасно відбулися десятки обшуків. Гроші, які колядники збирали на допомогу політичним в′язням кремля, довелося спрямувати собі ж на адвокатів.
Викладачка інституту Леоніда Світлична (дружина літературознавця Івана Світличного) так описувала той ранок 12 січня: «8.15 ранку. Я вже одягнена. Збираюся на роботу приймати іспити у студентів. Дзвінок у двері. Як звичайно, відчиняю я. Перед дверима багато людей, показують ордер на обшук. Шмональників семеро. У якій справі, що шукають – не відомо. Забирають книжки, машинописи, магнітофонні стрічки з записами Симоненка, Стуса...»
Протягом 12 – 14 січня КДБ садить за ґрати 19 українців. Кожного (як розповіла наукова співробітниця музею «Тюрма на Лонцького» Марія Гриців) залякують розстрілом, тортурами та психлікарнями. Вимагають «здати» інших учасників вертепів та зізнатися у зв′язках із іноземцями.
Загалом же 1972 року радянсько-кремлівські каральні органи засудили 89 українців, з яких 55 – із західних областей. Більшість засуджених отримала по 5 – 7 років таборів та 3 роки заслання. Лікар Василь Яківчик потім згадував про атмосферу того часу: «1972 р., на голови наших друзів і близьких людей посипалися жорстокі репресії. Багато сімей залишились без годувальників, багатьох було позбавлено роботи». Це називалося «нейтралізацією осіб, що займалися антирадянською агітацією».
Провокатори влаштовували бійки
Але як же сатаніли московські окупанти, коли навіть після стількох показових розправ українці продовжували колядувати!
У звітах спецслужб за 1973 рік є покази, що письменник Борис Антоненко-Давидович знову приймав колядників. Він сказав їм: «Велике щире спасибі, що завітали в мою хату... Ви – герої, бо щоб насмілитися зробити це тепер – треба бути справді героєм».
1974 року новий секретар ЦК Володимир Щербицький теж отримав донос про підготовку нових колядок. Тільки тепер тактика боротьби з колядниками змінилася: замість шпигувати, а потім – арештовувати й садити в тюрми, влада перейшла до фізичної розправи.
У січні 1975-го підіслані КДБ провокатори влаштовували серед колядників штурханину та бійку, тут же з′являлася міліція, і колядників затримували «за хуліганство».
Але й після цього українська різдвяна традиція жила. Люди в костюмах перебиранців приходили до центральних ялинок своїх міст і сіл. А прислужники радянської влади намагалися тому завадити. Про це етнолог Степан Павлюк згадував майже анекдотичний випадок зі свого села на Сколівщині Львівської області: партійний секретар намагався впіймати «чорта» з вертепу, схопив його за хвіст і порізав руки, бо хвіст був із колючого дроту.
І то було дуже символічно. Бо скільки не намагалися радянсько-московські окупанти запроторити нашу віру за колючий дріт, та щоразу ламали свої імперські пазурі.
Як пізніше писала дослідниця Людмила Алексєєва, ці арешти на Різдво були частиною широко задуманого плану з викорінення національної самосвідомості. Та саме завдяки шануванню українцями своїх традицій ми не розчинилися в російській імперії, не впали на коліна.
І сьогодні, вільно йдучи до церкви і без страху співаючи «Нова радість стала», ми повинні пам?ятати про тих українців, які нам зберегли й передали колядки. А ще – підтримувати тих українців, які на фронті відстоюють наше право бути українцями.
Поліна Костюк
Фотоколаж: suspilne
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
